Іван Бунін
Сонячний удар
Переклад Олександра Грязнова
По обіді вийшли з яскраво та гаряче освітленої їдальні на палубу і зупинились біля поручнів. Вона закрила очі, долонею назовні, приклала руку до щоки, засміялась простим, чарівним сміхом, — усе було привабливим у цій маленькій жінці, — і сказала:
— Я зовсім п'яна… Взагалі, я зовсім збожеволіла. Звідки ви взялись? Три години тому я навіть не підозрювала про ваше існування. Я навіть не знаю, де ви сіли. В Самарі? Та все одно, ви милий. Це в мене голова крутиться, чи ми кудись повертаємо?
Попереду була пітьма і вогні. Із пітьми бив у обличчя сильний, м'який вітер, а вогні відходили кудись вбік: пароплав з волзькою хвацькістю описував широку дугу, підбігаючи до невеликої пристані.
Поручик взяв її руку, підніс до вуст. Рука, маленька і сильна, пахла засмагою. І блаженно і страшно завмерло серце при думці, яка, напевне, міцна і смугла вона вся під цією легкою полотняною сукнею після цілого місяця лежання під південним сонцем, на гарячому морському піску (вона сказала, що їде з Анапи). Поручик пробурмотів:
— Зійдімо…
— Куди? – спитала вона здивовано.
— На цій пристані.
— Навіщо?
Він промовчав. Вона знову приклала руку до гарячої щоки.
— Божевільний…
— Зійдімо, — повторив він тупо. – Благаю вас…
— Ах, та робіть, як хочете, — сказала вона, відвертаючись.
З розгону пароплав з м'яким стуком вдарився в тьмяно освітлену пристань, і вони мало не впали один на одного. Над головами пролетів кінець канату, потім понесло назад і з шумом закипіла вода, загриміли сходні… Поручик кинувся за речами.
За хвилину вони пройшли повз сонну конторку, вийшли на глибокий, по маточину, пісок і мовчки сіли до візника у запорошену бричку. Пологий підйом на гору, серед нечастих кривих ліхтарів, по м'якій від пилу дорозі, здавався нескінченним. Та от піднялись, виїхали і затріщали по бруківці; ось якийсь майдан, службові будинки, каланча, тепло і запахи нічного літнього повітового міста. Візник зупинився біля освітленого під'їзду, за розкритими дверима якого круто підіймались старі дерев'яні сходи; старий, небритий лакей в рожевій косоворотці і в сюртуку невдоволено взяв речі і пішов на своїх розтоптаних ногах уперед. Ввійшли у великий, але страшенно задушливий, гаряче за день розжарений сонцем номер з білими спущеними фіранками на вікнах і двома необпаленими свічками на піддзеркальнику, — і як тільки ввійшли і лакей закрив за собою двері, поручик так поривчасто кинувся до неї і обидва так несамовито задихнулись у поцілунку, що багато років згадували потім цю мить: ніколи нічого подібного не зазнавав за все життя ні той, ні інший.
О десятій ранку, сонячного, гарячого, щасливого, із дзвоном церков, з базаром на площі перед готелем, із запахом сіна, дьогтю і всього того, чим пахне повітове російське місто, вона, ця маленька безіменна жінка, що так і не сказала свого імені і жартома називала себе прекрасною незнайомкою, поїхала. Спали мало, але вранці, вийшовши з-за ширми біля ліжка, за п'ять хвилин умившись і одягнувшись, вона була свіжою, як у сімнадцять років. Чи була вона збентеженою? Ні, зовсім трохи. Як і раніше, була проста, весела і – вже розсудлива.
— Ні, ні, милий, — сказала вона у відповідь на його прохання і далі їхати разом, — ні, ви повинні залишитися до наступного пароплава. Якщо поїдемо разом, все буде зіпсовано. Мені це буде дуже неприємно. Даю вам чесне слово, що я зовсім не те, що ви могли про мене подумати. Ніколи нічого навіть схожого на те, що сталося, зі мною не було, та й не буде більше. На мене ніби запаморочення найшло… Або, точніше, ми обоє отримали щось подібне до сонячного удару…
І поручик якось легко погодився з нею. З легким і щасливим настроєм довіз він її до пристані, — якраз до відходу рожевого "Самольота", — при всіх поцілував її на палубі і ледве встиг скочити на сходні, які вже рухали назад.
Так само легко і безтурботно повернувся він до готелю. Одначе щось уже змінилось. Номер без неї здався зовсім іншим, аніж був при ній. Він був ще повен нею – і порожній. Це було дивно! Ще пахло її хорошим англійським одеколоном, ще стояла на таці її недопита чашка, а її вже не було… І серце поручика раптом стиснулось такою ніжністю, що він поспіхом запалив цигарку і, хльоскаючи себе по халявах стеком, кілька раз пройшовся туди й назад по кімнаті.
— Дивна пригода! – сказав він вголос, сміючись і відчуваючи, що на очі йому навертаються сльози. – "Даю вам чесне слово, що я зовсім не те, що ви могли подумати…" І вже поїхала… Безглузда жінка!
