Не встиг товариш інспектор зайти до Габрусевого палацу, як на веранді на нього напали собаки. Один чорний, на трьох лапах, а другий — зле таке, маленьке, вертке цуценя (потім поліцаї постріляли їх). Отож поки обороняли інспектора, собаки й розшматували йому холошу. Морозу, звичайно, довелося вибачитись, а пані Ядзя зашивала панові інспекторові холошу, поки той сидів у порожньому класі в підштаниках. Виявляється, собаки були шкільні. Саме так. Не сільські, не звідкись із хутора і навіть не особисто вчителя, а спільні, шкільні. Діти підібрали десь щенят, батьки наказали втопити їх, але перед тим у класі читали тургенєвське "Муму", і от Олесь Іванович вирішив поселити щенят при школі й по черзі їх доглядати. Так у Сельці завели шкільних собак.
А потім з'явився і шкільний шпак. Не міг летіти у вирій, відстав од шпачиної зграї восени, зловили його на лузі, мокрого, ледь живого, і Мороз теж поселив його в школі. Спершу він літав у класі, а потім змайстрували клітку — більше для того, щоб не з'їв кіт. Ну, ясна річ, був там і кіт, сліпе таке безпомічне створіння, котре нічого не бачить, а тільки нявкає — їсти просить.
...
Тим часом темніло. Сіра довжелезна стрічка дороги, вигинаючись на пагорках, зникала в темній далечині. Обрій поволі теж танув у сутінковому тумані, вечірнім серпанком огорнулися поля, а ліс віддалеки все більше скидався на тьмяне, глухе пасмо. Небо спереду, куди бігла дорога, зовсім померкло, а вгорі над нами замутнилося невиразним кольором, лише західний небокрай ззаду ще світився золотисто-сірою смугою. Машини по дорозі вже їхали з увімкнутими фарами, та, як на зло, все з міста, назустріч нам. Після нікельованої "Волги" нас ще не обігнала жодна машина. Слухаючи Ткачука, я коли-не-коли оглядався назад і ще здалеку помітив на шосе дві цятки автомобільних фар, які швидко наближалися.
— Автобус, — упевнено сказав Ткачук.
Попутник мій, напевно, був далекозорий, бо я на такій відстані не міг відрізнити легковика від вантажної, він же розгледів, що це саме автобус. І правда, незабаром ми вже обидва побачили на шосе великий сірий автобус, який швидко наздоганяв нас. Ось він ненадовго зник у непомітному звідси вибалку, щоб потім ще з більшою швидкістю з'явитися ближче, з-за пагорка; яскравіше засяяли колючі вогники його фар, і навіть стало видно, як тьмяно відсвічує салон. Автобус, однак, уповільнив хід, моргнув однією фарою і спинився, трохи з'їхавши на узбіччя. Він був од нас, може, метрів за триста, і ми, раптом підхоплені надією, що зможемо під'їхати, кинулись обидва йому назустріч. Я трохи квапливо зірвався з місця і побіг. Ткачук так само спробував бігти, але незабаром відстав, і я подумав, що треба хоч мені встигнути — я б замовив слівце і за мого попутника.
Бігти було легко, трохи вниз, підошви гучно ляскали по гладкому в'їждженому асфальту, аж ступні заболіли. Здавалося, однак, — не добіжимо, автобус от-от рушить, але він поки що стояв. З нього навіть хтось вийшов, мабуть, водій, лишивши розчиненими дверцята, обійшов машину ззаду і там чимось разів зо два стукнув. Я уже був зовсім близько і ще більше напружив свої сили, здавалося — добіжу, та водій скочив у кабіну, і автобус рушив.
