— Я бачив його біля продавця глазурованих яблук.
— Я бачив, як він гойдався на крані…
Коли Ліра розставила все в хронологічному порядку, то з'ясувала, що Білі бачили не менш ніж дві години тому.
— Отже, — сказала вона, — десь дві години тому и, мабуть, були тут…
Вони всі озирнулися навкруги, здригнувшись, хоч надворі гріло сонце, пристань переповнювали люди, відчувалися знайомі запахи коней, дьогтю і тютюну. Біда була в тому, що ніхто не знав, як виглядають ці гобліни. Будь-хто міг бути гобліном, як довела Ліра своїй враженій банді, яка вся тепер була під її командуванням: і діти з Коледжу, і циганчата.
— Їм необхідно виглядати, як звичайні люди, інакше їх одразу впізнають, — пояснила вона. — Якби вони приходили вночі, то могли б виглядати як завгодно. Але якщо и з'являються вдень, вони не повинні привертати увагу. Отже, будь-хто з цих людей може бути гобліном…
— Ні, не можуть, — відповів хлопчик-циган. — Я їх всіх знаю.
— Добре, не ці, так будь-хто інший, — уточнила Ліра. — Пішли знайдемо їх! Та їхню білу вантажівку!
Це пролунало сигналом до дії. Скоро до них приєдналися інші шукачі, й невдовзі тридцять з лишком циганчат бігали з одного кінця пристані в інший, забігали в стайні, дерлися на крани на території човнової майстерні, перелазили через паркан на луговину, гойдалися по п'ятнадцятеро зараз на розвідному мості над зеленою водою й щодуху бігали вузькими вулицями Єрихона між цегляними будинками та заглядали в молитовню Святого Варнави. Половина з них не знали, що шукають, і вважали це веселою грою, але прибічники Ліри відчували справжній страх, коли бачили, як поодинока постать проходила повз алею чи зникала в мороці молитовні: може, це гоблін?
Але, звісно, це були не вони. Зрештою, не досягши успіху і усвідомивши, що Білі справді зник, діти припинили пустощі. Коли Ліра та двоє хлопчиків з Коледжу залишали Єрихон, оскільки наближався час вечері, вони бачили, як цигани зібралися на пристані біля човна Кости. Деякі жінки голосно плакали, чоловіки щось гнівно обговорювали, а їхні деймони стривожено піднімалися у небо чи рикали на тіні.
— Присягаюсь, що и не насміляться прийти сюди, — сказала Ліра Симону Парслоу, коли вони ступили на поріг Джордана.
— Так, — невпевнено відповів її друг. — Але я знаю, що також зникла дитина з ринку.
— Хто? — запитала Ліра. Вона знала більшість дітей з ринку, але про це нічого не чула.
— Джесі Рейнольдс, дочка сідельника. Її не було, коли вони зачинялися вчора, вона лише пішла купити батькові риби на вечерю й не повернулася, і ніхто її не бачив. Вони обшукали весь ринок та довкруги нього.
— Я й не чула про це! — обурилася Ліра. Вона вважала прикрим промахом з боку її підлеглих не розповідати їй про все одразу ж.
— Це було лише вчора. Мабуть, вона вже повернулась.
— Я спитаю, — сказала Ліра, розвернувшись, щоб знову йти.
Але не встигла вона ступити за ворота, як її покликав черговий.
— Гей, Ліро! Сьогодні ввечері більше не виходь. Наказ Ректора.
— Чому?
— Я повторюю тобі, це — наказ Ректора. Він сказав, щоб ти залишилася, коли прийдеш.
— Спробуй злови мене, — гукнула дівчина, вибігаючи за ворота, поки старий виходив із дверей.
Вона побігла вздовж вузької вулиці, вниз до алеї, де з фургонів розвантажували товари для критого ринку. Це був час, коли всі закінчували роботу й зачинялися, залишалося ще кілька фургонів, але група юнаків стояла, курила й розмовляла біля центральних воріт навпроти високих кам'яних стін коледжу Святого Михаїла. Ліра знала одного з них — шістнадцятирічного хлопця, який їй дуже подобався, тому що вона навіть не чула, щоб хтось міг плювати далі, ніж він. Вона підійшла і скромно стала осторонь, чекаючи, поки він її помітить.
