Я з'їв його з виглядом людини, яка виконує вельми неприємну їй справу, керуючись виключно почуттям обов'язку. Це був смачний малиновий пиріг. Мері-Енн вміла пекти чудовий сухий бісквіт, який просто танув у роті. Однак, коли тітка спитала, чи не з'їв би я ще шматочок, я гордовито відмовився. Вона не наполягала. Дядько прочитав молитву, і я, ображений, пішов у вітальню.
Коли, на мою думку, слуги закінчили обідати, я пішов на кухню. Емілі чистила срібло в буфетній. Мері-Енн мила посуд.
— Чим погані люди Дріффілди? — спитав я її.
Мері-Енн прийшла в будинок священика, коли їй було вісімнадцять років. Вона купала мене ще маленьким хлопчиком, коли я хворів, давала мені порошки із сливовим варенням, укладала мою корзинку, коли я йшов до школи, доглядала мене, коли я нездужав, читала мені, коли я сумував, і лаяла мене, коли не слухався. Служниця Емілі була легковажна молода особа, і Мері-Енн не могла собі навіть уявити, що сталося б зі мною, якби вона доглядала мене. Мері-Енн була з Блекстейбла. Вона ні разу за своє життя не їздила в Лондон, а в Теркенбері була не більше трьох-чотирьох разів. Вона ніколи не хворіла і ніколи не мала відпусток, їй платили дванадцять фунтів на рік. Раз на тиждень вона ходила до міста, щоб побачитися з матір'ю, яка прала білизну священика, а в недільні вечори відвідувала церкву. Але Мері-Енн знала всі блекстейблські новини. Вона знала, хто з чого жив, хто з ким одружився, від чого помер чий батько і скільки дітей в тієї чи іншої жінки, а також як їх звуть.
Коли Мері-Енн почула моє запитання, вона жбурнула мокру ганчірку в раковину.
— Я вважаю, що ваш дядько має рацію, — сказала вона. — Я також не дозволила б вам знатися з такими людьми, якби ви були моїм племінником. А вони ще й запрошують вас кататися з ними на велосипеді!
Мені одразу стало ясно, що Мері-Енн вже знає про розмову в їдальні.
— Я не дитина, — зауважив я.
— Тим гірше. Взагалі нахабство, що вони приїхали сюди. Найняли будинок і удають із себе леді й джентльмена. Та не чіпайте пирога!
Малиновий пиріг стояв на столі. Я відламав од нього скоринку й вкинув у рот.
— Це на вечерю. Якщо ви хотіли ще, то чому не їли за обідом? Тед Дріффілд ніяк не міг знайти собі справжнього діла. А ще має добру освіту! Кого мені справді шкода, так це його матір. Він завжди завдавав їй клопоту, від свого дня народження. А потім раптом одружився з Розі Генн. Коли він сказав матері, що має з нею побратися, мати захворіла й пролежала три тижні, ні з ким навіть розмовляти не хотіла.
— Місіс Дріффілд до шлюбу була Розі Генн?
Генн — найпоширеніше прізвище у Блекстейблі. На кладовищі було повно їх могил.
— Та ви їх не знали. Її батько — старий Джошуа Генн. Загонистий був чоловік. Він пішов у солдати і повернувся на костурі. Він був маляр, але частіше сидів дома без роботи. Жили ці люди поруч із нами на Рай-Лейн. Ми з Розі ходили разом до недільної школи.
— Але ж вона молодша за вас, — бовкнув я.
— Їй вже за тридцять. — Мері-Енн була маленького зросту жінка, ніс у неї був кирпатий, зуби гнилі, але обличчя пашіло свіжістю; вона мала не більше тридцяти п'яти років. — І вона лише на чотири чи п'ять років молодша за мене! Кажуть, її тепер не впізнати, така вона вичепурена.
— Це правда, що вона була буфетницею?— спитав я.
— Так, була. У "Рейлвей Армз", а пізніше в "Принці Уельському" в Гавершемі. Місіс Рівз взяла її прислужувати в "Рейлвей Армз", але Розі так поводилася, що довелося її вигнати.
"Рейлвей Армз"— дуже скромна маленька корчма, якраз напроти станції на залізниці Лондон — Четем — Дувр. Вона користувалася не дуже доброю репутацією. Мій дядько ставися до цього закладу дуже негативно і багато років домагався, щоб його закрили. Постійними відвідувачами тут були залізничні носильники, вуглекопи і батраки. Поважні жителі Блекстейбла обминали його; коли ж вони хотіли випити кухоль пива, то йшли у "Ведмідь і ключ" або ж у таверну "Герцог Кентський".
— Що ж вона таке робила? — спитав я, і очі в мене заблищали від цікавості.
— Що робила?—перепитала Мері-Енн. — А що б сказав ваш дядько, коли б почув, як я розповідаю вам про такі речі? Не було відвідувача, з яким би вона не крутила. Байдуже з ким. Вона не могла зупинитися на комусь одному і робила це з кожним. Жах, та й годі! Спочатку це був лорд Джордж. Взагалі він не відвідував таких місць — адже він людина статечна. Кажуть, що зайшов він туди випадково, коли спізнився його поїзд, і там побачив її. Після цього він не вилазив з корчми — водився там з простим людом; звичайно, всі знали, чого він там сидить. А у нього є дружина і троє дітей. Мені було страшенно соромно за неї. А які пішли балачки! Отож місіс Рівз заявила, що вона не хоче більше бачити її, і звільнила Розі, наказавши зібрати свої речі й забиратися геть. Катюзі по заслузі, ось що я скажу.