Усе ще не втрачаючи надії, я спинився на асфальті й шалено замахав рукою: мовляв, стій, візьми ж! Мені навіть здалося, що автобус пригальмував, і тоді я знову кинувся до нього ледь не під самі колеса. Але на ходу розчинилися дверцята кабіни водія, і крізь вихор, здійнятий автобусом, на дорогу вилетіло:
— Нема, нема зупинки. Чухрай далі…
Я лишився один серед гладкої смуги асфальту. Вдалині, стихаючи, гудів мотор комфортабельного "Ікаруса", і там же на пагорку забовваніла невиразна постать Ткачука. "Щоб ти пропав, гад!" — вихопилося з душі, як проклін, треба ж отак підманути. Було прикро, наче мені учинили якусь підлість, хоч я й розумів, що ніяка це не підлість і не таке вже лихо, — справді, хіба тут була зупинка? А якщо не було, то чого міжміському швидкому експресу підбирати усіх волоцюг — для того, мабуть, є автобуси місцевих ліній.
Напевне, вигляд у мене був дуже похмурий, коли я доплентався до Ткачука, який, терпеливо дочекавшись мене, спокійно зауважив:
— Не взяв? І не візьме. Вони такі. Раніше б усіх підібрав, щоб карбованця заробити. А тепер не можна — контроль, ну й жме. На зло собі й іншим.
— Каже, зупинки нема.
— Але ж спинявся. Міг би… Та що там. Я вже в таких випадках мовчу: собі дешевше.
Мабуть, Ткачук мав рацію: не треба було сподіватися — не було б і розчарування. Отож доведеться помалу чимчикувати далі. Правда, ноги вже притомилися, та якщо мій старший попутник мовчав, то й мені, певно, слід поводитись спокійніше.
— Так, значить, про Мороза, — сказав Ткачук, продовжуючи свою перервану розповідь. — Вдруге я навідався у Сельце зимою. Холодно було страшенно, пам'ятаєте ж, певне, зиму сорокового року. Сади вимерзали. Мені пощастило, під'їхав на санях з якимось дядьком, ноги зарив у сіно і то заклякли, думав, зовсім відморозив. Ледве в школу добіг. Було пізно, вечір, в одному віконці світло горить, постукав. Бачу, мовби хтось дивиться крізь намерзлу шибку, а не відчиняє. Що, думаю, за напасть, чи не завів тут мій Олесь Іванович якісь шури-мури. "Відчини, — кажу, — це я, Ткачук із райвно". Нарешті розчиняються двері, десь гавкає собака, заходжу. Переді мною хлопчик з лампою в руках. "Ти що тут робиш?" — питаю. "Нічого, — каже. — Чистописання пишу". — "А чому додому не йдеш? Чи, може, Олесь Іванович після уроків залишив?" Мовчить. "А де ж сам Олесь Іванович?"?
— "Повів Оленку Удодову з Ольгою". — "Куди повів?"?
— "Додому". Нічого не розумію: чому треба учнів водити додому? "А що, він усіх учнів додому проводжає?" — питаю, а сам, звичайно, вже трохи серджусь за таку зустріч. "Ні, — каже, — не всіх. Бо ці малі ще, а їм через ліс іти треба".
Ну що ж, думаю, гаразд. Роздягнувся, почав трохи відігріватися, настрій у мене став кращати. Минула десь година, а Мороза немає. "То скільки ж, — питаю, — до того села буде?" Каже: "Верстов зо три". Нехай. Сидимо, чекаємо. Хлопець у зошиті пише. "А тебе він залишив, мабуть, грубку топити? — питаю. — Ти де живеш?"-"Тут і живу, — відповідає. — Мене Олесь Іванович узяв до себе, а то мій тато б'ється". Е, ось воно, виявляється, яка справа. Коли б вона не обернулася новим клопотом. І, скажу тобі, так і вийшло. Як передчував, так і сталося.
