Мене зацікавило: як їй вдалося отак вимуштрувати цих веселих кентських дівчат? (Здоровий колір їхніх облич і широкі вилиці незаперечно доводили, що вони місцеві). Сніданок був саме такий, якого вимагали обставини, — смачний, але не розкішний: рибне філе під білим соусом, смажене курча з молодою картоплею і зеленим горошком, спаржа і агрусовий кисіль з вершками. їдальня, сніданок і навколишня обстановка — все відповідало становищу великого письменника з помірним достатком.
Місіс Дріффілд, як і більшість жінок письменників дуже любила побалакати і не давала погаснути розмові на своєму кінці столу; через це не було анінайменшої змоги почути, що говорить її чоловік. Вона була весела, навіть збуджена. Хоч, напевне, здоров'я і похилий вік Едварда Дріффілда примушували її більшу частину року жити в селі, все ж вона частенько їздила до Лондона й була в курсі всіх новин. Вона жваво обговорювала з лордом Скалліоном вистави лондонських театрів і ремствувала з приводу жахливого натовпу на виставці у Королівській академії. Вона була там аж двічі, хотіла оглянути всі картини, однак акварелей так і не бачила. Вона, мовляв, дуже любить акварелі — за їх скромність — і терпіти не може нескромних речей.
Оскільки господар і господиня сиділи на чільних місцях, священик опинився поруч із лордом Скалліоном, а його дружина — з герцогинею. Герцогиня розпочала з нею розмову про житлові умови робітничого класу – на цьому вона розумілася краще, ніж її сусідка за столом. Я був вільний від розмов, і тому ніщо не перешкоджало мені стежити за Едвардом Дріффілдом, коли він розмовляв з леді Годмарш. Вона, напевно, пояснювала йому, як писати романи, і перераховувала книги, які він обов'язково повинен прочитати. Він ввічливо слухав і інколи вставляючи зауваження таким голосом, що я нічого не міг розібрати. Коли вона пускала дотеп (а пускала леді Годмарш їх часто, і вони були майже завжди гострі), він злегка посміхався і кидав на неї швидкий погляд, ніби кажучи: ця жінка, врешті, не така вже і дурна. Згадуючи минуле, я питав себе: що він думає про цю великосвітську компанію, про свою ошатно вдягнені дружину, таку хазяйновиту й енергійну, про вишукані товариство, серед якого живе? Мене цікавило, чи жалкував він про свої минулі роки, повні пригод. Може, за цією милою люб'язністю крилася страшенна нудьга? Певно, він відчув мій погляд, бо підвів очі. Якийсь час старий дивився на мене – задумливо, лагідно і допитливо; раптом, — цього разу мені вже не могло привидітися, — він знову підморгнув мені. Легковажна гримаса цього старого, висушеного обличчя більш ніж здивувала — вона збентежила мене; я розгубився і не знав, що діяти. А губи мої самі собою розтягнулися в непевну посмішку.
Скориставшися з того, що герцогиня приєдналася до розмови на кінці столу, дружина священника повернулась до мене.
— Ви, здається, знали його багато років тому?— тихо спитала вона мене і глянула на товариство, щоб упевнитися, що ніхто не слухає нас.
— Його дружина боїться, щоб ви, бува, не розбудили в ньому старих спогадів, які можуть завдати йому болю. Він, знаєте, дуже кволий, і найменше хвилювання виводить його з рівноваги.
— Я буду обережний.
— Доглядальниця з неї просто чудова. Її відданість може служити прикладом для всіх нас. Вона усвідомлює, який почесний обов'язок випав на її долю. Її безкорисливість не описати словами. — Дружина священика ще більше стишила голос. — Звичайно, він дуже стара людина, а старі люди часом бувають вередливі, але я ніколи не бачила, щоб вона втратила самовладання. У своєму роді вона такий самий талант, як і він....
На це зауваження важко було відповісти, але я відчув, що від мене чекають відповіді.
— Зважаючи на обставини, можна сказати, що вигляд у нього чудовий, — пробурмотів я.
— Все це завдяки їй.
Покінчивши з сніданком, ми повернулися до вітальні. Я розмовляв з вікарієм і, не знайшовши цікавішої теми, захоплювався краєвидом. Через кілька хвилин до нас підійшов Едвард Дріффілд. Я повернувся до нього.
— Ми щойно говорили, який мальовничий цей ряд котеджів.
— Так, якщо дивитися звідси. — Дріффілд глянув у той бік, й іронічна посмішка скривила його тонкі губи. — В одному з них я народився. Дивно, правда?
Але до нас уже поспішала привітна місіс Дріффілд.
— О Едварде, — жваво мовила вона своїм мелодійним голосом, — я певна, що герцогині хотілося б поглянути на твій кабінет. Їй уже час від'їздити.
— Дуже шкода, але мені треба встигнути на поїзд, який відходить з Теркенбері в три вісімнадцять, — сказала герцогиня.
Ми вишикувалися в кабінеті Дріффілда. Це була велика кімната в протилежному крилі будинку. Її кругле вікно виходило в той самий бік, що й вікна їдальні. Все в ній свідчило про ту увагу й відданість, з якою ставиться дружина до свого чоловіка-письменника. В кабінет панував зразковий порядок, а великі вази з квітами нагадували про дбайливу жіночу руку.
— За цим письмовим столом він писав останні свої твори, — сказала місіс Дріффілд, закриваючи книгу, що лежала на ньому догори корінцем. — Це фронтопис третього тома ювілейного видання — робота тогочасного художника.
