Коли він писав романи з життя аристократів, він справді вірив, що аристократія, хоч яка вона розбещена та аморальна, має досить шляхетства І природжених здібностей для керування Британською імперією; коли ж згодом він почав писати про середні верстви суспільства, він так само щиро вірив, що тільки вони — становий хребет країни., Його негідники завжди мерзенні, герої — героїчні, а дівчата — цнотливі.
Коли Рой запрошував автора схвальної рецензії на сніданок — це завжди було виявом його щирої вдячності до рецензента за його добру думку; коли ж він запрошував автора негативної статті — причина полягала в тому, що він від усього серця прагнув до самовдосконалення. Коли невідомі прихильники його таланту з Техасу або Західної Австралії приїздили до Лондона, він водив їх у Національну галерею, не тільки заради того, щоб зміцнити свою популярність, але й тому, що дуже цікавився їхнім ставленням до мистецтва. Щоб пересвідчитися в Роєвій щирості, досить було побувати лише на одному з його публічних виступів.
Коли, одягнувши свій улюбленій вечірній костюм або ж, якщо вимагають обставини, вже поношений, але прекрасно зшитий костюм вільного крою, він стоїть на трибуні, звернувши до слухачів серйозне, щире, приємно схвильоване обличчя, то кожному видно, що він повністю віддається своєму покликанню. Інколи він затинається, ніби підшукуючи потрібне слово. Але тим ефектніше звучить воно, коли він його нарешті вимовляє. Голос у нього низький, приємного тембру. Особливо він любить виступати з лекціями про творчість молодих письменників Англії та Америки. Він говорить, про їхні досягнення з ентузіазмом, який свідчить про його великодушність. Говорить він, правда, забагато, бо, послухавши таку лекцію, ви відчуваєте, що дізналися про того чи іншого письменника майже все, так що його творів можна тепер і не читати. Певно, саме через це після виступів Роя попит на книги письменників, про які він говорив у лекціях, різко падав, тоді як на його власні — значно зростав. Його енергія невичерпна. Він не тільки здійснив кілька успішних подорожей по Сполучених Штатах, але й об'їздив усю Великобританію. Рой ніколи не відхилив запрошення навіть найменшого клубу або маловпливового товариства. Час від часу він переглядає свої лекції і видає їх гарненькими книжечками. Більшість людей, які цікавляться цими питаннями, певно, хоч у руках тримали його праці "Сучасні романісти", "Російська белетристика" і "Деякі письменники"; і мало хто не погодиться з тим, що ці книжечки позначені справжнім літературним смаком та самобутністю.
Та це жодною мірою не вичерпує діяльності Роя. Він — активний член організацій, які були засновані для захисту прав письменників або полегшення їхньої важкої долі тоді, коли хвороба чи похилий вік приведуть їх до злиднів. Він завжди охоче допомагає законодавчим органам, коли авторські права стають предметом їхньої турботи, його ще ніколи не застукувала зненацька пропозиція взяти участь у подорожі за кордон, якщо ця подорож випливала з необхідності налагодити дружні контакти з письменниками інших націй. Можна завжди розраховувати, що він, у разі потреби, виступить як представник літературних кіл на офіційному обіді; він — постійний член комітету, створеного для того, щоб як належить приймати заморські літературні знаменитості. Жоден книжковий базар не проходить без того, щоб на ньому не було бодай однієї з його книг, прикрашеної автографом. Він ніколи не відмовляється давати інтерв'ю. Адже ніхто, твердить він, краще за нього не знає труднощів письменницької праці, в нього ніколи не вистачить жорстокості відмовити бідоласі-газетяреві в інтерв'ю — хай чоловік заробить кілька гіней. Він, як правило, запрошує свого інтерв'юера на сніданок, і йому рідко коли не щастить справити на репортера приємне враження. Але Рой завжди висуває вимогу: він хоче бачити статтю до того, як вона буде надрукована. Рой завжди чемний з журналістами, які в найнезручніші моменти звертаються до знаменитостей по телефону з єдиним проханням: поінформувати читачів газети, чи вірить знаменитість у бога або чим знаменитість снідає. Він буває присутній майже на всіх дискусіях, і публіка завжди точно знає, що він думає про сухий закон, про вегетаріанство, джаз, часник, фізичні вправи, політику, шлюб і місце жінки в сім'ї.
Щоправда, його міркування про шлюб дещо абстрактні, оскільки досі йому успішно щастило уникати стану, який більшість письменників вважає несумісним з важким тягарем, що його несе в собі їхнє покликання. Всім відомо, що протягом кількох років він був безнадійно закоханий в заміжню жінку з вищого світу; він ніколи не згадував про неї інакше, як з рицарським захопленням, хоч усі знали, що поводилася вона з ним жорстоко. В романах того періоду чимало слідів його власного душевного стану. Пережита драма навчила його успішно уникати намагань певного гатунку жінок (не ображаючи їх при цьому), які прагнуть будь-що змінити своє хитке сучасне на забезпечене майбутнє дружини популярного письменника. Коли він помічає в їх збуджено сяючих очах бодай натяк на відділ реєстрації шлюбів муніципалітету, він одразу ж каже їм, що пам'ять про перше велике кохання ніколи не дозволить йому поєднати свою долю з чиєюсь іншою. Донкіхотство Роя може дратувати жінок, але воно ніколи їх не ображає. Він злегка зітхає, коли каже, що має назавжди відмовитись від домашнього вогнища, від щастя стати батьком; це, мовляв, жертва, яку він ладен принести не тільки власним ідеалам, але й тій, хто поділить з ним радощі кохання. Рой помітив, що, як правило, люди не люблять дружин письменників і художників. Митець, який всюди ходить з дружиною, робиться докучливою людиною, і, врешті, його перестають запрошувати туди, куди він дуже хотів би піти; коли ж він лишає свою дружину вдома, то потрапляє під таку зливу докорів та звинувачень, що від спокою, який конче потрібен для плідної творчості, не зостається й сліду. Олрой Кір ще й досі парубок і, маючи вже п'ятдесят років, так і хоче ним залишитися.