Години через три повертається Мороз. Ні стуку, ні кроків, нічого, здається, не було чути, лише хлопець мій, Павлик… Так, так, ти здогадуєшся правильно. Саме Павлик, Павло Іванович, майбутній товариш Миклашевич… Тоді був таким чорнооким, худеньким, жвавим хлопчиком. То цей Павлик підхоплюється, біжить через клас і відчиняє двері. Ввалюється Мороз, укритий інеєм, засніжений, поставив у кутку свій ціпок, з ручкою, схожою на цапину голову. Привіталися. Пояснює, чому затримався. Виявляється, така справа: у матері цих дівчаток щось трапилося з коровою, не могла отелитися, от і затримався учитель, давав раду. А дівчатка? Ну, це проста історія. Почалася холоднеча, мати забрала їх із школи, мовляв, погане взуття та й далеко ходити. Все це було тоді звичайним ділом, але справа в тому, що дівчатка — близнята, дуже слухняні були діти, вчилися добре, і Мороз розумів, що це означало для матері вдови (батько помер). Ну то Мороз, звісно, втішив жінку, купив дівчаткам по парі черевиків — стали навчатися. Тільки от, як подовшали ночі, боялися самі ходити через ліс, треба було комусь проводити. Завжди це робив переросток Коля Бородич, той, що ото пиляв з учителем дрова. Але того дня Коля чомусь не прийшов до школи, можливо, дома потрібний був, от і довелося йти з малими самому.
Розповідає це він, а я мовчу. Хто зна, що йому сказати, педагогічно це чи ні — тут усі наші педпостулати переплуталися. Мороз взагалі був майстер плутати постулати, і я вже став звикати до цієї його особливості. А про його квартиранта ми тоді не дуже й говорили. Він сказав лише, що хлопчик якийсь час побуде в школі, дома незлагода. Ну, що ж, думаю, нехай. Тим більше, такий холод надворі.
І от через якихось два тижні викликають мене до прокурора району. Що за лихо, думаю, не любив я цих законників, од них завжди чекай неприємності. Приходжу, там сидить якийсь дядько в кожусі, й прокурор — товариш Сивак — суворо так наказує мені їхати в Сельце і відібрати у громадянина Мороза сина цього ось громадянина Миклашевича. Я спробував заперечувати, але наткнувся на один аргумент, що ним завжди, як ломакою, бив прокурор: закон! Гаразд, думаю, закон так закон. Сіли в міліцейський візок і з дільничним та Миклашевичем покотили в Сельце.
Приїхали на кінець уроків, викликали Мороза, почали йому пояснювати, в чому справа: постанова прокурора, на боці громадянина Миклашевича закон, треба вернути хлопця. Мороз вислухав усе мовчки, покликав Павла. Той, як побачив батька, зіщулився, наче звірятко, близько не підходить. А тут усі діти за дверима, повдягалися, а додому не йдуть, чекають, що далі буде. Мороз і каже Павликові: так і так, мовляв, підеш додому до батька. Так треба. А той ані з місця. "Не піду, — каже. — Я у вас жити хочу". Ну, Мороз непереконливо так і, звичайно, нещиро, пояснює, що жити в нього більше не можна, що по закону син повинен жити з батьком і, в даному випадку, з мачухою (мати перед тим померла, батько одружився з іншою, ну й почастішали сварки з хлопцем — відома справа). Ледве умовив хлопця. Той, правда, заплакав, але вдягнув піджачок, зібрався в дорогу.
І ота картина наче сьогодні перед моїми очима, хоч минуло вже… Скільки ж це? Певно, тридцять років. Ми стоїмо на веранді, на подвір'ї товпляться діти, а старший Миклашевич у довгому червоному кожусі веде по алейці до шосе Павлика. Атмосфера напружена, діти не дивляться на нас, міліціонер мовчить. Мороз просто заціпенів. Ті двоє відійшли по алейці вже далеченько, і раптом бачимо — спиняються, батько смикає за руку сина, той починає вириватися, але, звичайно, не вирветься. Тоді Миклашевич однією рукою знімає з кожуха ремінь і починає бити сина. Не дочекався навіть, поки з-перед наших очей зникнуть. Павлик виривається, плаче, діти на подвір'ї загомоніли, дехто обертається в наш бік, в очах докір — чогось вони чекають від свого вчителя.