Ми всі захоплено озирали письмовий стіл, а леді Годмарш нишком провела по ньому пальцями, щоб упевнитися, чи він справжній. Місіс Дріффілд звернулася до нас з легкою привітною посмішкою.
— Може, показати вам один з його рукописів?
— Звичайно, — вигукнула герцогиня, — а потім мені доведеться поспішити на станцію.
Місіс Дріффілд вийняла з шафи рукопис, оправлений у синій сап'ян. Поки інші шанобливо розглядали його, я пробіг поглядом по книгах, якими була заставлена кімната. Як кожний письменник, я перш за все хотів відшукати свої книги, але не знайшов жодної. Зате я побачив повний комплект книг Олроя Кіра і велику кількість романів у яскравих обкладинках. Я подумав, що це були роботи письменників, які надіслали їх живому класику з поваги до його таланту і, мабуть, сподіваючися на кілька схвальних слів, які можна було б використати в рекламних проспектах. Більшість книжок стояла так рівненько, була така чиста, що в мене склалося враження, ніби їх дуже рідко читають. Тут був Оксфордський словник і стандартні видання більшості англійських класиків у розкішних оправах: Філдінг, Босуел; Гезлітт та інші, а також багато книг про море. Серед них я впізнав різноколірні зачитані томи різних мореходних довідників, виданих Адміралтейством; багато книг було з питань садівництва. Кімната мала вигляд не робочого кабінету письменника, а скоріше нагадувала музей видатної людини. І послужлива уява відразу наповнила її млявими екскурсантами, які знічев'я блукають по ній, вдихаючи пліснявий дух музею, до якого рідко хто навідується. У мене виникла підозра: якщо Дріффілд зараз і читає що-небудь, то це "Садівничу хроніку" або "Морську газету" — їх підшивки я вгледів у кутку на столі.
Коли дами оглянули все, що хотіли, ми почали прощатися з господарями. Але леді Годмарш була тактовною жінкою, і, оскільки їй спало на думку, що, послуживши приводом до візиту, я не сказав Едвардові Дріффілду навіть двох слів, вона, наділивши мене дружньою посмішкою, вже біля самих дверей сказала господарці:
— Мені було так цікаво дізнатися, що ви з містером Ешенденом давні знайомі. Який він був хлопчиком?
Дріффілд подивився на мене своїм іронічним поглядом. І мені здалося, що, коли б тут нікого не було, він показав би мені язика.
— Соромливий, — відповів старий. — Я вчив його їздити на велосипеді.
Ми знову посідали у великий жовтий роллс-ройс і поїхали.
— Він дуже милий, — заявила герцогиня. — Я така рада, що ми відвідали його.
— У нього-такі чудові манери, правда? — додала леді Годмарш.
— Невже ви сподівалися, що він їстиме горох з допомогою ножа?— спитав я.
— А чом би й ні? — заперечив Скалліон. — Це була б мальовнича картина.
— Мені здається, це дуже незручно, — промовила герцогиня, — Я пробувала багато разів, і мені ніколи не щастило вдержати горошини на ножі.
— Треба було їх наколювати на кінчик ножа, — порадив Скалліон.
— Зовсім ні, — заперечила герцогиня. — Просто ніж слід тримати боком, хоч горошини і скочуються з нього.
— Що ви думаєте про місіс Дріффілд?— спитала леді Годмарш.
— Я думаю, вона знає свою справу, — сказала герцогиня.
— Бідолаха Дріффілд, такий старий; за ним обов'язково треба комусь ходити. Знаєте, вона працювала сиділкою в лікарні.
— Справді?— здивувалась герцогиня.—А я гадала, що вона була його секретарка або друкарка.
— Місіс Дріффілд дуже мила, — сказала леді Годмарщ, захищаючи свою приятельку.
— О, надзвичайно.
— Двадцять років тому він довго хворів, і вона була в нього сиділкою. А коли Дріффілд видужав, вони побралися.
— Чого тільки не буває в житті. Вона, очевидно, набагато молодша за нього. Навряд чи їй більше сорока — сорока п'яти років.
— Мабуть, сорок сім. Мені казали, Дріффілд багато чим їй завдячує. Вона зробила його цілком презентабельним. Олрой Кір розповідав мені, що раніше він вів майже богемний спосіб життя.
— Здебільшого жінки письменників огидні.
— Навіщо письменники взагалі одружуються?
— Дивно. Невже вони самі не бачать убогості своїх майбутніх жінок?
— А письменникам здається, що люди вважають їх дружин цікавими, — пробурмотів я.
Ми доїхали до Теркенбері, залишили герцогиню на станції і рушили далі.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Едвард Дріффілд справді вчив мене кататися на велосипеді. Власне, саме тому я й познайомився з ним. Не знаю, коли винайдено велосипед, але у віддаленій частині Кента, де я жив, на той час він був незвичайною річчю. Коли вам доводилося побачити чоловіка, що мчав на цій машині, ви оберталися і проводжали його поглядом, поки він не зникав з очей. Велосипед був вдячним об'єктом глузувань для джентльменів середнього віку і безмірно тривожив літніх жінок, які відскакували а дороги, як тільки вгледять велосипедиста. Протягом якогось часу я мучився від заздрості до хлопчиків, які приїздили в школу на велосипедах; вони мали величезну можливість похизуватися, в'їжджаючи у ворота "без руля". Я не давав спокою дядькові, випрошуючи в нього дозволу купити велосипед до літніх канікул. І хоч тітка була проти цього і вважала, що я обов'язково скручу собі в'язи, дядько нарешті піддався моїй наполегливості, тим більше, що платити за велосипед я мав з власних грошей.