Піти й не повернутись

Василь Биков

Сторінка 4 з 31

На новому місці їх зустріла неймовірна глушина старого замшілого ялинника, втікаючи від переслідувань, вони добу не їли, були голодні, знеможені, як чорти. Після короткого відпочинку командир взводу доручив трьом партизанам обладнати кухню загону. Двоє пішли шукати чисту воду, Антон же заходився лагодити топку — під їхній закопчений казан потрібно було викопати ямку. Він одразу ж став до роботи, зігрівся, спітнів і, коли подумав, що треба зняти кожушок, побачив Зоську. Дівчина тихо підійшла до нього, стала навпроти й усміхнулася.

— Що, допомогти прийшла? — запитав він і теж усміхнувся.

— Ну, такому ще помагать! Сам упораєшся. Он руки які широкі, мов лопати, — засміялася вона, й Антон чомусь ніяково подивився на свої немиті, забруднені землею, долоні.

— Як порожній живіт і руки знемагають.

— Зголоднів, бідолашний. На, ось тобі…

Зоська ступила ближче і з маленького білого кулачка відсипала йому півжмені крупного гороху.

— Підкріпись. Сніданок не скоро.

І знову якось загадково усміхнулася, неквапливо пішла в ялинник, де чути було голоси хлопців, що лагодили курені для житла. Він подивився вслід на її зграбну невеличку постать у чобітках, спідничці й якійсь широкій, не по ній, куртці, подумав несподівано й заздрісно: "Гарна дівчинка".

Зоська пішла, напевно, забувши відразу ж про нього, її оточили вже інші хлопці, молоді й ті, хто був старший — усі, кому хотілося привернути до себе її увагу, пожартувати, тим паче, що інших жінок, окрім буркотливої літньої Степаниди, в загоні не було. Антон не виставляв себе поперед інших, хоча кілька разів ловив себе на тому, що почав думати про неї й був не проти того, аби знову побачити її.

Однак бачив він Зоську, як і досі, рідко. У жовтні два взводи із загону здійснювали операцію по знищенню Лук'янівського льнозаводу і протягом тижня не були в таборі, а на початку Жовтневих свят він двічі з групою Мамикіна ходив на шосе роздобувати боєприпаси і зброю. Повертаючись із другого завдання, група нарвалася на засаду, її обстріляли з сільського вигону, одного хлопця вбили, а тяжкопораненого Мамикіна він ніс на собі кілометрів двадцять до табору, де той через день сконав. Ховали вбитих, настрій поганий, було не до дівчини, що прижилася в загоні при кухні, а згодом при штабі — з неї почали готувати розвідницю. Щоправда, одного разу, стрівши її на стежці, обмінялися двома-трьома фразами, і все.

Антон не дуже сумував за нею, бо за вдачею був людиною з характером, витримки в нього вистачало. Засади, бої, небезпека загартували його ще більше і він не міг навіть згадати випадку, щоб коли розгубився чи дужче злякався. Навіть на тому злощасному хуторі. Хоча дехто в загоні й хотів би звинуватити його за смерть командира загону, але він ні в чому не був винний. Навпаки, завдяки його кмітливості було врятовано чотирьох, він перший стрибнув із горища в кропиву і крикнув усім: за мною! Хата вже горіла, підпалена з другого кінця, від прибудови, вони, задихаючися в диму, з годину відстрілювалися від поліцаїв, які насідали з трьох боків, з четвертого боку нічого не було видно, туди валив дим. Кузнецов із ординарцем рідко стріляли з хати, куди поліцаї кидали гранати. Мабуть, командир був поранений і не міг вибігти першим, а вони, четверо, що могли зробити проти трьох десятків нахабних псів? Добре, що дув сильний вітер, який низько слав дим на городі, це і врятувало їх.

Голубіну було шкода Кузнецова до сліз, це був відважний і розумний командир загону. Антон любив його, як тільки можна було любити здібного командира в армії. Йдучи куди-небудь у справах, у розвідку, на бойову операцію або гулянку, він завжди брав із собою шістьох партизан, разом із ними їздив і Голубін. Тепер від цієї шестірки, здається, нікого не лишилося.

Надто важко було спочатку, загін формувався з різних людей — частково з районного активу, партійців, НКВС, з поранених червоноармійців, а також приймаків-оточенців і навіть людей, позбавлених волі, яким пощастило втекти з таборів. Багато хто був без зброї, інші — хворі чи з відкритими ранами, дехто нарікав на партизанські порядки й начальство, невідомо ким і коли призначене. Був один, який назвався майором і вимагав для себе командирської посади. Кузнецов у таких випадках дотримувався незмінного для всіх правила: покажи себе в бою — ставай командиром. І це було добре правило, думав Голубін. Сам він кілька років до війни працював податковим агентом у райфо, в армії раніше не служив, а довелося піти на війну — став командиром взводу, потім командиром підривників і лише після загибелі Кузнецова знову понизили до рядового. Та він не кривдився, стало не до командирських амбіцій, важливіше було зберегти цілою овчину, як любив казати Кузнецов.

Під осінь, однак, стало легше, люди в загоні більш-менш притерлися один до одного, можна було воювати. Коли б не ця прикра смерть командира.

Мабуть, справді на війні, як і в житті, послідовно чергуються різні смуги: білу змінює чорна й навпаки. З вересня загін, певно, увійшов у свою чорну смугу, набрався він лиха, одне гірше за друге.

