Рекомендація

Альберто Моравіа

Без роботи, охлялий, в благенькій курточці, під якою на просякнутій потом сорочці метлялася скорше ганчірка, а не краватка, з головою, що паморочилась, і таким голодним шлунком, що аж вигравали кишки, я надумав спитати поради в приятеля. З ним я поріднився ще в Сан Джованні[8],. де тримав до хреста його хлопчика. Приятель, до того ж кум мені, мав чудову роботу — шоферував у двох старих дів, що мали автомашину, старішу від них самих, і які користувалися нею десь двічі на тиждень, а то й іще рідше.

Я застав його в гаражі, де він якраз копирсався у двигуні. Він одразу здогадався, що зі мною щось не гаразд, і, перш ніж я заговорив, пригостив мене цигаркою. Тремтячими руками я закурив, а тоді пояснив, у чому річ.

Він заклопотано почухав потилицю і промовив:

— Сан Джованні не терпить обману і дурних жартів... А нас із тобою поріднив Сан Джованні, отож кажу тобі відверто: скрутно стало, роботи, хоч запали, не знайдеш, та й чи буде. Люди привчаються самі водити автомобіль, йдеться до того, що особистих шоферів скоро зовсім не буде. Але я ось що зроблю. Пошлю-но тебе до адвоката Мольє; він свого часу був до мене вельми прихильний.

І додав, що той Мольє знає пів-Рима і міг би за мене замовити слівце, бо без знайомства хоч не потикайся нікуди. Не зволікаючи, мій приятель подався до гаражної телефонної будки і подзвонив адвокатові. Той, певно, все не міг пригадати Полластріні, бо розмова була довга і вперта. Все ж урешті він наче домовився і сказав, щоб я йшов, бо Мольє вже чекає. Пригостив ще цигаркою, я подякував і пішов.

Незважаючи на ранню пору, стояла та особлива спека, що римляни кажуть про неї "калачча", коли дме засушливий сірокко, а згори пашить жаром затягнуте хмарами сонце. Напхом напхані трамваї із повислими на підніжках людьми гримотіли повз мене, нужденного, безробітного, наче молотарки в жнива серед спеки й куряви. Я вчепився й собі і несамохіть торкнувся металевої стінки вагона: пекло. Так повиснувши я проїхав усю набережну Тібру аж до площі Кавур; адвокат мешкав на вулиці П'єрлуїджі да Палестріна. Тут я зіскочив, трохи пробіг, одним духом подолав вісім сходинок у багатій будівлі. Подзвонив, і покоївка сказала мені пройти у великий ошатний передпокій з двома дзеркалами у золочених рамках на консолях з жовтого мармуру. Стою і чекаю. Аж раптом бічні двері відчинилися, і з них на триколісному велосипеді виїхав хлопчина, обминув мене, наче регулювальника на перехресті, і зник за іншими дверима. За ним вийшов сам адвокат і запросив мене увійти.

— Тобі пощастило, що застав мене вдома: я вже збирався до суду, — додав він.

Адвокат провів мене в простору кімнату, повну шаф з книгами, і сів за завалений паперами стіл, що за ними ледве його було видно. Він був низенький, із широким жовтавим обличчям і чорними, як вуглини, очима. Гортаючи якийсь записник, він промовив:

— Отже, звати тебе Луїджі Рондівеллі.

— Та ні, — жваво заперечив я.— Мене звати Альфредо Чезарано. За мене просив Полластріні... щодо рекомендації.

— А хто це Полластріні?

Я спохмурнів і тихо проказав:

— Джузеппе Полластріні... Водій у синьйор Кондореллі.

Адвокат затрусився від сміху, щоправда, не злостивого, і тут же додав:

— Так-то воно так... Але стривай... Він дзвонив, я йому відповідав... Справді... Але річ у тому, що я саме гортав картки клієнтів і відповідав йому, думаючи про іншого, отож, коли вже поклав трубку, схаменувся — хто ж то був? Що він казав? І що я йому обіцяв? Тепер я трохи пригадую. Отже, як я зрозумів, тобі потрібна рекомендація, щоб влаштуватись садівником у муніципалітеті.

