Дім Шейлока ви писарю моєму.
Г р а ц і а н о
О, з радістю!
Н е р і с с а
Синьйоре, на два слова.
(тихо до Порції)
Подивимось, чи виманю я перстень,
Що берегти поклявся чоловік.
П о р ц і я
(тихо до Нерісси)
Ручуся, що зумієш. Хай клянуться,
Що персні віддали чоловікам!
Ми викриємо й висміємо їх.
(голосно)
Скоріше! Місце зустрічі ти знаєш.
Н е р і с с а
(до Граціано)
Ходімо; ви покажете дорогу.
Ідуть геть.
ДІЯ П'ЯТА
Сцена перша
Бельмонте. Аллея, що веде до будинку Порції.
Входять Л о р е н ц о і Д ж е с с і к а.
Л о р е н ц о
Який яскравий місяць! В ніч таку,
Коли заснуле листя ніжний вітер
Ледь колихав безшумно, – в ніч таку
Стояв колись Троїл на стінах Трої,
У табір греків линучи душею
До сплячої Крессіди.
Д ж е с с і к а
В ніч таку
Лякливо по росі ступала Фісба
І, тінню лева злякана – не левом,
Чимдуж тікала з жаху…
Л о р е н ц о
В ніч таку,
Сумуючи на березі, Дідона
Манила друга гілкою верби
Вернутись в Карфаген.
Д ж е с с і к а
У ніч таку
Медея чарівні збирала трави,
Щоб молодість і силу повернути
Старечому Езону.
Л о р е н ц о
В ніч таку
Венеціанка Джессіка в Бельмонте
Тікала зі своїм дружком безпутним
Д ж е с с і к а
В ніч таку
Лоренцо присягався їй в коханні
І клятвами украв у неї душу.
Були брехливі клятви!
Л о р е н ц о
В ніч таку
Моя гарненька Джессіка-пустуха
На милого звела звичайний наклеп,
Та він її пробачив.
Д ж е с с і к а
В ніч таку
Знайшла б ночей я більше, щоб лишилось
Останнє слово все ж таки за мною,
Та хтось іде сюди; я чую кроки.
Входить С т е ф а н о.
Л о р е н ц о
Хто поспішає поночі сюди?
С т е ф а н о
Друг!
Л о р е н ц о
Що за друг? Назви своє ім'я!
С т е ф а н о
Стефано. Я несу вам добру звістку,
Що на світанні наша господиня
В Бельмонте буде. Зараз під хрестом
Навколішках вона у Бога просить
Про щастя в шлюбі.
Л о р е н ц о
Хто із нею там?
С т е ф а н о
Святий монах та ще її служниця.
Скажіть, чи повернувся наш синьйор?
Л о р е н ц о
Від нього жодних звісток ми не мали.
Ходімо звідси, Джессіко, бо треба
Підготувати зустріч урочисту
Для нашої хазяйки. Поспішай.
Входить Л а н ч е л о т.
Л а н ч е л о т. Ола, ола, о-го-го! Ола-ола!
Л о р е н ц о. Хто там кличе?
Л а н ч е л о т. Ола, ола! Чи не бачили ви синьйора Лоренцо? Синьйоре Лоренцо, ола, ола!
Л о р е н ц о. Та перестань ти горлати! Я тут.
Л а н ч е л о т. Ола! Де, де?
Л а н ч е л о т. Скажіть йому, що від мого хазяїна прибув гонець; його поштовий ріжок набитий добрими звістками. Хазяїн буде дома ще до ранку.(Іде геть.)
Л о р е н ц о
Ходімо в дім; там будемо чекати.
А втім, навіщо звідси нам іти?
Стефано, друже, сповістіть прислугу,
Що господиня близько, і до нас
Пришліть у сад домашніх музикантів.
Стефано іде геть.
Як солодко у місячному сяйві
Дрімає все довкола! Сядьмо тут.
Хай слух леліє музики звучання.
Нехай зіллються з тишею нічною
Її солодкі, гамонійні звуки.
Сядь, Джессіко! Поглянь, як небозвід
Весь всипаний зірками золотими!
І кожне з цих, нам видимих, світил
Дзвенить в своєму русі, наче ангел,
Підспівуючи юним херувимам.
Живе така гармонія, мабуть,
В безсмертних душах; доки їх вкриває
Земна, нікчемна оболонка праху,
Не можемо почути ми її.
Входять м у з и к а н т и.
Сюди! Діану гімном розбудіть.
Потіште слух далекої хазяйки
І тим її додому заманіть.
Музика.
Д ж е с с і к а
Завжди сумую, музику почувши.
