Воно вже не боялося дрібних звірів, полохливість його майже зовсім зникла, і тільки невідоме все ще панувало над ним і гнітило його таємничістю та жахом.
Воно ходило тепер із матір'ю на полювання, бачило, як вона вбивала дичину, і саме почало їй помагати. Невиразно в його свідомості став вимальовуватись закон поживи. Усі живі істоти поділяються на дві породи: його власну і чужу. До першої належить воно з матір'ю, до другої — решта живих істот, що здатні рухатись. Серед них є дрібні хижаки і не-хижаки, що їх убивала й поїдала його порода; є великі хижаки, котрі вбивали й поїдали його породу, якщо вона перша не вбивала й не поїдала їх. З такої класифікації постав закон. Мета життя — пожива. Життя саме — це пожива. Життя живе коштом життя. Є ті, які їдять, і ті, кого їдять. Закон цей велів: їж, а ні — тебе з'їдять. Вовча не формулювало його в певних, визначених висловах, не міркувало, чи справедливий він. Воно навіть не думало про нього, а просто жило з ним у згоді.
В усьому й скрізь виявлявся цей закон. Вовча з'їло куріпчиних писклят. Яструб із'їв їхню матір і намагався з'їсти і його. Пізніше, коли вовча підросло, йому захотілося самому з'їсти яструба. Воно з'їло рисеня. Рись була б з'їла вовча, якби її самої не було вбито й знищено. І так без краю. Усе живе навколо вовчати жило згідно з цим законом, і воно саме теж. Воно було хижаком. Його їжею було м'ясо, живе м'ясо, що швидко втікало від нього, злітало в повітря, видиралося на дерева, ховалося в кущах або ставало з ним до бою, а іноді й гналося за ним.
Коли б вовча вміло думати, як людина, то воно би визначило життя як невситимий апетит, а світ — як місце, де стикається сила-силенна цих апетитів, що переслідують одне одного, полюють одне на одного, пожирають одне одного, як місце, де ллється кров і де панує сліпа випадковість, жорстокість, безглуздя і безмежжя.
Але вовча не думало по-людському й не мало широкого погляду на життя. Воднораз воно могло мати тільки одну мету, одну думку, одне бажання. Опріч закону поживи, існувало безліч інших, менш важніших законів, і їх теж треба було знати й коритися їм. Світ мав повно несподіванок. Життя, яке буяло у вовченяті, гра його м'язів були джерелом повсякчасного щастя. Погоня за поживою збуджувала в ньому радісне тремтіння. Розпалюватись і битись — було йому насолодою. І навіть жах і таємничість невідомого додавали його життю повноти.
Мало життя й інші втіхи. Повний живіт і солодка дрімота на сонечку були йому нагородою за старанну працю, хоч ця праця вже сама собою винагорода. Вона була виявом життя, а життя вповні щасливе тільки тоді, коли виявляє себе. І вовча нічого не мало проти ворожого оточення. У ньому буяла молода сила, воно було щасливе і дуже пишалося собою.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
БОГИ ПУСТЕЛІ
Розділ І
ТВОРЦІ ВОГНЮ
се трапилось несподівано, і тільки з його вини і через його безтурботність. Воно вийшло з печери і побігло до струмка напитися води. Можливо, воно тому нічого не помітило, що було спросоння (цілісіньку ніч воно ганяло за поживою і тільки щойно прокинулось). Але ж дорогу до води воно так добре знало! Воно так часто пробігало нею, і ніколи нічого з ним не траплялося.
Збігши стежкою до всохлої сосни, вовча проминуло галявину й побігло між деревами. І тут водночас воно це побачило і почуло носом. Перед ним на задніх лапах мовчки сиділо п'ятеро живих істот, яких воно ще зроду не бачило. То були перші люди, що воно їх надибало на своєму віку. Уздрівши його, вони не схопилися, не вискалили зубів, не загарчали, а сиділи собі мовчки й лиховісно.
Не рухалося й вовча. Прислухаючись до свого вродженого інстинкту, воно мусило би прожогом кинутись геть, але в ньому заговорив зовсім інший інстинкт. Дикий жах його опосів. Його ніби приголомшило й від гнітючого усвідомлення власного безсилля та нікчемності воно не могло рушити з місця. Перед ним була сила і влада, щось цілковито далеке й незбагненне.
Вовча ніколи не бачило людини, хоч інстинктивно збагнуло всю її силу. Воно невиразно відчувало у ній живу істоту, що виборола собі верховенство над іншими тваринами Пустелі. Воно дивилося тепер на людину не тільки своїми очима, але також очима всіх своїх предків, що темними ночами оточували кільцем незліченні зимові стоянки, придивлялися з гущавини, до дивної двоногої істоти, владаря над усім живим. Чари спадковості опанували вовча, воно відчувало страх і повагу, породжені цілими віками боротьби й досвідом багатьох поколінь. Спадковість була занадто сильна для нього, маленького звіра. Якби він був дорослим вовком, він би, звісно, втік. Але зараз він припав до землі, скутий жахом, і вже ладен був виявити ту покору, з якою далекий його предок прийшов до людини, щоб погрітися коло її вогню.
Один з індіанців звівся на ноги, підійшов до вовчати й нагнувся до нього. Звіря ще більше припало до землі. Невідоме, нарешті, втілилось у плоть і кров, й оце, нахилившись, тягається схопити його. Вовча наїжилося, губи його сіпнулись, і малі ще ікла вискалились. Рука, що зависла над ним, як доля, нерішуче спинилась, і людина сказала, сміючись:
— Вабам вабіска іп піт та! (Дивіться, які білі зуби!)