— Чого тобі? — нарешті спитав він.
— Джесі Рейнольдс справді зникла?
— Так, а що?
— А те, що сьогодні зникла дитина у циган!
— Вони завжди зникають, цигани. Після кожного кінного ярмарку вони зникають.
— Разом із конями, — додав один з його друзів.
— Це інше, — заперечила Ліра. — Це дитина. Ми шукали її весь день, а інші діти сказали, що його забрали гобліни.
— Хто?
— Гобліни, — повторила вона. — Ви що, не чули про гоблінів?
Це була новина для хлопців і, незважаючи на кілька грубих зауважень, вони стали уважно слухати розповідь Ліри.
— Гобліни, — сказав знайомий Ліри, якого звали Дік, — це дурниці! Цигани завжди збирають різні дурні історії.
— Кажуть, що и були в Банбері кілька тижнів тому, — наполягала Ліра, — і забрали звідти п'ятеро дітей. Вони, мабуть, прийшли до Оксфорда, щоб і тут вкрасти дітей. Напевно Джесі у них.
— На шляху до Коулі зникла дитина, — сказав один, з інших хлопців. — Я пригадав. Моя тітка вчора була там, бо вона продає рибу й смажену картоплю з фургона, тож вона чула про це… Якийсь маленький хлопчик… Не знаю, як щодо гоблінів. Але гадаю, вони несправжні, ті и. Лише вигадка.
— Справжні! — вигукнула Ліра. — Цигани бачили їх. Вони впевнені, що и їдять дітей, яких крадуть і…
Вона замовкла, не договоривши, тому що раптово щось спало їй на думку. Під час дивного вечора, який вона провела у вітальні, лорд Ізраель показував слайди із зображенням чоловіка, котрий тримав жезл, на який струменіли потоки світла. А поряд із ним була маленька постать, з меншою кількістю світла навколо неї. І хтось запитав, чи була ця дитина без деймона, а її дядько відповів — ні, в тому-то й річ.
А потім щось знову стиснуло її серце: де Роджер?
Вона не бачила його зранку…
Раптом вона відчула страх. Пантелеймон, у вигляді невеликого лева, стрибнув їй на руки й заричав. Вона попрощалася з юнаками біля воріт і тихо пішла на Тарл-стріт, де щосили побігла до Джордана й увірвалася у двері Коледжу в супроводі свого деймона, тепер — гепарда.
Черговий зустрів її з гордовитим виглядом.
— Я був змушений подзвонити Ректорові і все йому розповісти, — сказав він. — Він дуже незадоволений. Не хотів би я бути на твоєму місці ні за які гроші.
— Де Роджер? — запитала Ліра.
— Я не бачив його. Але йому теж перепаде. О, коли пан Коустон упіймає його…
Ліра побігла на кухню. Вона потрапила в парку і галасливу метушню.
— Де Роджер? — закричала вона.
— Іди собі, Ліро! Ми дуже зайняті!
— Але де він? Його бачив хто-небудь? Здавалося, нікого не турбували її питання.
— Де він? Ви повинні були чути! — знову закричала Ліра на кухаря, який дав їй ляпаса і відправив геть.
Кондитер Берні намагався її заспокоїти, але вона не вгамовувалася.
— Вони схопили його! Ці прокляті и, треба зловити їх та вбити! Ненавиджу їх! Вам наплювати на Роджера…
— Ліро, ми всі хвилюємося за Роджера…
— Ні, не хвилюєтесь, якщо ви всі не припините роботу та не підете його шукати зараз же! Я ненавиджу вас!