— Та ні, — знову заперечив я, — я водій, шукаю шоферської роботи.

Він, мовби і не чуючи, міркував собі:

— А знаєш, що я кажу тому, хто питає роботи? Легше знайти банкноту в мільйон лір, аніж роботу... Отже, садівником.

Я ж настирливо правив своєї:

— Та ні, мені б на машину... Я водій.

До нього, нарешті, дійшло, і він вигукнув:

— Дідько б тебе забрав! Авжеж, тепер зрозуміло.

Він квапливо накидав на папері кілька слів і розгорнув папку: шукав, як мені здалося, якусь адресу. Тоді дописав щось і простяг мені конверт, мовивши:

— Тримай. Підеш з цим листом до адвоката Скардамацці. Він, сподіваюсь, допоможе тобі... А поки що візьми оце, пригодиться.

Він витяг з портфеля п'ятсотлірову банкноту і тицьнув мені. Я віднікувався для годиться, але таки взяв гроші, уклонився і вийшов.

Контора адвоката Скардамацці містилася в одному з будинків муніципалітету на Віа дель Маре, біля бюро реєстрації населення. Мені це видалося дивним, але саме так значилося на конверті. Тож я вирушив у зворотний шлях, як і перше, виснучи на підніжці; сонце весь час пекло мені в спину. На Бокка делла Веріта я зіскочив і рушив до бюро реєстрації населення.

В коридорах і на сходах юрмилося стільки людей, що не протовпишся. З паперами в руках, вибиваючись із сил, вони, бідолашні, заклопотано сновигали сюди-туди. Я проштовхнувся на кілька сходинок вгору, допитуючись про Скардамацці. Повсюди — по коридорах, біля дверей — товпища людей, від яких відгонило потом і їхні обличчя, вдавалося, вощані. Нарешті швейцар показав потрібну мені кімнату. На щастя, відвідувачів тут не було, отож я відразу опинився в приймальні. Скардамацці був іще молодий чоловік в окулярах з темною оправою, з чорними вусиками, волосся наїжачене, рукави білої сорочки підтягнуті. Він слухав мене, пихкаючи сигаретою, а тоді промовив:

— На жаль, я не знаю адвоката Мольє... А втім, сам я не адвокат, а бухгалтер. І звати мене Джованні, а не Родольфо... Єдине, що я можу зробити, то це одіслати вас до свого колеги Мерлуцці... Може, він чимось зарадить.

І, піднявши трубку, він завів нескінченну розмову. Допитувався, чи якась там особа справді пампушечка, а той, певно, заперечив, бо Скардамацці невдоволено відказав, що нічого не розумів: вона ж бо обіцяла поправитись. І таке інше. І вже сухо докінчив, що направляє до нього одну людину — Чезарано Альфредо. Поклавши трубку, він гукнув мені:

—Паняй мерщій туди... Його звати Мерлуцці.

Я вирушив на пошуки отого Мерлуцці, але невдовзі впевнився, що це не так-то легко зробити. Швейцари не звали такого, а якийсь бовдур сказав:

— Мерлуцці?[9] Та її повно на рибному базарі.

Проштовхуючись з поверха на поверх, з коридора в коридор, я зненацька пригадав, що адвокат Мольє шукав адресу Скардамацці в своїх паперах, і збагнув, що він у поспіху й сам не помітив, як замість одної адреси написав іншу.

Я таки не помилився: у довідковому бюро мені підтвердили: адвокат Скардамацці насправді мешкав на вулиці Квінтіно Селла, на протилежному кінці міста. Туди я й подався.

