За моєї пам'яті їх лишилося зовсім мало, і правили вони за прикрасу вітальні. Мені дуже подобалися вирізьблені на них величні геральдичні щити з гербами, які тітка мала звичку серйозно витлумачувати мені: по обидва боки від щита стояли лицарі, а казковий змій над короною здавався мені вельми романтичним. Тітка була звичайна стара жінка лагідної християнської вдачі; але хоч одружилася більш як тридцять років тому із скромним священиком з дуже невеликими прибутками, ніколи не забувала, що вона hochwohlgeboren . Коли один багатий лондонський банкір, дуже відомий у фінансових колах, поселився влітку в сусідньому будинку, мій дядько хотів запросити його на чай, але вона рішуче заперечила, бо "він був торговець". Ніхто не назвав її снобом. Навпаки, це було сприйнято як звичайна річ. У банкіра був хлопчик одного зі мною віку, і, вже не пам'ятаю як, я познайомився з ним. Я й досі пам'ятаю, яка суперечка спалахнула з приводу того, чи можу я запросити його до себе: мені з неохотою дозволили, але категорично заборонили ходити до нього. Тітка зауважила, що тепер, чого доброго, мені ще захочеться піти до вугляра, а дядько додав:
— Погані знайомства псують добрі манери.
Банкір, звичайно, відвідував церкву кожної неділі і завжди клав на тацю півсоверена, але якщо йому здавалося, що ця щедрість справляє добре враження, він глибоко помилявся. Весь Блекстейбл вважав, що він просто хизується своїм багатством.
У Блекстейблі було чимало довгих звивистих вулиць з маленькими двоповерховими будинками і з великою кількістю крамничок. Вулиці вели до моря. Навколо гавані ліпилося безліч вузеньких звивистих тупичків. Судна привозили з Ньюкасла вугілля, і в гавані завжди буяло життя. Коли я настільки підріс, що мені дозволяли ходити всюди самостійно, я годинами блукав, навколо гавані, дивився на галасливих брудних чоловіків у фуфайках і спостерігав, як розвантажують вугілля.
Саме в Блекстейблі я вперше побачив Едварда Дріффілда. Мені було п'ятнадцять років, я щойно повернувся із школи на літні канікули. Приїхавши додому, я, першого ж ранку взяв рушник, купальний костюм і пішов на берег. На небі ані хмаринки, повітря чисте й тепле. Північне море надавало йому особливого присмаку. Яка це насолода: жити й дихати! Взимку жителі Блекстейбла, зіщулившись, якнайшвидше перебігають пустинну вулицю, на яку налітають шквали східного вітру. Зараз вони нікуди не поспішали, а стояли групками на . площі між тавернами "Герцог Кентський" і "Ведмідь і риф". Я чув їхню трохи тягучу східноанглійську говірку, — для когось, може, й неприємну, але для мене сповнену чарівної повільності. Всі вони були червонощокі, з блакитними очима, широкими вилицями й світлим волоссям. Може, їм бракувало кмітливості, але вони мали чесний, простодушний і здоровий вигляд; невисокі на зріст, вони були здебільшого дужі й енергійні. Рух на вулицях Блекстейбла в ті часи був невеликий, і людям, які стояли групками посеред вулиці й розмовляли, рідко доводилося давати кому-небудь дорогу — хіба тільки лікаревому візку або ресорній двоколці булочника.
Проходячи повз банк, я зайшов привітатися з управителем, який був церковним старостою, а коли виходив — зустрів курата . Ми потиснули один одному руки. З ним був не відомий мені чоловік. Курат не познайомив нас. Незнайомий бородань був невисокого зросту, вдягнений досить крикливо: в яскраво-коричневий костюм з короткими вузькими штанами, блакитні панчохи, чорні черевики, на голові він мав капелюх з широкими крисами. Короткі штани ще не ввійшли тоді в моду, принаймні в Блекстейблі, і, як кожний швидкий на оцінки підліток-школяр, я одразу ж вирішив, що він — непорядна людина. Поки я розмовляв з куратом, незнайомець дружньо розглядав мене своїми усміхненими блідо-голубими очима. Відчувши, що він ладен ось-ось втрутитися в розмову, я прибрав гордого вигляду. Я не збирався розмовляти з людиною, котра косить короткі штани, як лісник; і взагалі мене обурила фамільярність його погляду. Сам я був одягнений бездоганно: білі фланелеві штани, блакитна спортивна куртка з емблемою моєї школи на нагрудній кишені і чорно-білий солом'яний капелюх з дуже широкими крисами. Раптом курат заявив, що йому час іти (дуже доречно, бо я ніколи не вмів перервати розмову на вулиці й завжди мучився, марно шукаючи якого-небудь приводу), але зауважив, що трохи пізніше ще зайде до нас, і попросив попередити дядька. Прощаючись, незнайомець кивнув мені головою і посміхнувся, але я відповів йому холодним поглядом.
Я вважав його за дачника, а ми в Блекстейблі не зналися з дачниками, бо вважали лондонців вульгарними. Жахливо, говорили ми, кожного року мати справу з різною потолоччю, яка вигідна лише торговцям. Та навіть вони зітхали з полегшенням, коли кінчався вересень і Блекстейбл знову поринав у свою звичайну тишу.
Повернувшись після купання додому, я розповів, що зустрів курата і що він обіцяв зайти до нас трохи згодом.
— Минулої ночі вмерла стара місіс Шеферд, — сказав мій дядько.