— Існує тисяча причин, чому Роджер не з'являється. Сама подумай. Нам треба приготувати та подати обід менш ніж за годину; у Ректора гості в його апартаментах, і він буде їсти там. Це означає, що кухар мусить подавати їжу дуже швидко, щоб вона не охолола. Так завжди — то одне, то інше, життя вирує. Я впевнений, що Роджер з'явиться…
Ліра повернулася й вибігла з кухні, перекинувши купу срібних кришок для блюд, не звертаючи уваги на гнівну лайку. Вона пронеслася вниз сходинками, через двір, між каплицею та баштою Палмера, через двір Якслі, де розміщувалися найстаріші споруди Коледжу.
Пантелеймон мчав перед Лірою у вигляді невеликого гепарда — вгору сходами, на самий верх, де була її спальня. Ліра повільно відчинила двері, підтягла розхитаний стілець до вікна, широко розчинила його та вилізла назовні. Одразу під вікном був укритий свинцем кам'яний жолоб завширшки з її ступню. Вона спочатку стала на нього, а потім полізла вгору по грубій черепиці на верх даху. Тут вона закричала. Пантелеймон, який завжди на даху перетворювався на птаха, літав колами й кричав граком разом із нею.
Вечірнє небо було залите персиковим, абрикосовим та кремовим кольорами: ніжні маленькі хмаринки, немов з морозива, пливли в помаранчевому небі. Шпилі та башти Оксфорда піднімалися навколо на тому ж рівні, що й вона — не вище. Зелені ліси Шато-Верт та Уайт Хема виднілися з іншого боку на схід та захід. Десь кричали граки й дзвонили дзвони, а з боку Окспенса ритмічні удари мотора сповіщали, що вечірній дирижабль королівської пошти злітає до Лондона. Ліра простежила, як він звівся над шпилем каплиці Святого Михаїла, спочатку розміром з кінчик її мізинця, а потім став меншати, аж поки не обернувся на цятку в перлистому небі.
Вона озирнулася на темний двір, де одягнуті в мантії постаті учених вже по одному та по двоє повільно рухалися у напрямку комори. Їхні деймони або поважно йшли, або полохливо літали туди-сюди, або ж просто сиділи на плечах своїх господарів. У їдальні вже запалювали світло; Ліра бачила, як вітражі вікон ставали яскравішими, коли слуга підходив до столів та засвічував гасові лампи. Дзвоник економа сповістив, що до вечері залишилося півгодини.
Це був її світ. Вона хотіла, щоб він назавжди залишався таким. Але навколо відбувалися зміни, хтось викрадав дітей. Ліра сиділа на верхівці даху, підпираючи руками підборіддя.
— Ми врятуємо його, Пантелеймоне, — сказала вона… Він відповідав їй з труби карканням грака:
— Це буде небезпечно.
— Звісно! Я знаю!
— Пам'ятай, що вони говорили у вітальні.
— Що?
— Щось про дитину в Арктиці. Єдину, яка не притягала Пил.
— Вони сказали, це була повноцінна дитина… Що це означає?
— Мабуть те, що вони зроблять з Роджером, з циганчатами та з іншими дітьми.
— Що?
— Ну, що означає повноцінна?
— Не знаю. Може, вони розділяють їх навпіл. Я впевнена, вони роблять з них рабів. Вони там потрібні. В них, мабуть, є шахти. Уранові шахти для дослідження атома. Впевнена, що так і є. І якби вони посилали в шахти дорослих, ті б помирали, тому вони використовують дітей, адже діти дешевше коштують. Ось що вони роблять з ними.
— Я думаю…
Але Пантелеймону довелося зачекати з розповіддю про те, що він думає, бо хтось закричав знизу.
— Ліро! Ліро! Негайно сюди!
Почувся стукіт у шибку. Ліра знала цей голос і цю нетерплячість: це була пані Лонсдейл — домоправителька. Ніщо не могло сховатися від неї.
З холодним виразом обличчя Ліра зісковзнула з даху в жолоб і влізла до кімнати через вікно. Пані Лонсдейл із дзвінким шумом наливала воду в пом'ятий таз.
— Скільки разів тобі казали не лазити туди… Подивись не себе! Лише поглянь на свою спідницю — вона ж брудна! Зараз же зніми її та вмийся, а я знайду щось пристойне, що залишилося ще без дірок.