Приймальня адвоката містилася на третьому поверсі ветхого занедбаного будинку. На сходах тхнуло гнилою капустою, а в задушливому й темному коридорі на диванах чекали відвідувачі. Я просидів теж, мабуть, з годину, а люди, мов тіні, входили і виходили. Нарешті надійшла моя черга. Кабінет господаря, обставлений чорними ебеновими меблями з кістяною інкрустацією, прикрашало опудало орла з розпростертими крилами, що стояло в кутку. Сам адвокат сидів за захаращеними книгами і телефонами столом, під картиною, що зображала усміхнену чочарку s квітами в руках.

На противагу бухгалтерові Скардамацці адвокат Скардамацці був дебелий чолов'яга, короткозорий, з грубими рисами обличчя і гачкуватим носом. Голос він мав гучний, чемний, але то була суто римська чемність, не більше. Глянувши на мене, він промовив:

— Ну що ж, голубе, роботи нема. Але я зроблю, що зможу. Зачекай-но трохи.

Я сів, а він, знявши трубку, повів напрочуд цікаву розмову. Його співбесідник на другому кінці дроту казав невідь-що, а він тільки твердив:

— Півтора або нічого. Той, видно, наполягав, та Скардамацці не поступався:

— Півтора або нічого.

Врешті Скардамацці загримів з притиском у трубку"

— І скажи тому шелихвісту, що я тип із пляжу! Зрозумів? Отак і скажи йому: Скардамацці — це тип із пляжу.

Закінчивши цю розмову, він розпочав другу, зовсім одмінну, ба навіть з іншою вимовою: перша велась римською, ще й трастеверською[10], а тепер, хтозна-чому, висловлювався, як корінний мешканець півночі, шанобливо, влесливо.

— Отже, лікарю, домовились. Мене ви завжди знайдете тут від п'ятої до восьмої. Приходьте, будь ласка, коли вам зручно. І не сумнівайтеся... Моє шанобливе вітання і низький уклін вашій дружині.

Нарешті він поклав трубку, безтямно витріщився на мене примруженими очицями й кинув:

— А тобі чого?

— Лист... — почав був я.

— Ах, лист, лист... так... Але де його чорти діли!

Він довго копався в паперах і врешті вигукнув:

— Ага, ось він! У нас ніщо не пропаде, все знайдеться.

Прочитавши той лист, він спохмурнів, а тоді щось написав на папірці і, вклавши його в конверт, тицьнув мені:

— Паняй за цією адресою. Він якраз удома. Хай щастить!

Я підхопився, поклав конверт у кишеню і вийшов.

Вже надворі я витяг конверт, щоб глянути на адресу, і сторопів: "Адвокат Мауро Мольє, вулиця П'єрлуїджі да Палестріна, 20". Виходить як у тій грі — коли робиш хибний хід, вертай назад, звідки почав. Прогнавши пів-Рима, я мав знову пхатися до Мольє, від якого починав. Отже, вся ця до сьомого поту біганина й тиснява надголодь у трамваї зійшла нанівець. Meні спало на думку, що серед папірців, які надходили адвокатові Скардамацці, він прочитав іншого рекомендаційного листа, а про перший забув; тому й одіслав мене до Мольє, а гой, в свою чергу, відправив мене до нього. Словом, як у тій грі. Але за яку провину? Я був у такому відчаї, а головне — зголоднілий, що й придумав ліпшого, як вертати на вулицю П'єрлуїджі да Палестріна.

Довгенько простовбичив я у коридорі, де тхнуло кухнею. Мені вчувався навіть стукіт тарілок, ножів та виделок, а може, то був тільки витвір уяви голодної людини. Зненацька па триколісному велосипедику вишмигнуло те саме хлоп'я, покружляло біля мене; і зникло за іншими дверима. Нарешті адвокат вийшов і кивнув мені, заходь, мовляв. Тепер його кабінет з опущеними шторами був напівтемний, на дивані в кутку лежала подушка, певно, вдягнувши халат, пообідавши, він збирався відпочити. Підійшовши до столу, він кинув оком на лист.

— Знаю цього адвоката Скардамацці, — промовив, — то мій добрий друзяка... Отже, ти Франчесетті і хочеш влаштуватися швейцаром у суді...

1 2