Він — приклад того, що може зробити письменник, на які висоти він може піднятися, якщо він працьовитий, чесний, має здоровий глузд і вміє використовувати всі засоби для. досягнення мети. Він — чудовий хлопець, і ніхто, крім упертого причепи, не заздритиме його успіху. Я помітив, що лягати спати, думаючи про нього, — значить поринути у глибокий, спокійний сон. Тому я швиденько нашкрябав записку міс Феллоус і пішов спочивати.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Наступного ранку разом з листами й газетами я одержав відповідь на свою записку до міс Феллоус: містер Олрой Кір чекатиме на мене о чверть на другу в клубі на Сент Джеймс-стріт. За кілька хвилин до першої я вирушив у свій клуб випити коктейль, бо був певен, що коктейлем Рой мене не почастує. Потім, ліниво поглядаючи на вітрини магазинів, пройшовся по Сент Джеймс-стріт і, маючи кілька вільних хвилин (я не хотів приходити на побачення точно у визначений час), заглянув у салон, щоб подивитись, чи нема там чого-небудь цікавого. Аукціон вже почався, і якісь смагляві людці передавали з рук у руки срібні вироби часів Вікторії, тоді як аукціонер, з нудьгою стежачи за їхніми рухами, мимрив монотонно: "Дають десять шилінгів, одинадцять, одинадцять з половиною..." Цього погожого червневого дня повітря на Кінг-стріт було прозоре. Тому картини на стінах Крісті мали особливо брудний вигляд. Я вийшов на свіже повітря. Люди йшли по вулиці якось мляво, ніби їхні душі оповив денний спокій, і серед своїх буденних справ вони із здивуванням відчули раптом необхідність притишити крок і придивитись до навколишнього життя.
В Роєвому клубі панував незворушний спокій. У вестибюлі мене зустріли тільки старенький швейцар і хлопчик-розсильний; складалося враження, що всі його члени пішли на похорон метрдотеля. Як тільки я назвав ім'я Роя, хлопчик-розсильний провів мене спочатку в порожній гардероб, де я лишив свій капелюх і ціпок, а потім у теж порожній зал, стіни якого були обвішані величезними портретами державних діячів часів Вікторії. Рой підвівся з шкіряного дивана і тепло привітав мене.
— Може, відразу підемо нагору? — запропонував він.
Отже, я мав рацію, гадаючи, що він не почастує мене коктейлем, і похвалив себе за передбачливість. Рой повів мене сходами, вкритими важким килимом; тут ми теж нікого не зустріли. Ми ввійшли до їдальні для гостей і виявились єдиними її відвідувачами. Це була досить простора кімната, дуже чиста й світла, з великим вікном. Ми сіли біля нього, і дуже стриманий офіціант подав нам меню. Яловичина, баранина, сьомга, пиріг з яблуками, з ревенем, з агрусом... Продивляючись нескінченний список страв, я потихеньку зітхав, згадуючи про ресторани за рогом — де є і французька кухня, і жваві розмови, і чарівні жінки в легких платтях.
— Я порадив би замовити телятину і шинку, — сказав Рой.
— Не заперечую,
— Салат я приготую сам, — кинув він владно офіціанту. Потім, знову поглянувши на меню, великодушно додав:— А якщо ми до цього додамо спаржі?
— Це було б чудово.
Рой тримався дедалі величніше.
— Дві порції спаржі. І скажіть головному кухареві, щоб він сам її вибрав. Тепер що б нам випити? Може, пляшку хоку? Він тут дуже непоганий.
Коли я погодився, Рой наказав офіціанту покликати буфетника. Я мимоволі замилувався впевненою і водночас винятково ввічливою манерою, з якою він віддавав накази. Мабуть, саме так чемний король посилає за своїм фельдмаршалом. Буфетник — дуже показний в своєму фраку, із срібним ланцюжком на грудях — швидко підійшов з картою вин у руках, Рой дружньо кивнув йому головою.
— Алло, Армстронг, ми хотіли б випити пляшку того самого "Лібфраумільх" урожаю двадцять першого року.
— Слухаю, сер.
— Як воно йде? Добре? Мабуть, більше ми його не дістанемо?
— Боюсь, що так, сер.
— Втім, навіщо хвилюватися передчасно, чи не так, Армстронг?
Рой сердечно посміхнувся йому. Маючи досвід поводження з членами клубу, буфетник відчув, що зауваження вимагає відповіді.
— О так, сер.
Рой засміявся і подивився на мене — мовляв, оригінал цей Армстронг.
— Охолодіть його, будь ласка, не дуже сильно, а саме так, як треба. Я хочу показати моєму гостю, що тут теж розуміють, що до чого.