Суворий, заклопотаний, згорблений від нелегкого життя-буття дід закручує скуйовдженого сивого вуса і хрипким старечим голосом каже:
– Ось що, сини. Як собі хочете, а наділу більше ділити не будемо. Поки я живий – не дам. Доділилися – з сохою повернутися ніде. Лексій хай живе, решта геть у світ – свого хліба шукати.
І тут, бачить Карпенко, з темряви виступають його брати – старший Олексій, кульгавий Ціпрон, сварливий Микита, а з цього боку – він, молодший Гришка. Як і колись, років п'ятнадцять тому, злий, горлатий Микита у відповідь на ті батькові слова зірвав з голови засмальцьовану від поту шапку і вдарив нею об землю.
– Ага! Любимчикові, старшенькому – дідько б його вхопив! А ми що? Куди мені чотирьох шмаркачів дівати? Куди? Кажи, батьку! – б'ючи себе кулаком у розхристані груди, кричав Микита.
Брати загули, заворушилися, невдоволені ухвалою батька, витягнули жилаві руки й почали підступати до нього, ладні стерти на порох стару згорблену постать біля грубки. Але батько сидів спокійний, суворий, не відаючи страху, наче відчував у собі якусь силу, що могла оборонити його. Гришка злякався, що скоїться страшне, і, кинувшись до старого, заступив його.
Тоді брати замахали вгорі довгими, як обламаний шлагбаум, руками, розчепірили над ним пазуристі кістляві пальці, що жадібно потяглися до його шиї.
– Ага, – шипів з темряви Микитин голос. – Добре тобі: ти в армію підеш, до командира дослужишся, платню одержиш, а ми що? Що ми-и-и?
Ті пазуристі братові пальці вхопили Гришку за горло, за груди, за ноги й руки, стиснули, він почав задихатись, але відбивався як міг. А батько все сидів біля грубки і, поглядаючи на бійку, огидно хихикав:
– Ага, ага! Отак його, отак, отак, отак…
Григорій щосили рвонувся, вислизнув з обіймів, що стиснули його мертвою хваткою, і кинувся геть.
Потім щось переінакшилось у сні, він опинився вже за станковим кулеметом під величезним засніженим валуном, на березі того безіменного озера у Фінляндії, де сержант Карпенко здійснив свій перший військовий подвиг. За другим таким самим каменем причаївся з "ручником" взводний – лейтенант Хіль. Більше в їхній роті не залишилося нікого, і вони третю добу з двох кулеметів відбивалися від фіннів. Тільки тепер, у сні, на них чомусь наступали не лижники особливого батальйону "Суомі", а німецькі есесівці – вони рівним щільним цепом швидко бігли по засніженому льоду озера. Карпенко стріляв і стріляв, але його кулі десь зникали, не завдаючи ворогові шкоди. Він спохватився, що не поставив на планці приціл, і тоді виявилося, що немає і самої планки, що її відбило осколком, а кулі з перегрітого ствола падають на сніг перед самою його позицією. Жахнувшись на думку, що він може попасти в полон до німців, Карпенко схопив в обидві руки останні дві лимонки і, вигукнувши: "За Батьківщину, за Сталіна!", замахнувся на ворогів. І тоді він почув за собою знайомий простуджений голос їхнього батальйонного командира, який вчора залишив їх тут, на цьому переїзді:
– А здорово ти, Карпенко, розійшовся!
Вражений старшина обернувся, піднявши вгору гранати, і чомусь побачив Овсєєва, який, спокійно доїдаючи з казанка кашу, що зварив Свист, говорив:
– Ти дивак, командире. Чого так опинаєшся? Давай краще їсти кашу з котлетами. Хіба не бачиш – то ж наші.
Вражений ще більше, Карпенко придивився до цепу на кризі і зрозумів, що це й справді йшли наші, червоноармійці в будьонівках, а Овсєєв, облизуючи ложку, говорив далі:
– Ну ось, командире, тепер у тебе медальку й відберуть. Навіщо у своїх стріляв?
Не тямлячись від жаху, він боязко глянув на свої груди, де поряд із значком "Відмінник РСЧА" завжди висіла його медаль "За бойові заслуги", і відчув там чиюсь руку, що ласкаво гладила його. Він підвів голову – поруч стояла Катя – Катерина Семенівна, його маленька молода дружина, що невідомо як опинилася тут. Вона гладила його груди, розпачливо чіплялася за його шию і плакала, плакала, як у той день, коли проводила його до військкомату – на другу, куди страшнішу війну з німцями.
– Та дивися ж, – казав Карпенко, великими руками обіймаючи худі гострі плечі Каті. – Народиться – бережи, доглядай його…
– Ой, рідненький, ніколи він для тебе вже не народиться, – закинувши голову, крізь сльози й стогін примовляла жінка. – Загинеш ти, пропадеш, коханий, хороший мій…
Це було нестерпно. Охоплений страхом, Карпенко якось напружився, щоб звільнитись від нього, і прокинувся.
У сторожці панував суцільний сліпий морок. Розмірено сопів на підлозі Свист, десь стримано й рівно дихав Овсєєв. Карпенко спустив з тапчана ноги. Тіло його застигло від холоду, який уже запанував у цій дірявій халупі, і старшина мерзлякувато закутався в шинель. Він пошарив у кишенях, витягнув кисет, навпомацки, в темряві скрутив цигарку. Запальничка чомусь не загорялася, тільки викрешувала маленькі синюваті іскорки й гасла. Карпенко сховав її назад у кишеню і, намацуючи в темряві людські тіла, пробрався до грубки. У попелі ще де-не-де тліли жаринки, старшина дістав одну і, взявши її пальцями, прикурив. Паперовий кінчик цигарки спалахнув яскравим полохливим вогником, освітив на мить сонне, насуплене обличчя старшини, блиснув у насторожених сумних очах скоцюрбленого біля грубки Глечика. Старшина кинув жарюка в грубку, затягнувся і знову ступив до тапчана.