Усі голосно зареготали й стали підбивати його взяти вовча. Рука опускалася все нижче, а в звіряті розпалилась боротьба інстинктів. Його опанували два бажання: і скоритись, і битись. Вовча пішло на компроміс. Воно скорялося, доки рука не торкнулась йому тіла, а тоді його зуби, клацнувши, вп'ялися в неї. У ту ж мить вовча дістало доброго удару по голові, від якого повалилося на бік. Бажання битись умить зникло. Воно було тільки малим вовченям, й інстинкт покори взяв у ньому гору. Сівши на задні лапи вовча заскімлило. Але індіанець, якого воно вкусило, розсердився. Вовченя дістало удару ще з другого боку й, сівши, заскімлило дужче.
Четверо індіанців зареготали голосніше, і навіть той, з прокушеною рукою, засміявся. Вони всі поставали навколо й сміялися з нього, а вовча скавучало з болю й переляку. Раптом воно щось почуло. Індіанці почули також. Але вовча знало, що це таке, і, на довгій ноті увірвавши скавуління, в якому вже забриніло торжество, мовчки почало чекати свою матір, люту й несамовиту, яка нічого не боялась і вбивала всіх живих істот. Вона почула крик вовченяти і мчала йому на допомогу.
Одним стрибком вовчиця опинилася серед них. Оскаженіла, готова хоч би й на що заради сина, мала вона не дуже приємний вигляд. Зате ця її оборонча лють була саме до втіхи вовчаті. Радісно заскавучавши, вовча кинулося до неї, а люди похапливо відступили на кілька кроків. Вовчиця стала між своїм сином і людьми. Шерсть у неї наїжилась, у горлі хрипіло приглушене гарчання, розлючена морда погрозливо сіпалась, ніс увесь зморщився.
Враз один з індіанців здивовано вигукнув: — Кічі!
Ото й усе, що він сказав, але вовчиця одразу вся якось принишкла на цей вигук.
— Кічі! — знову вигукнув індіанець, цього разу вже гостро і владно.
І тоді вовча побачило, що його безстрашна мати, вовчиця, припала животом до землі й на знак миру тихо заскавучала й замахала хвостом. Воно нічого не розуміло. Його опанував страх. Інстинкт його, не зрадив. І мати це ствердила. Вона так само виявляла свою покору людині.
Той, хто говорив, підійшов до вовчиці й поклав, руку їй на голову. Вона не вкусила й не намірялась, вкусити його, а тільки нижче припала до землі. Надійшли й інші індіанці, оточили її, торкали, гладили, а вона й не думала опинатись. Вони були дуже збуджені й ротами своїми знімали великий галас. Однак нічого небезпечного в цих звуках вовча не вбачало і, притулившись до матері, так само намагалося виявити свою покору, хоч подеколи ще наїжувалося.
— Це й не диво, — казав індіанець. — Батько її був вовк. Щоправда, мати була собака, але хіба мій брат не прив'язував її в лісі на три ночі під час тічки. Через це батько Кічі — вовк.
— Уже цілий рік, як вона втекла, Сивий Бобре, — зауважив другий індіанець.
— І то не диво, Лососів Язику, — відповів Сивий Бобер. — Тоді стояв голод, і нічим було годувати собак.
— Вона жила серед вовків, — промовив третій індіанець.
— Либонь, що так, Три Орли, — сказав Сивий Бобер і, доторкнувшись до вовченяти, додав: — Бо оце й доказ перед нами.
Вовча тихенько загарчало на доторк, але рука піднялась і замірилася вдарити його. Тоді він сховав ікла і знову покірно припав до землі, а рука та стала чухати йому за вухами й гладити по спині.
— Авжеж, оце й доказ, — казав далі Сивий Бобер. — Безперечно, його мати Кічі. Але батько — вовк. Через те від собаки в ньому мало, а від вовка багато. У нього білі зуби, й ім'я йому буде Біле Ікло. Я сказав. Це собака мій. Хіба Кічі не була собакою мого брата? І хіба брат мій не помер?
Вовча, що в такий спосіб дістало собі в світі ім'я, лежало і стежило. Ще деякий час людям з ротів ішли горлові звуки. Потому Сивий Бобер витяг із піхов, що висіли в нього на шиї, ножа, пішов у гущавину й вирізав палицю. Біле Ікло усе стежив за ним. Індіанець поробив зарубки на обох кінцях палиці й прив'язав до них ремені з сириці. Один він надів вовчиці на шию, підвів вовчицю до молоденької сосни і другий ремінь прив'язав до дерева.
Біле Ікло пішов за матір'ю й ліг коло неї. Лососів Язик простяг до вовчати руку й перекинув його на спину. Кічі тривожно дивилась на нього. Білому Іклу знов стало страшно. Він не міг стриматись, щоб не загарчати, але кусати вже не наважувався. Рука із зігнутими й розчепіреними пальцями почала потирати йому живота, перекочувала його з боку на бік. Було чудно й незручно лежати так горічерева, щоб лапи стирчали вгору. Та й при цьому він був зовсім безпорадний, — тож і обурювався всією своєю істотою. Він ніяк не міг боронитись; якби людина захотіла щось йому заподіяти, то вже не відкрутився б. Хіба можна втекти, коли всі чотири лапи теліпаються в повітрі? І все-таки покора взяла в ньому гору над страхом, і він тільки гарчав потихеньку весь час. Але людина на те не гнівалась і не била його по голові. А найдивніше було, що Біле Ікло відчував якусь незрозумілу приємність, коли рука гладила його. Перевернений на бік, він перестав гарчати. Пальці почухали його за вухами, і йому зробилось іще приємніше. А коли людина востаннє погладила його й пішла собі, у Білого Ікла пропав і весь страх.