Я — твій батько, але я не та людина.
— Щоб розбагатіти?
— Так. Романтичний порив. Я написав Корнелії. Хіба вона не отримала мого листа? Я не мав відповіді від неї.
— Листа не було, — сказав Тіррей. — Мені все відомо: як вас розшукували, як ... Не було, не приходили листи.
— Ну, тоді цей лист пропав. Правда, я доручив кинути його в ящик одній людині... Ага! Він міг, звичайно, втратити лист. Але, як би там не було, я вважав себе відданим прокляттю. А я знав силу характеру Корнелії, я знав, що вона мужньо перенесе два-три роки, за що буде винагороджена. Але ... Так, мені не щастило. Хоча ... Час йшов. Я зустрів іншу, і ... Таким чином, життя розпалося.
Франк Давенант брехав, але Тіррей швидше міг повірити такій версії, ніж — через незнання лишаїв душі — справжню причину дивного вчинку батька. Франк пішов з хворобливого бажання довести самому собі, що може піти. Таке збочення душевної енергії властиво слабким людям і боягузам, часом відчайдушно хоробрим від презирства до власного боягузтва. Так кидаються у прірву, так зраджують, так відбуваються дикі, фатальні кроки.
Це самознищення, не позбавлене гіркої поезії слів: "зниклий без вісті ", — почалося у Франка єдино головним шляхом. Трохи більше любові до дружини і дитині — і він залишився б жити з ними, але його прихильність до них завдяки нетверезому життю, темної суддівської практики і бідності набула злісний відтінок; в цієї прихильності таїлося вже передчуття забуття. Все ж йому довелося зробити величезне зусилля, щоб зважитися піти з маленьким валізою назустріч порожнечі і каяттю, при тому єдиною втіхою було, що він може тепер споглядати трагічний колорит цього, по суті низького, вчинку. Але таку істину Тіррей вважав би безглуздою брехнею; нічого не зрозумівши, він залишився б в переконанні, що його батько зсунувся з глузду. Зі свого боку, Франк побоювався робити синові ці визнання. Отже, він брехав.
Тіррей не вірив листу, але сяк-так вірив в спробу розбагатіти. Давенант нічого не сказав батькові. Вирішивши звести його до шинку, щоб там погодувати, хлопчик похмуре зробив відповідну пропозицію.
— Ти добрий, це теж ... Ге ... Не зовсім добре ... Хоча ... Я дійсно хочу їсти. Так ти багатий, шахрай. A знаєш, адже ти гарний хлопчик, Тірі! Покажи, скільки у тебе грошей ?!
По дорозі він зупинявся біля освітлених вітрин замкнених магазинів, розглядаючи дешеві костюми, як людина з грошима, іноді бурмочучи:
— Так, так, міг би тепер купити ось цей строкатий, якби син трохи додав
мені. Головне — черевики. Ось хороші черевики, бачиш, Тірі? Вони дешеві. З того, що ти дав, можу купити черевики і шкарпетки. Ну, йдемо. Місто диявольськи розбагатіло за одинадцять років!
Вони йшли найкоротшим шляхом, через падаючі сходами провулки, до порту, поблизу якого перебував "Хобот". Вивіска, загнута над входом з кута по обидві сторони фасаду, зображувала голову слона; в піднятому хоботі стирчав ріг достатку. За першою, великою, кімнатою, що пахне, як ринок в сирий день, і яскраво освітленій, де металося безліч жалюгідних або нелюдських осіб, об'єднаних подібністю загального крикливого збудження, перебувала кімната поменше. Тіррей побачив людину в брудній білій сорочці, з пісним обличчям і товстою нижньою губою; його вологі очі, поставлені за трикутники підочних мішків, світилися п'яним сміхом.
Франк Давенант попрямував до цього чоловіка, який, почухавши шию, мовчки оглянув Тіррея з ніг до голови і сказав:
— Що, Франк, розшукали синочка? Ось це він самий? Трагедія батьків і дітей! Судячи з його костюму, ти будеш спати сьогодні в ліжку з балдахіном!
