Я вглядаюся в його плечі — ось тобі й маєш! Лише капітан, а поставив себе наче генерал — не менше... Стільки затятої удаваної суворості!
— Будь ласка! —з готовністю, але і з прихованим викликом каже Катя і сягає рукою в пазуху.
Стримуючи гнів, я намацую під шинеллю нагрудну кишеню і дістаю своє посвідчення. Їздовий наш, чоловік вже старшого віку, із селянським обличчям, не поспішаючи, розперізується і довго порпається, поки знаходить у нетрях своєї одяганки старанно загорнуту в папір червоноармійську книжку. Хвилину капітан мовчки вивчає наші документи. На його чорному обличчі суцільна строгість службіста. Урешті він підводить голову, оглядає нас пильним, прискіпливим поглядом і спиняється на четвертому — німці.
— А ви що?
— Це німець,— кажу я.— Ми його на збірний пункт ведемо. У Іванівку
Я думаю, що зараз він причепиться до мене і до полоненого, документів на якого я не маю ніяких, а його залишилися в батальйоні. Мабуть, у цьому я винуватий. Однак хто ж думав, що моє конвоїрство обернеться таким чином! Але капітан здається, не має наміру далі чіплятися до полоненого і складає разом наші папери.
— Де ви бачили танки? — питає він у мене, похмуро стоячи під самим каганцем. Руки він виразним жестом засовує в кишені шинелі.
— У кукурудзі, за три кілометри звідси
— Кому ви про це доповіли?
— Так, тут доповіси!.. — запально випереджує мене Катя — Тут у вас усі немов мішком з-за рогу прибиті.
Вона так вільно і незалежно тримається перед цим формалістом-капітаном, ніби він зовсім не начальник Я, на жаль, так не можу і тихо стою, притулившись до лави та підібгавши свою прострелену ногу.
— Двом чоловікам доповідали, — кажу я. — Капітану з ДОПа і одному підполковнику.
— Так ось, закарбуйте собі на носі, — категорично наказує він, — більше щоб ні слова! Зрозуміло? А то паніку мені розвели! Як у сорок першому Я вам покажу танки! закінчує він геть недоречною погрозою.
— При чому тут паніка? — сварливо каже Катя. — Ми доповідаємо Що ми, на всю вулицю галас здіймали, чи що? Та у вас хоч і криком кричи — нікого не пройме..
Капітан вислуховує її слова і залишає їх поза увагою Звертається до мене одного:
— Ви зрозуміли, молодший лейтенант? А тепер геть звідси! — сердито наказує він і трохи спокійніше додає — У третій від церкви хаті збір поранених.
Він віддає наші книжечки і опускає руки по швах
— А полоненого? — питаюся я. — Візьміть у нас полоненого У мене ось нога...
— Я не конвоїр! — відповідає капітан. Я розгублено стою, починаючи розуміти, що від нього більше нічого не доб'єшся
Помовчавши, ми нерішуче повертаємося до порога і через темні сіни, тримаючись за холодні стіни, вибираємося надвір. Морозний сніг порипує під ногами.
— Ну й чорт його забирай! Їдьмо! Про тих треба думати. А то загнуться, чого доброго, каже Катя і прямує до підводи.
9
Що робити далі — хто його знає. Мабуть, треба найперш пригасити свою гарячковість, остудити своє нутро, заспокоїтися чи змиритися з тим, що відбулося. Знову ж якоїсь уваги потребує моя зовсім заклякла нога, стогнуть на возі поранені, волочиться цей полонений. Та й що я можу зробити в такому стані — чи не вистачить уже доповідати, чи не надмірна ця моя схвильованість, стривоженість? Ще справді визнають за панікера та арештують. Невже ж оті командири, з якими я зустрічався, не зроблять нічого? Тут же повинен бути якийсь зв'язок, повідомлять, кому треба, вживуть якихось заходів проти отих танків. Не може того бути, щоб така ситуація нікого не занепокоїла. А може, командування вже знає про все це? Мо так і було передбачено планом операції? Тоді даремно я так хвилююся, розпинаюся, кричу, наче справді який панікер. Тоді, мабуть треба перш за все перев'язатися як слід, та обігрітися, та збути кудись цього німця. Тільки куди його подінеш?
