— З нетерпінням чекаю початку.
— Хіба я обіцяв?
— Вибачте, мені здалося ...
— Міцні у всіх вас нерви? — запитав Футроз, роблячи загадкове обличчя.
— За себе я ручаюсь, — сказала Титанія, сідаючи в стороні, спиною до вікон.
— І я ручаюсь — за тебе! — Рой сіла поруч з батьком. — Але не за себе.
Еллі напівлягла на диван. Давенант, Тортон і Гонзак помістилися на кріслах. Тоді Футроз сказав:
— Вирував вітер. Він потрясав стіни хатин і перекидав вікові дерева ...
— Так було насправді? — норовисте перебила Еллі.
— На жаль! Було.
— Дивись, Тампіко, не підведи.
— Початок дуже непоганий, — зауважив Гонзак, — особливо "стіни хатин". Футроз мовчав.
— А далі? — запитав Давенант, який був щасливий як ніколи.
— Чи всі заспокоїлися? — холоднокровно запитав Футроз.
Але біс смикав за язики.
— Папа, — сказала Рой, — розкажи так, щоб я почала танути і вмирати! Футроз мовчав.
— Ну, що ж, скоро ти почнеш? — жалібно вигукнула Еллі.
— Чи всі мовчать? — незворушно спитав Футроз.
— Усі! — закричали шість голосів.
— Вітер вив, як зграя гієн. У придорожній готель прийшла людина з мішком, з
бородою, в брудному одязі і замовила вечерю. Крім нього, інших відвідувачів не було в той дивний вечір. Господар готелю нудьгував, а тому сів до столу і заговорив з перехожою людиною — куди прямує, де був і хто він такий? Незнайомець сказав, що його звуть Сайлас Гент, він каменяр, йде в Зурбаган шукати роботу. Господар помітив одну особливість: очі Сайласа Гента не відображали полум'я свічки. Зіниці були чорні і блискучі, як у всіх нас, але не було в них тієї трепетною жовтої точки, яка є, якщо проти лиця сяє вогонь ...
Рой заглянула в очі батька.
— Навіть дві точки, — сказала вона. — А у мене?
Еллі підійшла до неї і оглянула зіниці сестри; та виконала це ж саме з
дівчинкою, і вони заспокоїлися.
— Нормально! — заявила Еллі, повертаючись на своє місце. — Ми відображаємо вогонь. Далі!
— З зробленого господарем спостереження, — продовжував Футроз, — ви бачите, що господар був людина мрійлива і допитлива. Він нічого не сказав Генту, тільки надів окуляри і з замішанням, навіть зі страхом, встановив, що зіниці Гента позбавлені відображення – в них не позначалася ні кімната, ні господар, ні вогонь.
— Як це добре! — сказав Давенант.
— От уже! — зневажливо відгукнулася Титанія. — Дві чорні ґудзики!
— Але ґудзики відображають вогонь, — заперечила Роена. — Не заважайте Тампіко!
— Тепер мене важко збити, — заявив Футроз, — але буде краще, якщо всі ви
утримаєтеся від зауважень. Сайлас Гент почав питати про дорогу. Господар пояснив, що є дві дороги: одна пряма, коротка, але глуха, друга вдвічі довше, але шосейна і заселена. "У мене немає карети, сказав Гент, і я піду короткою
дорогою ". Господарю було все одно; він, побажавши гостеві спокійної ночі, відвів його в кімнату для ночівлі, а сам відправився до дружини, розповісти, які бувають дивні очі у простого каменяра.
Ледве розвиднилось, Сайлас Гент спустився в буфет, випив склянку горілки і, направивши свої рідкісні зіниці на господаря, заявив, що йде. Тим часом ураган стиха, небо сяяло, співали птахи, і будь-яка дорога в такий ранок була прекрасною.
Сайлас Гент повісив свій мішок за спину, підійшов до дверей, але зупинився, знову підійшов до господаря і сказав: "Послухайте, Піггінс, у мене є передчуття, про яке не хочу багато говорити. Отже, якщо ви не отримаєте від мене на п'ятий день листа, прошу вас оглянути дорогу. Може бути, я на ній буду вас чекати ".