Лорда Джорджа я знав дуже добре, його звали Джордж Кемп, а титулували його іронічно, з огляду на поважні манери. Він поставляв нам вугілля, але торгував також хатнім майном і володів на паях одним-двома кораблями-вугільниками. Жив він у новому цегляному будинку, який стояв на його власній землі, і мав власну коляску.
Це був огрядний чоловік з гострою борідкою, рум'яним обличчям і зухвалими синіми очима. Як я пам'ятаю, він скидався на веселого червонощокого крамаря із старої голландської картини. Він був завжди крикливо вдягнений; всі мимоволі звертали на нього увагу, коли він гордо проїздив у колясці по Хай-стріт у світло-коричневому короткому пальті з великими гудзиками, коричневому котелку набакир і червоною трояндою в петельці. В неділю він, звичайно, приходив до церкви в сюртуку й блискучому циліндрі. Всі знали, що він прагне стати церковним старостою. Звичайно, його енергія могла б дати користь, та свого часу дядько сказав "ні", і через це лорд Джордж на знак протесту цілий рік відвідував нонконформістську каплицю. Тоді ж він перестав вітатися з дядьком, зустрічаючи його в місті. Потім відбулося примирення, і лорд Джордж знову почав ходити до церкви, але дядько поступився тільки частково — лорда Джорджа призначили лише церковним прислужником. За пихатість і хвальковитість дворянство вважало його дуже вульгарним. Їм не подобався його гучний голос і різкий сміх —коли він розмовляв з кимось на одному боці вулиці, на іншому все було чути. З дворянами він розмовляв як з рівними, а не так, як личить торговцю; і тому його манери вважали жахливими, поведінку—розв'язною, а його самого — набридливим. Він дуже помилявся, гадаючи, що його товариськість і активність у громадських справах, його відкритий гаманець, коли треба було зібрати кошти на щорічну регату або на свято врожаю, його готовність зробити кожному добру послугу, здатні були зламати бар'єр, що відгороджував його від блекстейблського панства. Його зусилля встановити дружні стосунки з місцевим товариством наштовхнулись на неприховану ворожість.
Пам'ятаю, тітка сиділа якось з дружиною лікаря, коли раптом заходить Емілі й каже, що з дядьком хоче поговорити містер Джордж Кемп.
— Але ж, Емілі, я чула, як хтось подзвонив біля парадних дверей, — зауважила тітка.
— Так, мем, він зайшов через парадний хід.
На якусь мить всім стало не по собі. Ніхто не знав, як повестися в такій незвичайній ситуації; навіть Емілі, яка знала, хто має заходити через парадний хід, хто через боковий, а хто через чорний, виглядала трохи схвильованою. Тітка — людина доброї душі — була щиро стурбована тим, що хтось потрапив у таку фальшиву ситуацію; лікарева дружина зневажливо пирхнула. Нарешті дядько знайшов вихід.
— Проведіть його в кабінет, Емілі, — сказав він. — Я вийду до нього, як тільки доп'ю чай.
Але лорд Джордж, незважаючи ні на що, лишався веселим, ошатним, галасливим і невгамовним. Він заявляв, що місто спить і його треба розбудити. Він мав намір просити залізничну компанію, щоб вона ввела для лондонців спеціальні поїзди до Блекстейбла, і не міг збагнути, чому Блекстейбл не може стати другим Маргетом . І чому б нам не завести мера? Ферн-Бей має рвого мера.
— Мабуть, він сам збирається стати мером, — говорили мешканці Блекстейбла і кривили губи. — Гординя до добра не доводить.
А дядько сказав: "Можна примусити коня ввійти у воду, але ви ніколи не примусите його напитися".
Я дивився на лорда Джорджа з такою ж зневагою, як і інші. Мене обурювало, що він зупиняв мене на вулиці, називав просто на ім'я і розмовляв так, ніби між нами не існувало ніякої соціальної різниці. Він навіть наважився якось запропонувати мені грати у крокет з його синами, які були моїми однолітками. Але їх відправили до звичайної середньої школи в Гавершемі, само собою, я не міг більше зустрічатися з ними.
Мене приголомшило і заінтригувало те, про що розповідала Мері-Енн, — це було просто неймовірно. Я прочитав багато романів і наслухався немало різних розмов у школі, й тому знав уже дещо про кохання, але завжди думав, що це стосується тільки молодих. Як може людина з бородою, людина, сини якої були моїми ровесниками, думати про якісь там почуття! Я був переконаний, що після одруження всьому цьому настає кінець. Мені здавалося огидним, що люди, яким уже за тридцять, можуть закохуватися.
— Ви гадаєте, що в них було щось серйозне?— спитав я Мері-Енн.
— Ті, хто мені розповідав, не сумнівалися в цьому. І лорд Джордж не був єдиним.
— Але чому ж у такому разі' в неї нема дитини?
У романах, які я читав, завжди було так: тільки-но жінка зробить хибний крок — у неї відразу ж з'являється дитина. Причина викладалася дуже обережно, інколи тільки з допомогою самих лише крапок, але наслідки були неминучі.
— Їй, мабуть, просто щастило, — відповіла Мері-Енн. Враз вона отямилася і перестала витирати тарілки. — Здається мені, ви знаєте значно більше, ніж вам слід знати, — заявила вона.
— Звичайно, знаю, — відповів я поважно. — Я вже дорослий, хіба ні?
— Я вам можу сказати одне, — мовила Мері-Енн. — Коли місіс Рівз вигнала Розі, лорд влаштував її в "Перах принца Уельського" в Гавершемі і щодня їздив туди своєю двоколкою. Але хто може сказати, що Гавершемське пиво чимось відрізняється від тутешнього?
— Чому ж тоді Тед Дріффілд одружився з нею?! — здивувався я.
— Хіба я знаю? — відповіла Мері-Енн.