Хата, де розмістилася санчастина, зустрічає нас привітно вогником у двох вікнах (третє, вибите, затулене оберемком соломи) і — піснею. Хтось на все своє захрипле горло натужно кричить під не дуже зграйний басовитий гул кількох струн гітари:
Шаланды, полные кефали,
В Одессу Костя привозил,
И все биндюжники вставали,
Когда в пивную он входил.
Позначки або прапорця на хаті немає ніякого. По подвір'ю також ніяк не визначиш, що тут санітарна частина. Але, як казав капітан, це третя хата від церкви, що віддалік скромно Сіріє білими стінами, і Катя спиняє коней. Їздовий зіскакує на сніг, злазить з передка Катя. Я також перевалююся з підводи, киваю німцю: "Ком!" — і на одній нозі стрибаю до відчинених у сіни дверей. Полонений боязко йде обіч. Катя намацує в сінях клямку.
Пісня відразу обривається. У кутку на припічку лихоманково мерехтять вогники двох "катюш". Угорі клубочиться шар диму, а по закутках — не підвладна гасникам темрява. Різкий запах свіжих бинтів, крові і прокислий дух шинелей б'ють у ніс, це впевнює, що хатою ми не помилилися.
— Братва, "рама"! В укриття! — після секундної паузи з фальшивою тривогою викрикує чийсь голос.
Слідом за Катею я пропускаю німця і перескакую через поріг. Першим в очі впадає, певно, той самий гітарист. Витягнувши на ліжку біля порога обмотану бинтами ногу, він завмирає з гітарою в руках і, блиснувши задерикуватими очима, упирається поглядом у Катю. У кутку на соломі сидять ще поранені. Хтось трохи не до пояса сповитий бинтами — і груди, й голова, і лице,— видно, обгорів.
— Дурний! — кидає Катя гітаристові. — Чого галакаєш? Так, встати! Хто старший?
Гітарист, не випускаючи гітари з рук і не зрушивши з місця поранену ногу, всім тілом повертається до Каті. Під накинутою на плечі курткою десантника тихенько бряжчать медалі. На столі завмирає велика зламана тінь.
— Відставити! Уже навставалися! Тепер усе! Крапка! Амба!
— Хто старший, питаюся?
— Старший? Був, та вийшов. До начальника. Хоч — буду я?
— Обійдемося без такого. Давай, злазь! — Катя безцеремонно сіпає його за рукав. Куртка сповзла — на погонах сержантські нашивки.— Тут важких покладемо. Де санітари?
— Стоп, руда! Не чіпай! Я контужений! — з блазнівським виглядом на потіху іншим кричить гітарист і, змінивши тон, щосили б'є по струнах. — Санітари! Гей, санітари!
Звідкись з-за перегородки, відхиливши ряденце, виходять двоє в непідперезаних шинелях. Один високий і худий, другий низенький — обидва старшого віку, спокійні, видно, нещодавно мобілізовані дядьки.
— Важких занести! Та живо! Давай ноші!
— Занести! — уже відчуваючи себе начальством, наказує гітарист і тицяє в санітарів пальцем. — Ти і ти. Оцей їхній допоможе,— показує він на полоненого і раптом збентежено моргає очима. — Ого, Гансик! Братва, Гансик! їй-богу! Айн, цвай — бітерфляй... Ком!
З кутків усі повертають голови до порога. Сповитий бинтами неприродно випростується, скидає з себе ногами кожушок і викидає наперед руки, так само замотані по лікті бинтами.
