Я одружився вісімнадцяти років і сподівався всього, тільки не тієї зміни, що сталася згодом з Катериною.
Вона була тоді непримітною дівчиною з гладеньким волоссям, розчісаним на проділ, з правильними рисами невиразного, безбарвного обличчя. Гарні були хіба що очі — великі, якісь наче бляклі, але лагідні. Сама вона не була привабливою, хоча й сподобалася мені своєю зовнішністю: пишні груди, широкі стегна, а все інше — руки, ноги, спина — тендітні, як у дівчинки. Уся принада її була не у вроді, а в сумирній вдачі, і, гадаю, саме через ту вдачу я і закохався в неї. Хто не знав тоді Катерини, не міг навіть уявити собі, що тo було за чарівне створіння. У неї були стримані та зосереджені рухи, які мене просто чарували: ніколи не мовить різкого слова, не гляне сердито, визнавала за мною право на останнє слово, корилась моїй волі і дивилась на мене, ніби прохаючи дозволу, перш ніж зробити щось, що аж мені навіть ставало ніяково. Іноді я думав собі: "Далебі, я не заслужив такої дружини". Така вона була терпляча, покірна, віддана. Про її вдачу знав увесь квартал; отож на базарі жінки казали заздрісно моїй матері:
— Твій син взяв святу... Щасливий!
Хоч я волів мати не таку аж занадто сумирну і часто казав їй:
— Катерино, ти ніколи не мовила грубого слова, ніколи не зробила чогось поганого?
Це я говорив жартома, ніби й справді хотів почути грубе слово, побачити щось погане в ній.
Ми побрались і переїхали до моєї матері в провулок П'ятої вулиці, де в мансарді було кілька вільних кімнат. Мати мешкала внизу, і там же на першому поверсі був наш кондитерський магазин. Отак ми жили та працювали всі в одному домі.
Два перші роки Катерина була лагідна, якою я її знав, а то й лагідніша, ніж досі, бо любила мене, була вдячна, що я одружився з нею, дав їй житло, створив кращі умови. Вона була ніжною зі мною, з моєю матір'ю і сама з собою, коли ніхто не бачив. Бувало, повернувшись опівдні додому, я нишком зазирав, як вона порається на кухні, і завмирав, зачарований, дивлячись на неї, заклопотану та мовчазну, що неквапливо й граційно рухалась по вузькій кухні. Здавалось, вона не варить обід, а стоїть у церкві перед вівтарем. Тоді я зненацька входив, обіймав її, а вона після поцілунку казала всміхнено і ніби сердито отим своїм ніжним голосом:
— Ти мене налякав.
Після двох ровів подружнього життя з'ясувалось, що вона не може мати дітей. Зараз я кажу це відразу, але впевнилися ми в цьому поступово. Нам хотілося хлопчика — і ми не переставали говорити про це, а коли не вийшло, наважились піти до одного лікаря, потім до другого, третього. Потім Катерина проходила якесь дуже дороге лікування, аж доки не зрозуміла, що марно.
— Не бери близько до серця, — заспокоював я її... Так уже нам судилося.
Спершу Катерина ніби змирилась. Та не все виходить так, як хочеться; може, вона й хотіла змиритися, але не могла. Саме тоді вона й почала змінюватись. Чи не раніше від вдачі змінився сам її вигляд — колись лагідні очі стали колючі, куточки уст скорботно стяглися, голос, що раніше бринів як пісня, огрубів. Хоч вона й приховувала, але я невдовзі помітив цю переміну, бо спочатку вона позбулася своєї ніжності, а згодом стала неприязна, злостива. Почала ображати мене словами, від яких у мене аж дух спирало: "Тобі подобається чи ні — мені байдуже!", "Не набридай!", "Іди до дідька!", "Щоб ти провалився!"
Спочатку вона наче б сама дивувалася своїй мові, та з часом звикла і майже не говорила інакше. На всяку дрібничку грюкала дверима. У домі двері не переставали гримотіти, а мені здавалося, що то мені дали ляпаса.
Раніше вона озивалась до мене ніжними словами, як жінка до свого чоловіка: "мій любий", "моє ти кохання", "скарбе мій", а тепер я тільки чув "бовдуре", "йолопе", "телепню", "нетямо". Більше нічого не вміла казати. Не терпіла жодного заперечення і, не вислухавши мого зауваження, обзивала мене ідіотом:
— Та цить! Ти ідіот, нічого не тямиш!
А коли не траплялось зачіпки до сварки, вона намагалась її знайти. Вона вигадувала такі капості, що, якби вони мене не ображали, то дивували б своєю вишуканістю та витонченістю. Вміла знайти, як то кажуть, слабину, а я вирішував: "Зціплю зуби й мовчатиму". Вона вміла так допекти, так підкусити, що я аж сичав. То нападала на мою родину, мовляв, уся вона шушваль, потолоч, а вона, бач, дочка службовця. Насправді ж батько її був у муніципалітеті якимсь напівголодним писарчуком. То її дратував мій вигляд. Я на одне око недобачаю і на зіниці маю плямку, схожу на краплину крові. Скрививши рота, вона казала:
— Не підходь до мене. Мені остогидло твоє око... Як тухле яйце.
Звісно немає гіршого, коли висміюють твою родину або фізичну ваду. І справді, мені уривався терпець, і я починав кричати. Тоді вона з жовчною посмішкою на вустах казала:
— О, вже завив... З тобою й не поговориш до ладу, все горланиш... І школа нічого тебе не навчила?
