Його всі турбують, — відповідав П'єр, намагаючись пригадати, хто ця молода людина.
Борис відчував, що П'єр не впізнає його, але не вважав за потрібне називати себе і, не відчуваючи ні найменшого збентеження, дивився йому прямо в очі.
— Граф Ростов просив вас нині приїхати до нього обідати, — сказав він після досить довгого і незручного для П'єра мовчання.
— А! Граф Ростов! — радісно заговорив П'єр. — Так ви його син, Ілля. Я, можете собі уявити, в першу хвилину не впізнав вас. Пам'ятайте, як ми на Воробйови гори їздили c мадам Жако ... [m-me Jacquot ... ] давно.
— Ви помиляєтеся, — неквапливо, з сміливою і трохи глузливою посмішкою промовив Борис. — Я Борис, син княгині Ганни Михайлівни Друбецької. Ростова батька звуть Іллею, а сина — Миколою. І я m-me Jacquot ніякий не знав.
П'єр замахав руками і головою, як ніби комарі або бджоли напали на нього.
— Ах, ну що це! Я все сплутав. У Москві стільки рідних! Ви Борис ... так. Ну ось ми з вами і домовилися. Ну, що ви думаєте про Булонську експедицію? Адже англійцям погано доведеться, якщо тільки Наполеон переправиться через канал? Я думаю, що експедиція дуже можлива. Вілльнев би не схибив!
Борис нічого не знав про Булонську експедицію, він не читав газет і про Вілльнева в перший раз чув.
— Ми тут в Москві більше зайняті обідами і плітками, ніж політикою, — сказав він своїм спокійним, глузливим тоном. — Я нічого про це не знаю і не думаю. Москва зайнята плітками найбільше, — продовжував він. – Тепер пересуди про вас і про графа.
П'єр посміхнувся своєю доброю посмішкою, як ніби боячись за свого співрозмовника, як би він не сказав чогось такого, у чому став би каятися. Але Борис говорив чітко, ясно і сухо, прямо дивлячись в очі П'єру.
— Москві більше робити нічого, як пліткувати, — продовжував він. — Всі зайняті тим, кому залишить граф свій статок, хоча, може бути, він переживе всіх нас, чого я від душі бажаю ...
— Так, це все дуже важко, — підхопив П'єр, — дуже важко. — П'єр все боявся, що цей офіцер ненавмисне вдасться в незручну для самого себе розмову.
— А вам повинно здаватися, — говорив Борис, злегка червоніючи, але не змінюючи голосу і пози, — вам повинно здаватися, що всі зайняті тільки тим, щоб отримати що-небудь від багатія.
"Так і є", подумав П'єр.
— А я якраз хочу сказати вам, щоб уникнути непорозумінь, що ви дуже помилитеся, якщо залічите мене і мою матір до числа цих людей. Ми дуже бідні, але я, принаймні, за себе кажу: саме тому, що батько ваш багатий, я не вважаю себе його родичом, і ні я, ні мати ніколи нічого не будемо просити і не приймемо від нього.
П'єр довго не міг зрозуміти, але коли зрозумів, схопився з дивана, вхопив Бориса за руку знизу з властивою йому швидкістю і незграбністю і, зашарівшись набагато більше, ніж Борис, почав говорити з змішаним почуттям сорому й досади.
— Ось це дивно! Я хіба ... та й хто ж міг думати ... Я дуже знаю ...
Але Борис знову перебив його:
— Я радий, що висловив все. Може бути, вам неприємно, ви мене вибачте, — сказав він, заспокоюючи П'єра, замість того щоб бути заспокоюваним їм, — але я сподіваюся, що не образив вас. Я маю правило говорити все прямо ... Як же мені передати? Ви приїдете обідати до Ростових?
І Борис, мабуть зваливши з себе важкий обов'язок, сам вийшовши з незручного становища і поставивши в нього іншого, став знову абсолютно приємний.