– Ти чого не спиш, Глечик? – спитав він з темряви.
– Так, не спиться.
– Дарма. А завтра, мабуть, не вдасться, – зауважив Карпенко й по хвилі мовчання сказав собі, думаючи про сон: "Ат, дурниця! Наверзеться всякого…"
Він знову вмостився на тапчані, курив і думав про те, що навіяв йому цей поганий, безглуздий сон.
Так, нелегке було життя селянського хлопця Карпенка. Відслуживши строкову помічником командира взводу, він залишився в армії і ще років з десять служив старшиною роти. Неспокійна це служба, хто знає – не позаздрить старшинському хлібові. Важкувато було Карпенку, але якось звик, утягнувся в нескінченні казармені турботи. Та й мусив тягти цю лямку, бо повертатися додому на Орловщину не випадало: у батьковій хаті жив із своєю великою сім'єю Олексій, решта братів розбрелися по світу. Правда, згодом з'явився колгосп, можна було обійтись без свого господарства, землі, але колгосп той довгий час ледве животів, важко спинаючись на ноги. Проте мирне трудове життя дуже вабило старшину Карпенка. Потроху життя налагоджувалося, ставало легше і в селі, і в місті, але раптом розпочалася війна з фіннами. На ній Карпенку довелося набратись лиха, його поранило, потім він одержав бойову медаль і нарешті здійснив свою давню мрію – звільнився в запас. Як учасника війни й нагородженого, його призначили заступником директора льонозаводу, дали добру квартиру в другій половині попівського будинку, де була заводська контора, і Карпенко невдовзі одружився з Катею, або Катериною Семенівною, молоденькою вчителькою тутешньої початкової школи.
Заводські справи його захопили. За давньою військовою звичкою він не шкодував своєї праці, часу, старався разом з директором, одноруким червоним партизаном Шорцом, і їхній завод став одним з найкращих у районі. Він стримано, по-своєму, без особливої ласки, але міцно кохав свою Катю – Катерину Семенівну – і з незвичайною ніжністю, якої ніколи раніше не відчував у собі, чекав незабаром малого.
І ось знову – війна.
Важко й невдало почалася вона, щодня гинули сотні людей, але Карпенкові на фронті все-таки щастило, їхню дивізію влітку розбили під Лепелем, однак рештки полку, в якому служив старшина, якось видерлися з оточення, винесли зброю і прапор. Щоправда, загинули в боях три командири його роти, змінилося кілька комбатів, уже зовсім мало лишилося тих, з ким старшина витримав перший бій, а Карпенко все був цілий. Нарешті він звик до того, що невразливий, дбав про інших і ніколи надто не піклувався про себе. Траплялось, він ненадовго залишався командиром батальйону, довше – командиром роти. Від німців йому ніде особливо не перепадало, бо звичайно виходило так, що Карпенко, наловчившись, давав їм доброї здачі. Він був не дуже полохливий, пильно стежив за боєм, не давав спуску боягузам. Бійці трохи ображалися на нього за надмірну суворість, але в боях цінували крикливого старшину.
Карпенко докурив цигарку, полежав ще. Сон більше не йшов. У сторожці, як і раніше, було темно, але чуткий до часу старшина здогадався, що скоро ранок. Він знову підвівся, загорнувся в шинелю і, переступивши через Свиста, розчинив двері.
Надворі ледь світало. Морок поволі рідшав, відповзав від переїзду, вже виднівся залізничний насип, дорога з блискучою калюжею. Чорною розпливчастою смугою тяглися в сіру далину дерева. Вітер ущух, потепліло, з улоговини через колію повзли сиві пасма туману.
Старшина оглянувся, шукаючи вартового Пшеничного, але того ніде не було. Він обійшов сторожку, зазирнув у траншею, покликав. "Дивно, – подумав Карпенко, – невже задрімав де?" Він ще кинув оком туди-сюди, вилаявся з серцем, і тоді на шляху за березами німу вранішню тишу розітнула лунка коротка черга.
12
Залишившись сам у вечірньому вітряному полі, Фішер якийсь час слухав далеку стрілянину за лісом, дивився на полохливе мигтіння ракет і думав, що їхні справи тут, видно, кепські. Коли вже німці зайшли з тилу, то втримати дорогу навряд чи можливо. Правда, зайти в тил могла й невелика група фашистів, але їхні основні сили не поминуть цієї єдиної придатної для машин дороги. Коли вони посунуть та які це будуть сили? Чи вдасться їм, шістьом бійцям, утримати переїзд на добу? Оці думи-сумніви все настирливіше турбували бійця.
Коли стрілянина за лісом ущухла, Фішер стрепенувся від тривожної задуми і схопив лопатку. Вже зовсім стемніло: небо, поле, дорогу з березами заволокло туманною імлою, ще трохи видно було стерню біля чобіт і в ній – нерівну борозенку, якою старшина позначив окоп. Фішер заходився копати – завзято, але безладно розгортати набік м'який від вологи стернистий грунт. Незабаром у нього вийшла якась ямка, схожа на невеличку вирву, а далі земля стала твердіша й зовсім не хотіла піддаватися. Боєць добряче стомився, розстебнув ремінь, зняв протигазну сумку, постояв трохи, наслухаючи, відпочив і вже став працювати спокійніше.
Від тієї одноманітної праці й вітряної нічної тиші у Фішера виникла звична потреба розмірковувати – добиратися до сенсу явищ та обставин його військової долі.
Суперечливе й непевне почуття викликав у ньому старшина Карпенко.