Господар так оторопів, що не міг ні зрозуміти, ні висміяти Гента, а тим часом той вийшов і зник. Весь день слова дивного муляра не виходили з голови
шинкаря. Він думав про них, коли лягав спати, і на наступний ранок, а
прокинувшись, зізнався дружині, що Сайлас Гент поставив йому завдання, яка стирчить в його мозку, як гребінь в волоссі. Особливо вразила його фраза: "Може бути, я буду вас очікувати ".
Його дружині ніколи було заглиблюватися в людські примхи, вона різко заявила, що, вірно, він напився з муляром, тому обидва погано розуміли, що говорять. Розсердившись, в свою чергу, і бажаючи позбутися мани, шинкар сів на коня і поскакав по тій дорозі, куди пішов Гент, щоб не думати більше про цього дивака, а якщо з ним що-небудь сталося, то, в крайньому випадку, допомогти йому. Він в'їхав в ліс, усіяний камінням і вибоїнами, а після години їзди побачив, що Гент висить на дереві ...
Тортон непомітно простягнув руку до стіни і погасив електрику.
Всі схопилися. Дівчата скрикнули, а холоднокровна Титанія, голосячи більш інших, вимагала припинити дурні жарти.
Сказавши:
— Ото ж бо! Ха-ха! — Тортон пустив світло. У всіх були великі очі. Рой тримала руку на серці.
— Це Тортон, — видав його Гонзак.
— Хіба так можна робити! — строго вигукнула Еллі. — Все одно, що налити вам за комір холодної води!
— Я не буду, — сказав Тортон.
— Давенант, доглядайте за вашим сусідом, — попросила Рой. — Втім, пересядьте, Тортон. Куди ?! Туди, нікуди, ось сюди.
Тортон підкорився.
Футроз не поспішав. Йому було добре вдома, він стежив за переполохом з добродушністю
птахівника, який спостерігає скачки малинівок і щиглів.
— Ну, — сказав він, — можна кінчати? Але мені залишилося небагато ... Сайлас Гент висів на шовковому жіночому шарфі, вишитому золотим візерунком. Під ним на плоскому камені були акуратно розкладені інструменти його ремесла, як ніби перед смертю він або хто інший знайшов силу для моторошної містифікації. Серед цих предметів була папірець, списаний самогубцем. І ось, зверніть увагу, як дивно він написав:
"Нехай кожен, хто надумає їхати або йти по цій дорозі, пам'ятає про Гента. На дорозі багато трапляється і буде траплятися. Остережіться ".
Чому загинув Гент, залишилося назавжди таємницею. Але з тих пір хто б, знехтувавши попередження, ні відправився по тій дорозі, він незмінно зникав, пропадав без вісти. Було три випадки — з ким саме, я не пам'ятаю, але третій випадок варто згадати особливо: по цій дорозі кинувся бігти кінь, розірвавши повід, яким був прив'язаний, і, незважаючи на всі зусилля, його не знайшли.
— Тампіко, ти густо, густо додатково вигадав! — сказала Еллі, коли слухачі заворушилися. — Ті, хто шукав коня, повинні були йти на загадкову дорогу, і якщо повернулися, то ... Зроби висновок!
— Я не виправдовуюсь, — відповів Футроз. — Всі заплутані справи трохи безглузді наприкінці. Побачивши картину, я згадав Гента і купив її.
— Що ж все це значило? — запитав Давенант. — Особливо — очі, які не відбивають нічого ". А він не був сліпий! У одного мисливця очі були зовсім крихітні, як горошини, між тим він міг читати газету через велику кімнату і відмінно стріляв.
— Ах, ось що! — сказала Рой. — Ми будемо стріляти в ціль. Минулий раз Гонзак
осоромився. Гонзак, ми дамо вам реванш. Еллі теж хоче вчитися. Давенант, ви повинні добре улучати, — у вас такі тверді очі.