Ширма була відсунута, постіль ще не прибрана. І він відчув, що просто не має сили тепер дивитись на цю постіль. Він закрив її ширмою, зачинив вікна, щоб не чути базарного гомону і скрипу коліс, опустив білі напнуті фіранки, сів на диван… Так, ось і кінець цій "дорожній пригоді"! Поїхала – і тепер вже далеко; сидить, певно, в скляному білому салоні або на палубі і дивиться на величну, освітлену сонцем ріку, на зустрічні плоти, на жовті мілини, на синю далеч води і неба, на весь цей безмірний волзький простір… І прощай, і вже назавжди, навіки… Тому що де ж вони тепер можуть зустрітися? – "Я ж не можу, подумав він, не можу безпричинно приїхати в це місто, де її чоловік, її трьохрічна дівчинка, взагалі вся її сім'я і все її звичайне життя!" І місто це здалося йому якимось особливим, заповідним містом, і думка про те, що вона так і буде жити в ньому своїм самотнім життям, часто, можливо, згадуючи його, згадуючи їх випадкову, таку швидкоплинну зустріч, а він вже ніколи не побачить її, думка ця здивувала і вразила його. Ні, цього не може бути! Це було би надто дико, неприродно, неправдоподібно! – І він відчув такий біль і таку непотрібність свого подальшого життя без неї, що його охопив жах і відчай.
"Що за чорт! – подумав він, встаючи, знову починаючи ходити кімнатою і намагаючись не дивитись на постіль за ширмою. – Та що ж це таке зі мною? Здається, не вперше – і ось… Та що ж у ній особливого і що, власне, сталося? Справді, ніби якийсь сонячний удар! І головне, як же я проведу тепер, без неї, цілий день в цій глушині?"
Він ще пам'ятав її всю, з усіма найменшими особливостями, пам'ятав запах її засмаги і полотняної сукні, її міцне тіло, простий, жвавий і веселий звук її голосу… Почуття тільки-но отриманої насолоди усією її жіночою принадністю було ще надзвичайно живе у ньому, але тепер головним було все ж таки інше, зовсім нове почуття – те дивне, незрозуміле почуття, якого зовсім не було, доки вони були разом, якого він навіть припустити в собі не міг, заводячи вчора це, як він думав, тільки потішне знайомство, про яке вже було нікому, нікому сказати тепер! – "А головне, подумав він, вже ніколи і не скажеш! І що робити, як прожити цей нескінченний день, з цими спогадами, з цією нерозв'язною мукою, в цьому богом забутому містечку над тією самою сяючою Волгою, по якій відніс її цей рожевий пароплав!"
Потрібно було рятуватися, чим-небудь зайняти, відволікти себе, кудись іти. Він рішуче одягнув кашкет, взяв стек, швидко пройшов, дзенькаючи шпорами, порожнім коридором, збіг по крутих сходах до під'їзду… Але куди ж іти? Біля під'їзду стояв візник, молодий, у ладній чумарці, і спокійно палив цигарку, вочевидь когось чекаючи. Поручик глянув на нього розгублено і здивовано: як це можна так спокійно сидіти на козлах, палити і взагалі бути простим, безтурботним, байдужим? "Схоже, тільки я один такий страшенно нещасний у всьому цьому місті", — подумав він, рушаючи до базару.
Базар вже роз'їжджався. Не знати нащо, він пройшов по свіжому кінському гною поміж підводами, поміж возами з огірками, поміж нових мисок і горщиків, і баби, що сиділи на землі, навперейми запрошували його, брали горщики в руки і стукали, дзвеніли в них пальцями, показуючи їх добротність, мужики голосно кричали йому: "Ось перший сорт огірочки, ваше благородіє!" Все це було так безглуздо, що він утік з базару. Він зайшов до собору, де співали вже голосно, весело і рішуче, з усвідомленням виконаного обов'язку, потім довго крокував, кружляючи по маленькому, гарячому і занедбаному садку на обриві гори, над неоглядною, світло-сталевою широчінню ріки… Погони і ґудзики його кітеля так нагрілися, що до них не можливо було доторкнутися. Околиш кашкета був мокрий від поту, обличчя палало… Повернувшись в готель, він з насолодою ввійшов до великої і порожньої прохолодної їдальні на нижньому поверсі, з насолодою зняв кашкета і сів за столик біля відчиненого вікна, в яке несло жаром, та все ж таки віяло повітрям, і замовив холодник з льодом. Все було добре, у всьому було безмірне щастя, велика радість, навіть у цій спеці і в усіх базарних запахах; у всьому цьому незнайомому містечку і в цьому старому повітовому готелі була вона, ця радість, а разом з тим серце просто рвалося на шматки. Він випив кілька чарок горілки, закусуючи малосольними огірками з кропом і відчуваючи, що він, не задумуючись, помер би завтра, якби було можна якимось дивом повернути її, провести з нею ще один, сьогоднішній день, — провести лиш для того, тільки для того, щоб висловити їй і чимось довести, переконати, як він болісно і захоплено її кохає… Навіщо довести? Навіщо переконати? Він не знав навіщо, але це було необхідніше за життя.
— Зовсім розгулялись нерви! – сказав він, наливаючи п'яту чарку горілки.
Він відсунув від себе холодник, замовив чорної кави і став палити, напружено думаючи: що ж йому робити тепер, як позбутися цього раптового, несподіваного кохання? Але позбутися – він це відчував напевне – було неможливо. І він раптом знову швидко встав, взяв кашкет і стек і, спитавши, де пошта, поспіхом пішов туди з готовою вже в голові фразою телеграми: "Віднині все моє життя навіки, до гроба, ваше, у вашій волі." — Та, дійшовши до старого товстостінного будинку, де були пошта і телеграф, з жахом зупинився: він знав місто, де вона живе, знав, що в неї є чоловік і трирічна донька, та не знав ні прізвища, ні імені її! Він кілька раз питав її про це вчора за обідом і в готелі, і кожен раз вона сміялась і говорила:
— А навіщо вам знати, хто я? Я Марія Маврівна, заморська царівна… Хіба цього вам не досить?
На розі біля пошти була фотографічна вітрина.