— Ні, послухайте, — сказав П'єр, заспокоюючись. — Ви дивовижна людина. Те, що ви зараз сказали, дуже добре, дуже добре. Зрозуміло, ви мене не знаєте. Ми так давно не бачилися ... дітьми ще ... Ви можете припускати в мені ... Я вас розумію, дуже розумію. Я б цього не зробив, у мене не вистачило б духу, але це прекрасно. Я дуже радий, що познайомився з вами. Дивно, — додав він, помовчавши і посміхаючись, — що ви в мені припускали! — Він засміявся. — Ну, так що ж? Ми познайомимося з вами краще. Будь ласка. — Він потиснув руку Борису. — Ви знаєте, я жодного разу не був у графа. Він мене не кликав ... Мені його шкода, як людину ... Але що ж робити?
— І ви думаєте, що Наполеон встигне переправити армію? — запитав Борис, посміхаючись.
П'єр зрозумів, що Борис хотів змінити тему розмови, і, погоджуючись з ним, почав викладати вигоди і невигоди Булонського зачинання.
Лакей прийшов викликати Бориса до княгині. Княгиня їхала. П'єр обіцяв приїхати обідати потім, щоб ближче зійтися з Борисом, міцно тиснув його руку, лагідно дивлячись йому в очі через окуляри ... По відході його П'єр довго ще ходив по кімнаті, вже не пронизуючи невидимого ворога шпагою, а посміхаючись при згадці про цю милу, розумну і тверду молоду людину.
Як це буває в першій молодості і особливо в самотньому положенні, він відчув безпричинну ніжність до цього молодого чоловіка і обіцяв собі неодмінно подружитися з ним.
Князь Василь проводжав княгиню. Княгиня тримала хустку біля очей, і обличчя її було в сльозах.
— Це жахливо! жахливо! — говорила вона, — але чого б мені це не коштувало, я виконаю свій обов'язок. Я приїду ночувати. Його не можна так залишити. Кожна хвилина дорога. Я не розумію, чого зволікають княжни. Може, Бог допоможе мені знайти засіб його приготувати! ... Прощайте, князь, нехай підтримає вас Бог. [Adieu, mon prince, que le bon Dieu vous soutienne ...]
— Прощайте, моя мила, [Adieu, ma bonne, ]— відповідав князь Василь, повертаючи від неї.
— Ах, він у жахливому становищі, — сказала мати синові, коли вони знову сідали в карету. — Він майже нікого не впізнає.
— Я не розумію, матінка, які його відносини до П'єра? — запитав син.
— Все скаже заповіт, мій друг; від нього і наша доля залежить ...
— Але чому ви думаєте, що він залишить що-небудь нам?
— Ах, мій друг! Він такий багатий, а ми такі бідні!
— Ну, це ще недостатня причина, матінка.
— Ах, Боже мій! Боже мій! Як він слабий! — вигукувала мати.
XIV
Коли Ганна Михайлівна поїхала з сином до графа Кирила Володимировича Безухова, графиня Ростова довго сиділа одна, прикладаючи хусточку до очей. Нарешті, вона подзвонила.
— Що ви, мила, — сказала вона сердито дівчині, яка змусила себе чекати кілька хвилин. — Не хочете служити, чи що? Так я вам знайду місце.
Графиня була засмучена горем і принизливою бідністю своєї подруги і тому була не в дусі, що виражалося у неї завжди найменуванням покоївки "мила" і "ви".
— Винна-с, — сказала покоївка.
— Попросіть до мене графа.
Граф, перевалюючись, підійшов до дружини з дещо винуватим видом, як і завжди.
— Ну, графінюшка! Яке соте на мадері [saute au madere] з рябчиків буде, ma chere! Я спробував; не дарма я за Тараську тисячу рублів дав. Вартий!
Він сів збоку дружини, упершись молодецьки руки на коліна і скуйовджуючи сиве волосся.
— Що накажете, графінюшка?