-Не дурійте, Гемас, — відповів колишній адвокат, сідаючи на табурет біля столу і огладжуючи обличчя рукою. — Сідай, Тірі. Отже, ти пригощаєш мене? Почастуй заодно Гемаса. Він — чудова людина, Тірі, колись він задавав тон.
— Бували дні! — сказав Гемас. — Христина! З'явилася служниця, рахуючи в руці
гроші. Вона неуважно глянула, побачивши три пальці Франка, підняті вгору, і, кивнувши, принесла три фаянсові кварти білого вина, після чого Франк зажадав дві порції котлет, а Тіррей відмовився їсти.
— Вип'єш, Тірі? — звернувся батько до сина. Туман відчаю так стис дихання
Давенанта, що, захотівши вина, він кивнув і відразу випив півкварти.
Франк пильно подивився на нього, але, переконавшись, що у вчинку сина не криється ні спалаху, ні витівки, глянув з усмішкою на Гемаса. Той значно опустив повіки. Приятелі ревно ламали котлети кривими вилками, запиваючи їжу, що викликає печію, дешевим вином.
Тіррей випив ще. Стало спокійніше на душі, лише у картинному неподобстві яскраво освітленого п'яного трактиру тривожно пропливали червоно-жовті відтінки вітальні Футроза, а регіт жінок вдалині злочинно нагадував про ясний сміх Еллі і Рой.
— Як же ти жив, хлопчик? — запитав Франк, скінчивши їсти. — Розумієте, Гемас, все це — як зустріч уві сні. Розповідай!
— Ви не дуже пам'ятали про нас, так що ж питати?
— О, дивись, будь ласка ... Ну, а все-таки?
— Жили, — сказав Тіррей. — Жили так і сяк. Бідували. А що?
— Ваш син правий, — заявив Гемас. — Відразу про все не по переговорити. Я чув – вам пощастило? — звернувся Гемас до юнака тоном грайливого участі. — Ви користуєтеся заступництвом впливових осіб?
Тіррей хотів різко відповісти Гемасу, але його попередив Франк, сказавши:
— Не поспішайте, Гемас. Я сам. Тірі, хочеш ти мені допомогти?
— Говоріть, — сказав Тіррей. — Я не знаю, про що ви думаєте.
— Милий, це так просто. Поговори про мене з Футрозом. Скажи, що ось несподівано знайшовся твій батько, роздягнений, роззутий ... Ти вражений. Ну, коротше кажучи, сказати ти зумієш. Батько, скажи, був конторником на чайних плантаціях, захворів, півтора року пролежав у лікарні і зубожів. Ми це розробимо докладніше. В такому випадку. —
— Даремно сподіваєтеся, — перебив Тіррей. — Я ніколи не зроблю цього. Я не можу.
— П-сс! — здивовано відгукнувся Гемас.
— Як це — "не можу"? — сказав Франк. — Чому не можеш?
Тіррей, хмурячись, мовчав, дивлячись вниз.
— Ти не хочеш, — зітхнув Франк, — не хочеш через ідіотську твою впертість.
Послухай, адже тобі не завдають шкоди, навпаки, ти виграєш, будучи дбайливим сином. Так я клянусь тобі, що Футроз сам захоче мене побачити, коли ти скажеш йому про таку подію!
— Не знаю, — насилу відповів Тіррей. — Говоріть що хочете. Я не скажу нічого
Футрозу, я краще помру. Не змушуйте мене сказати вам що-небудь ще, вам буде не добре.
— Так ось як ... — повільно сказав Франк. — Невже ти не розумієш, що твій вдалий випадок посланий долею для мене, а не для тебе?
— Ви чули мою відповідь. Нічого не допоможе. Гемас з презирством оглянув Тіррея і помахав кухолем. Служниця наповнила знову всі кварти, і Франк залпом випив свою, тримаючи її тремтячою від гніву рукою.