Стрілянина здавна привертала Давенанта як вправа, яка потребує змагальної
точності. Такого роду забави властиві всім палким натурам. Однак до сих пір йому довелося стріляти тільки два рази, і то в платному тирі, співвідносячись зі своїми мізерними коштами.
— Я приєднуюся, — сказав Футроз. — Нас семеро, хоча Еллі не береться до уваги, так як вона все ще заплющує ...
— Яка ницість! — вигукнула Еллі.
— Ну звичайно. Складемо список і призначимо приз, — не два, не три призи, а один, щоб не було жалюгідних розрад. Приз повинен виходити від дам. Так значиться у всіх книгах про турніри та інші змагання.
— Так як приз отримаю я, — заявив Тортон, — чи не дозволять мені самому придумати нагороду? Ха-ха!
— Ні, це занадто! — обурилася Титанія. — Я стріляю не гірше вас і, ось на зло,
заберу приз.
Взаємно погарикавшись, зупинилися на наступному: якщо переможе дама, вона має право вимагати що хоче від найгіршого стрілка-чоловіка, якщо станеться навпаки, переможцю вручається приз від Титанії і Роени, який вони повинні приготувати таємно і тримати в секреті.
Футроз взяв аркуш паперу і написав: Змагання хвальків.
— Номер перший. Хто ж перший?
— Дозвольте мені бути останнім, — звернувся до нього Давенант, хвилюючись і пристрасно бажаючи отримати приз.
— Останній хоче бути першим, — здогадалася Титанія.
— О Давенант, виступайте першим! — запропонувала Рой. Але він не погоджувався, як не хотілося йому зробити все, що попросить Рой, Еллі або Футроз. Він хотів виграти, а тому — твердо знати, які доведеться йому подужати успіхи інших учасників.
— Стає цікаво, — зауважив Гонзак. — Деякі з нас досить запопадливі. Щодо мене — вийду під яким мені призначать номером.
Нарешті список склався. Титанія значилася першим, Рой — другим, Тортон
— третім, Гонзак — четвертим і Давенант — п'ятим номером. Раніше інших вирішили дати Еллі вистрілити три рази, так як вона дуже просила.
Роена з Титанією пішли в іншу кімнату обговорити приз і повернулися з щиросердними лицями, поклавши на стіл щось загорнуте в газету, маленьке і важке. Потім вони подивилися одна на одну і значуще приспустили погляди.
— Яке-небудь єхидство? — запитав Футроз, маючи намір помацати згорток. але піднявся крик:
— Тампіко, це нечесно!
Футроз подзвонив і наказав слузі принести мішень, а також малокаліберну гвинтівку, куля якої була не товще олівця записної книжки. Мішень помістили на терасі, розкривши скляні двері вітальні. Стріляти треба було, ставши у внутрішніх дверей, кроків за двадцять від мішені. Це був квадратний картон на верху триноги — підставки; концентричні кола картону мали цифри від центру до окружності: 500, 250, 125 і т.д., а центр — чорний кружок діаметром в один дюйм — означав тисячу.
— Ну, Еллі, — сказав Футроз, заряджаючи рушницю, — йди сюди. Стань ось так.
— Ну тату, я відмінно все знаю. — Еллі, стиснувши губи, насупившись і приклавши до плеча рушничку, відставила широко ногу вперед, але від раптового страху забула всі уроки, як береться приціл, і, натискаючи пальцем мимо курка, стала мружитися. Дуло рушниці піднялося вгору, хитнувся, і, міцно заплющивши очі, намагаючись не чути вереску глядачів , що втекли за її спину, Еллі знайшла курок і пальнула в золочений карниз.
Настав глибоке, принизливе мовчання.
— Що? Я вцілила? — сказала Еллі, потім, вся червона, зі сльозами в очах, обережно, поклала гвинтівочку на килим і пішла до дивана, де сіла, схопила батька за плече і, сховавши обличчя на його грудях, розреготалася.
— Хочеш ще спробувати? — запитав Футроз.