— Німець? Зараз же цокнути! Цокнути к чортовій матері! — з надривом викрикує він. Другий, що лежить поруч, щось приказуючи, накриває його кожушком. Сержант швиденько зіскакує з ліжка і, несучи поперед себе пряму й товсту, як колода, ногу, підступає до німця.
Я попереджаю:
— Ану, спокійно! Це полонений.
— Ну, конешно, спокійно. Нащо поспішати. Устигнемо! — з недоброю кривою усмішкою каже сержант і з нарочитою поважністю бере німця за кінці відкладного коміра. — Він же добрий. Він же сознательний. Гітлер капут? — швиденько питається він.
— Гітлер капут, — не дуже впевнено, але з готовністю погоджується німець. Губи його, однак, злегка тремтять. Сержант, вишкіряючись, повертається до інших:
— Ось бачите! Він добрий. Знайшов учора нашу листівку, що перед наступом розкидали, прочитав і перевиховався. Люблю перевихованих гансиків. Трофейчики, конешно, всі випотрошимо. Ур нема? — миролюбно запитує сержант і напрактиковано лапає німця по порожніх, уже обвислих кишенях мундира. — Ну, конешно, у кишені вітер свистить...
Сержант рвучко смикає за довгий козирок, шапка сповзає німцеві на очі. Сержант повертається в ліжко. Німець мовчки поправляє шапку, а я переходжу від порога і опускаюся під стінку на край солом'яної підстилки. Більше сісти тут немає де. На єдиному ослоні в простінку хтось лежить, ліжко займуть важкопоранені. Гітарист кладе ногу на край ліжка і бере гітару.
— Я так міркую,— каже він до мене, безладно затренькавши струнами.— Який сенс німцю воювати з нами? Ну, яка користь: увірветься, бува, в траншеї, що він знайде? Дулю. Хіба що онучу брудну на бруствері. А в них! Ого! Скільки в них барахла різного зостається. Я, коли наказ: "Уперед!" — лечу мов скажений. А що? Сподіваєшся на трофейчики? Схопиш, а в них вошей багато, холера!
З відчинених дверей шугають клуби морозяного повітря — санітари вносять поранених. Катя кладе обох на ліжко, накриває дірявою шинелею.
— Полежите до завтра. Уранці в шпиталь відправлять. Лікар сказав.
Один з них, певно, вже доходить — очі напівзаплющені, ніс загострився, з опалих грудей рветься важкий булькотливий хрип. Другий переривчасто стогне, бореться з болем, стражданнями і, повернувши набік голову, байдуже оглядає людей.
— Браток, скрути потягнути,— каже він до сержанта.— У кишені там, браток... І папір...
Сержант з готовністю відкладає гітару.
— Будь ласка, батьку. Це можемо. Поки руки цілі. Звідки будеш, землячок?
— Воронезький я.
Поранений ворухнув щелепами, наче ковтнув слину. Погляд його неспокійно блукає по темній стелі хати.
— Ну, так, зовсім земляки... Що Воронеж, що Ростов — одна Расєя. На, потягни, полегшає,— лагідно запевняє він і запитує:
— Піхота?
— Піхота,— видихає затяжку поранений і запеченими губами ловить цигарку.
Німець безпорадно стовбичить біля печі, не знаючи, де приткнутися. Поводиться він обережно, аж боязко. Я відчуваю це і кличу його до себе:
— Ком! Іди сюди. І сідай. Не стирчи.
Він розуміє і, підібгавши ноги, незграбно сідає поруч на долівку. Очі його, стривожено глянувши на мене, на сержанта, спиняються на гітарі. Катя біля припічка при тьмяному світлі "катюші" порпається в медичній сумці — готує ліки. Сержант із силою щипає басову струну і невлад, фальшиво починає заспів солдатської пісні:
Первая болванка попала в бензобак...
— Ану, спини своє бренькання! — суворо кидає від припічка Катя.
Хтось із кутка доброзичливо заперечує:
— Хай грає.