Переклад Олександра Грязнова
Взимку Левицький проводив увесь свій вільний час в московській квартирі Данилевських, влітку почав приїздити до них на дачу в соснових лісах по Казанській дорозі.
Він перейшов на п'ятий курс, йому було двадцять чотири роки, але у Данилевських тільки сам лікар говорив йому "колега", а всі інші звали його Жоржем або Жоржиком. Завдяки самотності і улюбливості, він постійно прибивався до якого-небудь дому, швидко ставав у ньому своєю людиною, гостем з дня на день і навіть з ранку до вечора, якщо дозволяли заняття, — тепер він став таким у Данилевських. І тут не лише господиня, а навіть діти, дуже повна Зойка і вухастий Гришка, ставились до нього, як до якогось дальнього і бездомного родича. На вигляд він був дуже простим і добрим, люб'язним і неговірким, хоч озивався дуже охоче на кожне слово, звернене до нього.
Пацієнтам Данилевського відчиняла двері літня жінка в лікарняному одязі, вони входили до просторої вітальні, що була встелена килимами і обставлена важкими старовинними меблями, і жінка одягала окуляри, з олівцем в руці суворо дивилась у свій щоденник і одним призначала день і годину майбутнього прийому, а інших вводила у високі двері приймальні, і там вони довго чекали виклику у сусідній кабінет, на допит і огляд до молодого асистента в цукрово-білому халаті, і тільки вже після цього потрапляли до самого Данилевського, у його великий кабінет з високим одром біля задньої стіни, на який він примушував декотрих з них залазити і лягати у найжалюгіднішій і незручній від страху позі: пацієнтів все бентежило – не тільки асистент і жінка в приймальні, де з такою гробовою повільністю, виблискуючи, гойдався мідний диск маятника в старовинному стоячому годиннику, але і весь поважний порядок цієї багатої, просторої квартири, це очікувальне мовчання приймальної, де ніхто не смів зробити зайвого подиху, і всі вони думали, що це якась зовсім особлива, позбавлена життя квартира і що сам Данилевський, високий, дебелий, грубуватий, навряд чи хоч раз на рік посміхається. Та вони помилялися: у тій жилій частині квартири, куди вели подвійні двері з вітальні праворуч, майже завжди стояв гамір від гостей, зі столу в їдальні не сходив самовар, бігала покоївка, додаючи до столу то чашок і склянок, то вазочок з варенням, то сухариків і булочок, і Данилевський навіть у години прийому нерідко пробігав туди по вітальні навшпиньках і, поки пацієнти чекали на нього, думаючи, що він жахливо зайнятий яким-небудь тяжкохворим, сидів, пив чай, говорив про них гостям: "Хай трошки почекають, матері їх біс!" Якось, сидячи так і з усміхом поглядаючи на Левицького, на суху худорлявість і деяку гнучкість його тіла, на його злегка криві ноги і запалий живіт, на обтягнуте тонкою шкірою лице у веснянках, яструбині очі і руде, кучеряве волосся, Данилевський сказав:
— А зізнайтесь, колего: адже є у вас якась східна кров, жидівська, наприклад, чи кавказька?
Левицький відповів зі своєю незмінною готовністю до відповідей:
— Зовсім ні, Миколо Григоровичу, жидівської немає. Є польська, є, можливо, ваша українська, — адже серед Левицьких є і українці, — чув від діда, ніби є і турецька, та чи це правда, один аллах знає.
І Данилевський задоволено розреготався:
— Ну от, я все-таки вгадав! Так що будьте обережні, дами і дівиці, він турок і зовсім не такий соромливий, як ви думаєте. Та й улюбливий він, як вам відомо, по-турецьки. Чия тепер черга, колего? Хто тепер дама вашого широкого серця?
— Дарія Тадієвна, — швидко залившись тонким вогнем, відповів Левицький з щиросердною усмішкою – він часто так червонів і посміхався.
Чарівно збентежилась, так що навіть її смородинові очі на мить ніби кудись пропали, і сама Дарія Тадієвна, миловида, з синюватим пушком на верхній губі і вздовж щік, в чорному шовковому чепчику після тифу, що напівлежала в кріслі.
— Що ж, це ні для кого не секрет і цілком зрозуміло, — сказала вона, — адже в мені теж східна кров…
І Гриша у захваті заволав: "А, спіймались, спіймались!", а Зойка вибігла у сусідню кімнату і з розгону впала на диван з розквашеними очима.
Дійсно, взимку Левицький був таємно закоханий у Дарію Тадієвну, а до неї мав деякі почуття і до Зойки. Їй було всього чотирнадцять років, але вона вже була дуже розвинута тілесно, особливо ззаду, хоч ще по-дитячому були ніжні і круглі її сизі голі коліна під короткою шотландською спідничкою. Рік тому її забрали з гімназії, не вчили і вдома, — Данилевський знайшов у неї зачатки якоїсь хвороби мозку, — і вона жила у безтурботному неробстві, ніколи не нудьгуючи. Вона була така ласкава з усіма, що навіть облизувалась. Вона була крутолоба, у неї був наївно-радісний, ніби завжди чимось здивований погляд маслянистих синіх очей і завжди вологі губи. При всій повноті її тіла було у ньому граційне кокетство рухів. Червоний бант, зав'язаний у її горіховому волоссі, робив її особливо принадною. Вона вільно сідала на коліна до Левицького – ніби несвідомо, по-дитячому – і, певне, відчувала, що потайки зазнає він, тримаючи її повноту, м'якість і вагу і відводячи очі від її голих колін під спідничкою у клітку. Іноді він не витримував, нібито жартома цілував її в щічку, і вона закривала очі, посміхаючись млосно і насмішкувато. Якось вона пошепки сказала йому під страшним секретом те, що тільки вона одна у світі знала про маму: мама закохана у молодого лікаря Титова! Мамі сорок років, але вона струнка, як дівчина, і дуже моложава, і обоє вони, і мама і лікар, такі красиві і високі зростом! Потім Левицький став неуважний до неї – почала з'являтися в домі Дарія Тадієвна. Зойка зробилась нібито ще веселішою, безтурботнішою, але не зводила очей ні з неї, ні з Левицького, часто з криком кидалась цілувати її, але так ненавиділа, що, коли та захворіла на тиф, кожного дня чекала радісної звістки з лікарні про її смерть. А потім вона чекала її від'їзду – і літа, коли Левицький, звільнившись від занять, почне їздити до них на дачу по Казанській дорозі, де Данилевські жили влітку вже третій рік: вона потайки вела деяке полювання на нього.
