Я ламаю каміння гаряче
В час морського відпливу на дні,
І осел мій таскає терпляче
У корзинах шматки кам'яні.
Добредем з вантажем до дороги –
Скинем в купу. Діставшись мети,
Знов до моря біжать наші ноги,
І осел починає ревти.
Трубний голос,— веселий, відрадний, —
Бо йдемо без поклажі назад.
А край нашого шляху – принадний
І тінистий розкинувся сад.
Понад муром в розніженій ліні
Розпустили троянди квітки.
Не змовкають пісні солов'їні,
Щось шепочуть прозорі струмки.
Крик осла кожен раз віддається
У саду, у його гущині.
А за муром хтось тихо сміється
І співає веселі пісні.
І вслухаючись в спів безтурботний,
Я свого підганяю осла.
А на берег скелястий, спекотний
Опускається синя імла.
2
Ось і день догоряє погідний,
Літня ніч забарилась прийти;
І осел мій дивується, бідний:
"Чом, господаре, журишся ти?"
Чи і справді є привід журиться?
Чи замріявся в сутінках я?
Тільки все невідступніше сниться
Інша доля – моя, не моя…
І чого в цьому бідному домі
Я, невдаха знедолений, жду,
Пригадавши пісні невідомі,
В солов'їному чуті саду?
Не долинуть життєві прокляття
Через стіни високі у сад.
І біліє у сутінках плаття
За узорчастим плетивом грат.
І щодня, коли вечір туманить
Небосхил, я стою край воріт.
Дивіться також
- Олександр Блок — У ресторані
- Олександр Блок — Про подвиги, про доблесть і про славу...
- Олександр Блок — Сутінки, сутінки навесні...
- Ще 26 творів →
У незнаний, небачений світ.
У закличному співу видіння
Щось, забуте душею, ловлю.
І любить починаю томління,
Неприступність горожі люблю.
3
Відпочити ослу не зашкодить,
Лом без діла лежить на землі,
А хазяїн закоханий бродить
У нічній, у гарячій імлі.
І знайома, пуста, кам'яниста,
Та сьогодні – незвідана путь
Знов приводить туди, де тіниста
Огорожа і квіти цвітуть.
І томління душі відновились,
І проснулась потреба краси,
І колючі троянди схилились,
Обважнівши від крапель роси.
Як мені подолати заваду –
Неприступну стіну кам'яну?
У пітьму солов'їного саду
Чи колись я таки зазирну?
Чи годиться з'являтись незваним,
Як постукаю я і ввійду?
Серце знає, що гостем бажаним
В солов'їному буду саду…
4
Правду серце моє говорило:
Не страшною була та стіна.
Я не стукав – сама відчинила
Непомічену хвіртку вона.
Вздовж дороги до дому дзвеніли
Прохолодні, стрімкі ручаї,
І піснями мене оглушили,
Полонили мене солов'ї.
Дивний край невідомого щастя
Взяв мене у обійми за мить,
І дзвеніли у неї зап'ястя,
Як не міг я собі уявить.
І сп'янівши вином золотистим,
Я забув про щоденні діла,
Про ходіння шляхом кам'янистим,
Про свого бідолаху-осла.
5
Хай укрили від людського горя
Огорожа й ворота міцні, —
Пересилити рокоту моря
Не змогли солов'їні пісні!
І вплітаючись в співи, тривога
Шум прибою мені донесла…
Враз – видіння: знайома дорога
І притомлені кроки осла…
І у млі запашній і жагучій,
Пригортаючись в тиші нічній,
Все питає вона нерішуче:
"Що з тобою, невінчаний мій?"
Та дивлюсь я в пітьму сиротливо,
І блаженство мене полиша:
Неминучого шуму припливу
Вже не може не чути душа.
6
Я прийшов остаточно до тями,
Як замовкли в саду солов'ї.
Спить вона, і блукає вустами
Чарівлива усмішка її.
І світанок свої арабески
На стіні протилежній створив…
І, почувши розмірені сплески,
Я збагнув, що надходить приплив.
Я вікно відчинив над собою,
І, здалося, долинув і зник
За далеким гарчанням прибою
Сумовитий і жалібний крик.
Крик осла пролунав на світанку
Десь за садом, за безліччю крон.
І запнув я тихенько фіранку,
Щоб тривав зачарований сон.
Вийшов з дому, відчувши досаду,
Що мовчали уже солов'ї.
Лиш троянди, мов руки із саду,
Учепились за плечі мої.
7
Путь знайома по гальці дорожній
Знов до моря мене привела.
Я вступаю на берег порожній,
Де лишив я свій дім і осла.
Може, я заблукав у тумані
Чи спросоння забрів не туди?
Пам'ятаю ці скелі багряні,
Ці кущі оддалік від води…
Де ж мій дім? – І зненацька ступнею
Спотикаюсь об кинутий лом,
Почорнілий, укритий іржею,
Весь замулений мокрим піском…
І розмашисто, рухом знайомим
(Чи, можливо, усе це вві сні?),
Вдарив я заіржавленим ломом
По камінню на сірому дні…
Та в щілині, де плавали спрути,
Ні один не злякався хоча б.
Лиш мальків я зумів сполохнути,
Та по каменю видерся краб.
Вайлувато на ніжках підвівся
Із морською травою в клешні.
Та невдовзі він з іншим зустрівся,
Посварились і зникли на дні.
І дивлюсь: по стежині відомій,
Де халупа колишня була,
Йде із кайлом юнак незнайомий,
Поганяє чужого осла.
Переклад: Грязнов Олександр Андрійович