Л о р е н ц о
Це через те, що слухає душа.
Згадай, як диких коней табуни
Мчать вихором, іржать несамовито,
Коли у них гаряча грає кров;
Та варто випадковий звук труби
Почути їм, чи музику інакшу,
Як спиняться і нашорошать вуха,
Їх дикий погляд зробиться спокійним.
Така вже влада музики! Орфей,
Як пишуть це поети, чарував
Чудесним співом води, скелі, звірів,
Бо музика перетворити здатна
Черствий, упертий, непокірний норов.
Той, хто не має музики в душі,
Кому співзвуччя музики байдужі,
На зраду здатний, хитрість і грабіж.
Неначе ніч, душі його спонуки
І почуття похмурі, як Ереб.
Не вір такому. – Слухаймо ж цю пісню.
Оддалік входять П о р ц і я і Н е р і с с а.
П о р ц і я
Ти бачиш в залі світло? Як далеко
В пітьмі помітний промінь від свічі!
Так добрий вчинок світить в морі зла.
Н е р і с с а
Свічу не видно в місячному сяйві.
П о р ц і я
Так блиск малий затьмарюється більшим.
Намісник сяє, наче сам король,
В його відсутність. Та несправжня велич
Зникає, мов струмок малий у морі,
Ледь зійде справжня. – Музика? Ти чуєш?
Н е р і с с а
Синьйоро, це домашній ваш оркестр.
П о р ц і я
Нам добре те здається, що доречне.
Вночі солодша музика, ніж вдень.
Н е р і с с а
Мовчання надає їй цю чарівність.
П о р ц і я
Крик ворона і жайворона спів
Однакові, як слухати байдуже.
І соловей, якби співав удень,
Коли гелгочуть гуси, не вважався б
Найкращим музикантом між птахів.
У правильній оцінці все залежить
Від часу і від місця. – Та доволі!
Селена спить з своїм Ендіміоном,
Не хоче прокидатися!
Музика припиняється.
Л о р е н ц о
Цей голос
Належить господині – чи не так?
П о р ц і я
Впізнав мене він, як сліпий – зозулю
За голосом поганим.
Л о р е н ц о
О синьйоро,
Ласкаво просимо!
П о р ц і я
Молились ревно ми,
Щоб Бог послав чоловікам удачу.
Вони вже повернулись?
Л о р е н ц о
Ні, синьйоро.
Та щойно був зі звісткою гонець:
Обоє їдуть.
П о р ц і я
Поспіши, Неріссо,
І попередь всіх слуг – нехай мовчать
Про те, що від'їжджали ми із дому. –
І ви, Лоренцо й Джессіко, мовчіть!
Чути трубу.
Л о р е н ц о
Вони вже близько: чую їх трубу.
Не бійтесь, не базіки ми, синьйоро.
П о р ц і я
Ця ніч така ж, як хворобливий день,
Лиш трішечки блідіша. Виглядає
Вона, немов похмурий день без сонця.
Входять Б а с с а н і о, А н т о н і о, Г р а ц і а н о і почет.
Б а с с а н і о
Коли б з'являлись ви в нічні часи,
У нас би день був, як у антиподів.
П о р ц і я
Нехай я сяю, – тільки б не пекла,
Бо обпектись неважко чоловіку, –
Бассаніо цього я не бажаю.
А втім, усе навкруг у Божій волі.
Синьйоре, в дім ласкаво вас прошу.
Б а с с а н і о
Спасибі вам. Прошу вас привітати
Антоніо. Він – друг мій найвірніший,
Якому я завдячую усім.
П о р ц і я
Йому ви зобов'язані безмірно,
Бо він за вас життям зобов'язався!
А н т о н і о
Зі мною розквитався він цілком.
П о р ц і я
Синьйоре, ви для нас – жаданий гість.
Та це потрібно довести на ділі
І скоротить гостинність на словах.
Г р а ц і а н о
(до Нерісси)
Я присягаюсь, ти – несправедлива;
Його віддав я писарю судді.
Та щоб йому за це кастратом стати,
Якщо так сильно засмутилась ти!
П о р ц і я
Ого! Уже і сварка? В чому ж справа?
Г р а ц і а н о
У персні золотому, у дрібничці,
Який вона мені подарувала,
З девізом, що частіше на ножі
Підписують: "Люби, не розлучайся".
Н е р і с с а
Навішо про ціну і про девіз?
Поклявся ти, коли приймав той перстень,
Що буде він до смерті із тобою
І що з тобою ляже у труну.
Беріг би ти його хоч би з поваги
До клятв твоїх, якщо вже не до мене!