Куратове прізвище було Галловей. Високий, худорлявий, незграбний, з кудлатим чорним волоссям і маленьким темно-жовтим обличчям — цей зовсім молодий чоловік здавався мені літньою людиною. Розмовляв він дуже швидко, жваво жестикулюючи; через це люди вважали його ексцентричним. Дядько нізащо б його не тримав, якби не його енергійність, — сам дуже лінивий, дядько з радістю перекладав більшість своїх справ на куратові плечі. Уладнавши справи, заради яких він завітав у будинок священика, містер Галловей зайшов до тітки привітатися, і вона запросила його на чай.
— З ким це ви стояли сьогодні вранці? — спитав я, коли він сів за стіл.
— А, це Едвард Дріффілд. Я вас не познайомив, бо не знаю, чи дядько дозволить вам знатися з ним.
— Думаю, це не дуже бажане знайомство, — зауважив дядько.
— А хто він такий? Він, певно, не тутешній?
— Він народився в цій парафії, — сказав дядько. — Його батько був управителем маєтку старої міс Вулф у Ферн-Корт. Але вони нонконформісти .
— Він одружений з тутешньою дівчиною, — сказав містер Галловей.
— Сподіваюся, він вінчався?— спитала тітка. — Це правда, що вона буфетниця з "Рейлвей Армз"?
— Цілком можливо, якщо робити висновки з її зовнішності, — усміхаючись, відповів містер Галловей.
— Чи довго вони збираються тут бути?
— Гадаю, що довго. Вони найняли будинок на тій вулиці, де стоїть конгрегаційна церква,— відповів курат.
В ті часи, хоч нові вулиці и мали назви, ніхто в Блекстейблі не знав і не ходив ними.
— Він ходить до церкви?— спитав дядько.
— Я ще не встиг побалакати з ним про це, — відповів містер Галловей. — Але, знаєте, він справляє враження вихованої людини.
— Не дуже я цьому вірю, — зауважив дядько.
— Дріффілд учився в Хавершемській школі, одержував стипендію і навіть нагороди. Він міг продовжувати навчання у Ведхемі, але натомість втік, щоб стати моряком, — розповідав Галловей.
— Я чув, що він справжній вітрогон, — сказав дядько.
— Він не дуже схожий на матроса, — зауважив я.
— Ну, морем він перестав цікавитися вже давно. А відтоді займався чим завгодно.
— Талантів тьма, а діла чортма, — сказав дядько.
— Тепер він став письменником.
— Довго ним не буде, — заперечив дядько.
Я ще ніколи не бачив живого письменника, і це мене зацікавило.
— Що ж він пише?— спитав я. — Романи?
— Здається, що й романи, — відповів курат. — А також статті. Цієї весни вийшов його новий роман. Він обіцяв мені подарувати книгу.
— Я б на вашому місці не марнував часу на такі дурниці, — заявив дядько, який крім газет "Таймс" та "Гардіан" ніколи нічого не читав.
— Як називається книга?— поцікавився я.
— Він сказав мені, та я забув.
— Як би там не було, тобі зовсім не обов'язково це знати, — зауважив дядько. — Я категорично проти того, щоб ти читав безглузді романи. Найкраще заняття під час канікул — як можна більше гуляти на свіжому повітрі. Гадаю, вам дали якесь завдання на літо?
Завдання мені дали. Я мав познайомитися з "Айвенго". Цей твір я прочитав у десять років, і перспектива читати його знову, та ще й писати виклад дратувала мене.
Роздумуючи про велич, якої кінець кінцем досяг Едвард Дріффілд, і згадавши манеру, в якій про нього висловлювались за дядьковим столом, я мимоволі посміхаюся. Коли він нещодавно помер і його поклонники вели кампанію за те, щоб поховати його у Вестмінстерському абатстві, нинішній священик Блекстейбла (третій наступник мого дядька) писав у "Дейлі мейл", що Дріффілд народився в цій парафії і не тільки провів тут без виїзду останні двадцять п'ять років свого життя, але і зробив Блекстейбл місцем дії своїх найславетніших романів; з цього випливає тільки те, що його прах повинен спочивати на кладовищі, де під кентськими в'язами сплять вічним сном його батько й мати. У Блекстейблі зітхнули з полегшенням, коли місіс Дріффілд надрукувала в пресі сповнений гідності лист, у якому обіцяла, що виконає найпалкіше бажання свого покійного чоловіка, котрий хотів, щоб його поховали серед простих людей, яких він так добре знав і так щиро любив (як стало відомо, настоятель Вестмінстера різко відмовив надати Дріффілдові місце в абатстві). Якщо блекстейблська верхівка не дуже змінилася з часів мого дитинства, то їй навряд чи сподобалися слова "прості люди"; але, як я дізнався пізніше, вона взагалі терпіти не могла другу місіс Дріффілд.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИ
Уявіть моє здивування, коли через два чи три дні після сніданку з Олроєм Кіром я одержав листа від вдови Едварда Дріффілда. В ньому говорилося:
"Любий друже,
як мені стало відомо, минулого тижня Ви з Роєм багато розмовляли про Едварда Дріффілда; мені дуже приємно довідатись, що Ви згадували про нього з такою теплотою. Едвард часто розповідав мені про Вас. Він був дуже високої думки про ваш талант і щиро радів, коли Ви завітали до нас снідати. Я б дуже хотіла знати, чи є у Вас листи від нього, і якщо є — чи не могли б ви люб'язно дозволити зняти з них копії. Я була б дуже рада, якби мені пощастило переконати Вас провести зі мною два-три дні. Я живу дуже самотньо, тому Ви самі можете вибрати час для зустрічі. Мені буде дуже приємно побачити Вас знову і згадати минуле. У мене до Вас є особиста справа, і я певна, що в пам'ять про мого дорогого покійного чоловіка Ви мені не відмовите.
Завжди щиро Ваша
Емі Дріффілд".
Ми бачилися з місіс Дріффілд тільки раз у житті, і вона не дуже мене цікавила.