І от літо прийшло, і він почав приїжджати кожного тижня на два, на три дні. Але тут незабаром приїхала гостювати племінниця тата з Харкова, Валерія Остроградська, якої ні Зойка, ні Гришка ніколи ще не бачили. Левицького послали рано вранці до Москви зустрічати її на Курському вокзалі, і зі станції він приїхав не на велосипеді, а сидячи з нею у візку станційного візника, стомлений, із запалими очима, радісно схвильований. Видно було, що він ще на Курському вокзалі закохався в неї, і вона вже владно ставилася до нього, коли він діставав її речі із візка. Втім, збігши на ганок назустріч мамі, вона негайно забула про нього і потім не помічала його весь день. Вона здалася Зойці незрозумілою, — розбираючи речі в своїй кімнаті і сидячи потім на балконі за сніданком, вона то забагато говорила, то несподівано замовкала, думаючи про щось своє. Але вона була справжня малоросійська красуня! І Зойка приставала до неї з невгамовною настійливістю:
— А ви привезли з собою сап'янові чобітки і плахту? Ви одягнете їх? Ви дозволите називати вас Валечкою?
Але й без малоросійського одягу вона була дуже гарна: міцна, ладна, з густим темним волоссям, з оксамитовими бровами, що майже зрослися, з грізними очима кольору чорної крові, з гарячим темним рум'янцем на засмаглому обличчі, з яскравим блиском зубів і повними вишневими губами. Руки у неї були маленькі, але також міцні, рівно засмаглі, немов злегка закоптілі. А які плечі! І як виднілись на них під тонкою білою блузкою шовкові рожеві стрічки, що тримали сорочку! Спідниця була доволі коротка, зовсім проста, та на диво сиділа на ній. Зойка була так захоплена нею, що навіть не ревнувала Левицького, який перестав їздити у Москву і не відходив від Валерії, щасливий тим, що вона наблизила його до себе, теж стала називати Жоржем і раз-у-раз щось наказувала йому. Далі дні пішли зовсім літні, гарячі, гості все частіше приїжджали з Москви, і Зойка помітила, що Левицький отримав відставку, сидить все більше біля мами, допомагає їй чистити малину, що Валерія закохалася в лікаря Титова, в якого потайки закохана мама. З Валерією взагалі щось сталося – коли не було гостей, вона припинила міняти ошатні блузки, як робила перше, інколи з ранку до вечора ходила в маминому пеньюарі і вигляд мала бридливий. Було жахливо цікаво: цілувалась вона з Левицьким до своєї закоханості в Титова чи ні? Гришка клявся, що бачив, як вона з Левицьким ішла якось перед обідом з купання по ялиновій алеї, пов'язана, як чалмою, рушником, як Левицький ніс, спотикаючись, її мокре простирадло і щось часто, часто говорив і як вона призупинилась, а він раптом схопив її за плече і поцілував у губи.
— Я сховався за ялиною, і вони не бачили мене, — гаряче говорив Гришка, витріщивши очі, — а я все бачив. Вона була страшно красива, тільки вся червона, було ще гаряче, і вона, звичайно, перекупалась, адже вона завжди по дві години сидить у воді і плаває, я це теж піддивився, вона гола справжня наяда, а він говорив, говорив, от вже справді як турок…
Гришка клявся, але він любив вигадувати різні дурниці, і Зойка вірила і не вірила.
По суботах і неділях поїзди, що приходили на станцію з Москви, навіть вранці були переповнені людом, гостями дачників на вихідні. Іноді йшов той чарівний дощ крізь сонце, коли зелені вагони, обмиті ним, блищали, як новенькі, білі клубки диму з паровоза здавались особливо м'якими, а зелені верхівки сосен, які струнко і часто стояли за поїздом, закруглювались надзвичайно високо у яскравому небі. Приїжджі навперейми хапали на зритому гарячому піску за станцією візки з візниками і з дачною відрадою котились піщаними дорогами у просіках бору, під небесними стрічками над ними. Настало повне дачне щастя в бору, який без кінця вкривав довкола суху, злегка хвилясту місцевість. Дачники, що водили московських гостей гуляти, говорили, що тут бракує лише ведмедів, декламували "і смолою і суницею пахне темний бір" і перегукувались, насолоджуючись своєю літньою безтурботністю, гультяйством і вільністю одягу – косоворотками навипуск з вишитими подолами, довгими джгутами барвистих поясів, полотняними картузами: декотрого московського знайомого, якогось професора чи редактора журналу, бородатого, в окулярах, не відразу можна було і впізнати в такій косоворотці і в такому картузі.
Серед всього цього щастя Левицький був вдвічі нещасним, відчуваючи себе з ранку до вечора жалюгідним, обдуреним, зайвим.