Почалося з загибелі Кузнецова і трьох чоловік його групи. Потім пішла й не повернулася диверсійна група Кубелкіна. Не встигли як слід нагорюватися за її славних, може, найкращих у загоні хлопців, як загін, зав'язавши бій із гарнізоном на станції, потрапив несподівано під артилерійський обстріл німців, зазнав великих втрат. Лише вбитими в цьому бою виявилося стільки, скільки їх не було за всю весну і літо в усіх операціях разом узятих. Хлопці просто занепали духом, хоч і без того настрій у загоні був не кращий. У них не було приймача і ніякого зв'язку з Москвою, але з різних джерел і чуток, випадкових німецьких газет і зведень Радінформбюро, які іноді передавали із загону імені Ворошилова, в основному знали про те, що відбувається на півдні країни.

Якось пізнім осіннім ранком, змінившись із нічного чергування, Голубін трохи задрімав у курені й прокинувся від тихої розмови двох партизанів. Він одразу впізнав голос Ковша, колишнього міліціонера з Вілейки, і того майора, який вимагав для себе командирської посади. Раніше за інших повернувшись із кухні, вони вкладали в речові мішки свої казанки і розмовляли про Сталінград.

— Усе пре й пре? Коли ж цьому кінець буде? — бідкався Ковш, стоячи на колінах біля свого місця. — Коли він спиниться?

— Чого тепер йому спинятися? — сказав із далекого кутка майор, не молодого вже віку, з одвислим животом чоловік, як виявилося потім — колишній начфін якоїсь розбитої піхотної частини. — Тепер йому треба Сталінград узяти, щоб перерізати Волгу. Щоб бакинську нафту перекрити.

— А хіба Баку на Волзі? — запитав Ковш.

— Не на Волзі — на Каспії. Але шлях звідти тільки один — по Волзі. Ану, глянь сюди…

Вони замовкли, зашурхотіли папером, напевно, щось розглядаючи на ньому. В географії Голубін розбирався не дуже і погано уявляв собі теперішній район бойових дій на Півдні. Збагнувши, що в майора карта, він підняв голову і скинув із себе кожушок.

— Ось, бачиш? — водив по карті пальцем майор. Це була маленька, видрана із шкільного підручника карта європейської частини Союзу, і вони почали роздивлятися її — визначати лінію фронту.

Голубін побачив розташування міст і здивувався. Справді, він навіть не міг уявити собі, що Сталінград так далеко в Росії, що Волга аж за Москвою, що Кавказ на кордоні з Туреччиною, а Баку ще далі — коло самого кордону з Іраном. Здуріти можна, як далеко зайшли німці!

Кілька днів після того він ходив, як очманілий, — щось робив, розмовляв чи мовчав, а з його голови не йшло тривожне до болю питання: як Сталінград? Зрештою, він уже знав, що доля цього міста вирішена, що рано чи пізно його візьмуть німці, як вони взяли Мінськ, Київ, Харків і багато інших великих і малих міст, і війна на тому закінчиться.

Це було страшно, неймовірно, та мабуть, інакше повернути уже не можна.

Тоді чого вони тут, у цьому лісі? Що їм тут робити? І що їх чекає в ближчому майбутньому?

Проте як він не думав, не міркував і не бився в пошуках розумного виходу, ніякого виходу знайти не міг. Щоправда, Сталінград начебто тримається. Але скільки він може протриматися? Все це тривожило і гнітило щодня, душа скніла в тривожній самоті на завданнях, у наметі, всі холодні дні й ночі цієї пізньої дощової осені.

А тут ще повністю й безслідно зникла група Кубелкіна, залишивши в загоні ряд загадок, які ніхто не міг відгадати. Антон не питався в Зоськи, але догадувався, що та йшла тепер саме на пошуки слідів цієї групи.

Погані були справи на фронті, розладналися вони і в загоні за нового командира, недавнього голову колгоспу Шевчука, погані передчуття охоплювали партизана Голубіна. А Зоська під час рідких зустрічей із ним лишалася такою ж — усміхненою, звабливою, ніби щось обіцяла й обманювала одночасно. Така вона завжди була на кухні, така й сьогодні вранці перед походом за Щару, де вже загинув не один партизан з їхнього загону. А Зоська… Наче здогадувалася, що чекає на неї по той бік річки?..

Під час тієї коротенької зустрічі біля штабної землянки щось в Антоновій душі зрушилося, і так глибоко й невиправно, що, здається, водночас перевернуло його життя…

4

Серед ночі Зоська прокинулася, так-сяк угрівшись у сіні за теплою чоловічою спиною, котра відразу нагадала їй про все, що з нею сталося. Щоб не порушити мирне дихання Антона, вона кінчиками пальців доторкнулася до його крутого плеча й усміхнулася сама собі в темряві. Це ж треба! Вирушала одна, потерпала, боялася різних привидів у болоті й не думала тут зустріти того самого, хто, здається, уже запалив у ній маленьку іскринку дівочої цікавості до себе. Чомусь їй дуже сподобалося несподіване його зізнання, що він затривожився за неї, коли довідався, що вона йде на завдання. Все-таки приємно, коли за тебе хтось тривожиться, переживає і навіть готовий допомогти. Тут, напевно, уже не просто товариськість і не дружба навіть, мабуть, щось більше. Може, навіть кохання… Однак він славний, цей Антон Голубін, а Зоська перестала вже й думати про нього, клопоти з цим завданням потіснили всі інші думки, й вона готова була погодитися з тим, що більше його не побачить. А він ось з'явився в тяжку для неї хвилину і приніс із собою радість.

Пригадавши тепер його несміливу спробу зблизитися і грубу відсіч йому, Зоська зніяковіла.

1 2 3 4 5 6 7