Коротше кажучи, мені залишалось одне — тікати з дому. Я так і робив. Виходив і рушав набережною Тібру, сам-один, засмучений і нещасний. Однак я не лютився на неї, а, навпаки, співчував їй, бо розумів, що я витриваліший за неї і що їй куди важче. Така вже вона була, що сама ватувала себе, і це видно було хоч би з того, як вона ступала та дивилась: люто, стривожено, пожадливо, як той звір, що марно чогось шукає. Відповідала мені різко, в голосі її було більше ніж роздратування та антипатія, вчувалось гарчання звіра, що мучиться, не відаючи чому, і накидається на невинних. Мій здогад про зміну в її вдачі підтвердила і її мати, котра на мої скарги розповіла, що Катерина ще змалку те й робила, що возилась із ляльками і гралась у маму із своїм меншим братиком. З роками у неї все зростала та пристрасть, як я казав, наче в жінки, що сподівається мати багато дітей. Вона це знала і на це розраховувала. Але дітей не було, і бідолашна навісніла.
Так збігло п'ять років. Справи в крамниці йшли добре, але я був нещасливий, відчував, що це не життя. З Катериною що далі, то було гірше: тільки гарикала та ображала мене. Сусіди вже не казали, що я взяв святу. Не святу, а сатану впустив я собі в дім. Бідолашна мати втішала мене, кажучи, що, може, колись таки знайдеться дитина, і Катерина переміниться на краще. Але я зневірився і, спостерігаючи, як вона грюкає в хаті з набурмосеним обличчям, сповнена зненависті та злості, думав собі: одного дня, як оскаженілий пес, вона накинеться і загризе мене. Я не бачив тому кінця-краю і, прогулюючись набережною та поглядаючи на річку, міркував собі: "Мені двадцять п'ять років; я, так би мовити, ще хлопець, а життя моє зав'язане, нема просвітку, бо я приречений жити з сатаною". Я знав, що не розлучуся з нею, бо кохаю її, та й у неї тільки я один був на світі, але й розумів, що лишатися з нею — то пекло. Від тих думок мене охопив такий смуток, що я мало не кинувся в річку.
Якось увечері, повертаючись додому, я несамохіть зійшов по брудних сходинках і, вибравши собі місцину під склепінням мосту, зняв піджак, згорнув та поклав його на землю. Тоді в напівсутіні написав записку і поклав на піджак. В тій записці було:
"Я вкорочую собі віку через дружину". І підписався. Був початок зими. Тібр, темний, повен гілляк та всяких уламків, холодний, ніби печера, мав моторошний вигляд. Коли я зібрався був скочити у воду, мене охопив страх, і я заплакав. Схлипуючи, я кинувся назад, збіг сходами і подався додому. Вбіг прямо до спальні і схопив за руку Катерину, що вже спала, розбудив її.
— Йди зі мною! — наказав.
Вона перелякалась і ледве дишучи, подріботіла за мною. Може, боялась, що я вб'ю її, бо перед сходами спробувала пручатись. Було темно, безлюдно, і я змусив її зійти. Вона попереду, я — в сорочці та манішці — за нею. Під мостом я показав їй піджак, підняв записку і дав їй, кажучи:
— Ось до чого ти мене довела! Чому, Катерино, ти така? А яка ж була ніжна! Тепер ти справжнісінька сатана! Чому?
По цих словах вона й собі заплакала і пригорнулась до мене, запевняючи, що відтепер стане іншою. Тоді допомогла мені надягти піджак, і ми повернулись додому. Я розповідаю про це, щоб передати, в якому відчаї я перебував. Але Катерина не поіншала. Вона тепер ще й допікала мені за те, що не наважився вкоротити собі віку.
Був тисяча дев'ятсот сорок третій рік. Після перших же бомбардувань мати вирішила, що треба зачинити крамницю та їхати на село до Валлекорса в Кампанью. Катерина то хотіла, то не хотіла, і я мало не божеволів. Нарешті ми вирушили на якійсь автомашині, що їхала по борошно та інші продукти для чорного ринку. Ми сіли в автомашину на якісь лавки, тримаючи на колінах валізи. Проїхали трохи і за Фрозіноне опинились в чистому полі, далеко від гір, серед голих та наїжачених стернею нив. Через оту спекоту я мало не заснув, аж враз автомашина зупинилась і водій гукнув:
— Літак! Усі в канаву!
Літака ще не було видно, але наростав рокіт мотора, грізний, металевий, зловісний. Неподалік тягнувся ряд тополь та інших дерев, і саме звідтіля долинало гудіння. Я гукнув до Катерини:
— Мерщій ховайся!
Але вона тільки здвигнула плечима і огризнулась:
— Я лишаюсь.
— Ховайся, — наполягав я, — а то загинеш!
— А мені байдуже.
Ця її відповідь долинула до мене, коли я вже був на землі; а тоді кинувся до рову. За мить літак затулив небо над нами, і серед ревоту моторів я почув, як зататакав кулемет.
Катерина сиділа на машині, а кулі здійняли хмаринки пилу, що поволі розвіювалися. Літак зник на вогнистому небі, наче білий метелик. Посеред дороги все ще стояв грузовик, де залишилася Катерина. Я підбіг до машини, гукнув її, але вона не озивалась. А скочивши на машину, я побачив, що вона мертва.
Отак у двадцять п'ять років, коли переді мною було ще все життя, широке, вільне, таке, про яке я мріяв колись на набережній Тібру, я овдовів. Але я кохав Катерину і ще довго не знаходив собі розради. Мені думалось, що збурена інстинктом, який нуртував у ній, Катерина не знала й сама що вдіяти. А не знайшовши виходу, озлобилася зовсім не з власної вини. І врешті замість того, що шукала, вона знайшла смерть. І тут ми не могли нічим зарадити. Вона змінилася й загинула з незалежних від неї причин. Із тих же причин я страждав, а потім позбавився страждань. Лагідність, яку я колись так любив у ній, їй подарувала доля, точнісінько так як злість і смерть.