— Ось що, мій друг, — що це в тебе забруднене тут? — сказала вона, вказуючи на жилет. — Це соте, вірно, — додала вона посміхаючись. — Ось що, граф: мені грошей потрібно.
Обличчя її стало сумне.
— Ах, графінюшка! ...
І граф заметушився, дістаючи гаманець.
— Мені багато треба, граф, мені п'ятсот рублів треба.
І вона, діставши батистову хустку, терла їм жилет чоловіка.
— Зараз, зараз. Гей, хто там? — крикнув він таким голосом, яким кричать тільки люди, впевнені, що ті, кого вони кличуть, стрімголов кинуться на їх поклик. — Послати до мене Митька!
Митенька, той дворянський син, вихований у графа, який тепер завідував усіма його справами, тихою ходою увійшов до кімнати.
— Ось що, мій милий, — сказав граф шанобливому молодому чоловіку, який ввійшов. — Принеси ти мені ... — він задумався. — Так, 700 рублів, так. Та дивись, таких рваних і брудних, як той раз, не приноси, а хороших, для графині.
— Так, Митенька, будь ласка, щоб чистенькі, — сказала графиня, сумно зітхаючи.
— Ваше ясносте, коли накажете доставити? — сказав Митенька. — Бажатимете знати, що ... Втім, не турбуйтеся, — додав він, зауваживши, як граф вже почав важко і часто дихати, що завжди було ознакою розпочатого гніву. — Я було і забув ... Зараз накажете доставити?
— Так, так, то ж то, принеси. Ось графині віддай.
— От яке золото у мене цей Митенька, — додав граф посміхаючись, коли молодий чоловік вийшов. — Нема того, щоб не можна. Я ж цього терпіти не можу. Все можна.
— Ах, гроші, граф, гроші, скільки від них горя на світі! — сказала графиня. — А ці гроші мені дуже потрібні.
— Ви, графінюшка, марнотратця відома, — промовив граф і, поцілувавши у дружини руку, пішов знову в кабінет.
Коли Ганна Михайлівна повернулася знову від Безухова, у графині лежали вже гроші, все новенькими папірцями, під хусткою на столику, і Ганна Михайлівна зауважила, що графиня чимось розтривожена.
— Ну, що, мій друг? — запитала графиня.
— Ах, в якому він жахливому становищі! Його розпізнати не можна, він такий слабий, такий слабий; я хвилинку побула і двох слів не сказала ...
— Annette, заради Бога, не відмов мені, — сказала раптом графиня, червоніючи, що так дивно було при її немолодому, худому і статечному обличчі, дістаючи з-під хустки гроші.
Ганна Михайлівна миттєво зрозуміла, в чому справа, і вже нахилилася, щоб в належну хвилину спритно обійняти графиню.
— Ось Борису від мене, на шиття мундира ...
Ганна Михайлівна вже обіймала її і плакала. Графиня плакала теж. Плакали вони про те, що вони дружні; і про те, що вони добрі, і про те, що вони, подруги молодості, зайняті таким низьким предметом — грошима; і про те, що молодість їх пройшла ... Але сльози обох були приємні ..
XV
Графиня Ростова з дочками і вже з великим числом гостей сиділа у вітальні. Граф провів гостей-чоловіків в кабінет, пропонуючи їм свою охотницьку колекцію турецьких трубок. Зрідка він виходив і питав: чи не приїхала? Чекали Марію Дмитрівну Ахросимову, прозвану в товаристві страшний дракон, [le terrible dragon, ] даму знаменитою не багатством, не почестями, але прямотою розуму і відвертою простотою поводження. Марію Дмитрівну знала царська фамілія, знала вся Москва і весь Петербург, і обидва міста, дивуючись їй, нишком посміювалися над її грубістю, розповідали про неї анекдоти; проте всі без винятку поважали і боялися її.
У кабінеті, повному диму, йшла розмова про війну, яка була оголошена маніфестом, про набір. Маніфесту ще ніхто не читав, але всі знали про його появу.