Подарував ти писарю судді?
Дарунок щедрий! Бог мені суддя:
Твій писар був і буде безбородим!
Г р а ц і а н о
Ще виросте у нього борода.
Н е р і с с а
Як зможе стати жінка чоловіком!
Г р а ц і а н о
Я підлітку цей перстень дарував,
Хлопчиську, що твого приблизно зросту,
Молокососу, писарю судді.
Він випросив його у нагороду,
А я не зміг відмовити йому.
П о р ц і я
Скажу відверто: можна докоряти,
Що ви з дарунком першим від дружини
Так легко розлучились. Перстень цей
Пов'язаний з присягою на вірність.
Я також дарувала чоловіку
Свій перстень. Він поклявся з ним ніколи
Не розлучатись. Можу присягнуть,
Що він його за всі багатства світу
Не зніме з пальця. Справді, Граціано,
Дружину ви болюче засмутили.
А я б, напевне, з розуму зійшла.
Б а с с а н і о
(на бік)
Я б краще втратив руку у бою,
Щоб міг сказати: з нею втратив перстень.
Г р а ц і а н о
Бассаніо і сам віддав свій перстень
Судді, який просив його про це
І, справді, заслужив цю нагороду.
А хлопчик, писар, випросив собі
Мій перстень. І нічого замість перснів
Вони узяти не хотіли в нас.
П о р ц і я
Який же перстень ви йому дали,
Бассаніо? Не мій же, сподіваюсь?
Б а с с а н і о
Брехнею тільки збільшують провину.
Ви бачите, що на моєму пальці
Немає персня: я його віддав.
П о р ц і я
Як легко ви із перснем розлучились!
Така-то ваша вірність! Свідок бог:
Допоки знову не побачу персня,
Не ляжу з вами в ліжко.
Н е р і с с а
(до Граціано)
Так! І я
Вчиню так само.
Б а с с а н і о
Мила! Та якби
Ти бачила, кому віддав я перстень,
І знала ти, за кого дав я перстень,
І зрозуміла ти, за що віддав,
Як неохоче я віддав цей перстень,
Коли в подяку брали тільки перстень, –
На мене ти не гнівалась би так.
П о р ц і я
Якби ви більше цінували перстень
І ту, що дарувала вам цей перстень,
І честь свою, якою ви клялись
Не дарувати й не губити перстень,
Не віддали б ніколи ви цей перстень.
І хто б настільки нерозумним був,
Коли б ви палко захищали перстень?
Хто був би наполегливим, нескромним,
Щоб вимагати те, що вам святе?
Нерісса підказала слушну думку:
Ви жінці дарували перстень мій!
Б а с с а н і о
Не жінці, присягаюся вам честю!
У доктора-юриста перстень мій.
Він грошей не бажав у мене взяти,
Просив лиш перстень. Спершу я відмовив
І дав йому із прикрістю піти –
Йому, що другу врятував життя!
Що вам сказати ще, моя кохана?
Прийшлось послати перстень навздогін:
Обов'язок і сором вимагали.
Не дозволяла сплямувати честь
Своє ім'я невдячністю такою.
Пробачте, мила. Я клянуся вам
Священими світилами нічними,
Якби були зі мною ви, самі
Просили б перстень доктору віддати.
П о р ц і я
Не підпускайте доктора до дому.
Якщо у нього мій любимий перстень,
Який ви присягались берегти,
То з ним так само щедрою я буду;
Ні в чому він не знатиме відмови:
Любов і тіло я йому віддам.
Зведу я з ним знайомство, так і знайте.
Мене тепер ви пильно стережіть,
Як Аргус; ледь лишуся я сама, –
Клянуся ще не втраченою честю, –
До себе в ліжко доктора пущу.
Н е р і с с а
А я – писарчука, щоб не лишали
Ніколи ви без нагляду мене.
Г р а ц і а н о
Хай трапиться мені його зустріти, –
Забуде як пером своїм водити.
А н т о н і о
Як жаль, що я причина цих незгод!
П о р ц і я
Ви бажаний наш гість. Тож не журіться.
Б а с с а н і о
Пробач, дружино, мимовільний гріх.
Перед своїми друзями клянуся
Твоїми незрівнянними очима,
Де бачу сам себе…
П о р ц і я
Відзначте це:
Себе він зараз бачить в них дволиким.
Дволичністю своєю поклянись:
Їй довіряти можна!
Б а с с а н і о
Та послухай!
Пробач мою провину – я клянусь,
Що більш ніколи клятви не порушу.
А н т о н і о
Віддав я власне тіло у заклад
Заради щастя вашого.