— Ну добре, — заявив він, посмоктуючи вуса. — В такому разі я сам піду до Футроза.
— Добре, що ви це мені сказали, — твердо вимовив Тіррей, і його повні сліз очі
відповіли допитливому, примруженому погляду батька таким відчайдушним викликом, що Франк сунув руки в кишені і відхилилася на стільці з відчайдушним виглядом, сказавши:
— Нумо, заплач справді, чутливий ідіот.
— Якщо ви підете до Футроза, — продовжував Тіррей, — то я попереджу вас. Я скажу, щоб вас не приймали. Я розповім про зустріч на Місячному бульварі і про те, хто ви тепер.
Запала мовчанка. Гемас, посміхаючись, водив по столу пальцем в калюжі розлитого вина, а Франк Давенант задумливо набивав люльку, іноді раптово поглядаючи на сина, який в свою чергу розглядав його так, як дивляться на річ, що впала і розбита.
— Хто ж це — "я", та ще "тепер"? — іронічно запитав Франк.
— Мабуть, ви — злочинець, — не задумуючись, відповів Тіррей. — Не помилюся, якщо скажу, що ви сиділи в тюрмі. Я все зрозумів.
— Домовилися! — сказав Гемас. Франк повільно підняв брови; скорботна і підступна посмішка перекосила його обличчя, що змінилося.
— Тірі, я винен, — промовив він з урочистим виразом. — Я забув різницю наших
життєвих дослідів. Бог з тобою. Завтра вранці я до тебе загляну.
— Не приходьте до мене. Де-небудь в іншому місці.
— Ах так? Добре ... Хоча ... Тоді приходь сюди.
— В який час?
— Приходь вранці, на десяту годину.
— Сказано. Я прийду.
— Дуже добре, синку. Поговоримо докладно; дізнаєшся, як я жив ... Як ти. Віддаймося спогадами. Ідеш? Ну, а ми ще посидимо трохи, дві старі калоші ... Хе-хе!
Тіррей заплатив служниці і, кивнувши, попрямував до гавані, щоб ходити там до повного виснаження — йти додому спати він не міг. Більше того, здавалося йому, що він ніколи вже не захоче спати.
Безцільно огинаючи кути підозрілих провулків або сидячи на кам'яних сходах скверів, Давенант з тугою чекав світанку, щоб піти до Галерана і все йому розповісти. Він вірив, що Галеран виручить його. Загроза Франка вимагати у Футроза, оголосивши себе батьком, вбивала Тіррея. Ставлення до нього цієї сім'ї повинно було неминуче стати обережним і недовірливим. Тіррей відмінно розумів різницю між гарячим співчуттям до нього особисто і необхідністю, нав'язаною — заради нього — співчувати розгнузданому пройдисвітові, який віднайшов в своєму сині дохідну статтю.
Досить було Футрозам дізнатися про існування Франка Давенанта, щоб Тіррей не зважився більш показатись їм на очі. Приховувати, приховувати і приховувати мав він повернення свого батька, і він вирішив вранці просити Франка, заради пам'яті матері, благати і просити, якщо знадобиться, на колінах, щоб батько залишив свою затію. З допомогою Галерана Тіррей сподівався дістати трохи грошей на від'їзд Франка в інше місто і умовити батька, щоб той сів у потяг чи на пароплав.
В таких роздумах, що перебивалися зрідка сумним ударом годинника, пройшла страшна ніч, і, коли розвиднилося, Давенант поспішив до Галерана, але дізнався там, що Галеран дома не ночував. Вперше думка про окремішність кожного людського життя, яке має свої інтереси і не зобов'язане знати, як пристрасно чекає від нього порятунку інша людина, постала Тіррею з усією безвинною гіркотою її сенсу. Розгубившись, — так
як тільки тепер відчув, як самотній він зі своєю бідою, — Давенант відправився розшукувати Галерана вулицями, все сподіваючись, що зустріне його високу фігуру серед їй подібних фігур.