Очі Ліри розширилися.
— Справді?
— Вона знайома з лордом Ізраелем. Твій дядько, звичайно, дуже зацікавлений у твоєму добробуті, і коли місіс Кольтер почула про тебе, вона одразу ж запропонувала допомогу. Містера Кольтера немає, до речі; вона вдова, її чоловік загинув дуже печально наглою смертю кілька років тому. Отож пам'ятай про це, перш ніж щось запитати.
Ліра з нетерпінням кивнула головою і спитала:
— І вона дійсно буде… доглядати за мною?
— Ти цього хочеш?
— Так!
Вона ледве могла всидіти. Ректор посміхнувся. Він всміхався так рідко, що йому явно не вистачало практики, і якби хтось спостерігав (Ліра була не в змозі побачити щось), то сказав би, що це вираз суму.
— Добре, давай краще запросимо її та поговоримо про все, — сказав, він.
Він вийшов з кімнати, а коли за хвилину повернувся з пані Кольтер, Ліра стояла, бо від хвилювання не могла сидіти. Пані Кольтер посміхнулася, а її деймон вишкірив білі зуби в усмішку, схожу на вираз чортика. Коли місіс Кольтер проходила повз Ліру, вона легко торкнулася волосся дівчинки, Ліра відчула потік тепла, який ринув на неї, й почервоніла.
Коли Ректор налив пані Кольтер брантвейну, вона сказала:
— Отже, Ліро, в мене тепер є асистент, чи не так?
— Так, — просто відповіла Ліра. Вона готова була сказати "так" на будь-що.
— У мене багато роботи, де я потребую допомоги.
— Я можу працювати!
— І нам, мабуть, доведеться мандрувати.
— Я не заперечую. Я поїду куди завгодно.
— Але це може бути небезпечно. Напевно, ми поїдемо на північ.
Ліра, здавалося, забула всі слова. Потім вона опанувала себе й вимовила:
— Скоро?
Пані Кольтер засміялася і відповіла:
— Можливо. Але тобі доведеться багато працювати. Ти будеш учити математику, навігацію й небесну географію.
— Ви будете мене вчити?
— Так. А ти повинна будеш робити нотатки, тримати мої папери в порядку, виконувати деякі розрахунки й таке інше. І оскільки ми будемо відвідувати багатьох важливих людей, тобі треба знайти якийсь гарний одяг. Треба багато чого навчитися, Ліро.
— Я не заперечую. Я хочу все це вивчити.
— Впевнена, у тебе це вийде. Коли ти повернешся до Коледжу Джордана, то будеш відомою мандрівницею.
Отже, ми виїжджаємо рано-вранці, першим дирижаблем, тому тобі краще зараз піти спати. Побачимося за сніданком. На добраніч!
— На добраніч, — відповіла Ліра й, пам'ятаючи свої декілька гарних манер, обернулася біля дверей і додала: — На добраніч, Ректоре.
Він похитав головою та сказав:
— Солодких снів.
— Дякую вам, — Ліра ще раз звернулася до пані Кольтер.
Нарешті вона заснула, незважаючи на те що Пантелеймон довго не міг вгамуватися, доки вона не схопила його, а він від обурення обернувся на їжака. Було ще темно, коли хтось струснув її за плече.
— Ліро, тихо, не бійся, прокинься, дитино.
Це була пані Лонсдейл, яка зі свічкою зігнулася над ліжком і тихо говорила, гладячи Ліру по руці.
— Послухай. Ректор хоче побачитися з тобою до того, як ти вийдеш до сніданку з пані Кольтер. Вставай швиденько й біжи до його апартаментів. Зайди через сад та постукай у французьке вікно кабінету. Зрозуміла?
Повністю прокинувшись від здивування, Ліра кивнула та сунула свої босі ноги в туфлі, які їй подала пані Лонсдейл.
— Вмиєшся потім. Зараз біжи вниз, а потім негайно повертайся. Я почну пакувати твої речі й знайду тобі щось одягти. Поквапся.
Темний двір був ще наповнений прохолодним нічним повітрям. Над головою сяяли останні зорі, але світло зі сходу поступово розливалося над їдальнею. Ліра побігла в сад бібліотеки й на мить зупинилася в мертвій тиші, оглядаючи кам'яні шпилі каплиці, перламутрово-зелений купол будівлі Шелдона та білий ліхтар бібліотеки. Тепер, коли вона залишала всі ці знайомі краєвиди, вона думала, як сумуватиме за ними.
Щось промайнуло у вікні кабінету, яке на мить освітлилося. Вона пригадала, що має робити, й постукала у скляні двері. Вони відчинилися майже одразу.
— Гарна дівчинка. Заходь швидше. Це не забере багато часу, — сказав Ректор і швидко запнув шторою двері, щойно вона увійшла. Він був повністю одягнений у свою звичайну чорну одіж.
— Я що, зрештою нікуди не їду?
— Їдеш, я не можу цьому запобігти, — відповів Ректор, але Ліра в той час не помітила нічого дивного в його словах. — Ліро, я дам тобі щось, але ти мусиш присягтися, що нікому це не покажеш. Присягаєшся?
— Так, — сказала Ліра.
Він підійшов до столу й витягнув із шухляди маленький пакунок, загорнутий у чорний оксамит. Коли він розгорнув тканину, Ліра побачила щось схоже на великий наручний годинник чи на маленький настінний: товстий диск із міді й кришталю. Це міг бути компас чи щось таке.
— Що це? — запитала вона.
— Це — алетіометр. Один із шести існуючих. Ліро, нагадую тобі — нікому його не показуй. Краще буде, якщо пані Кольтер також не знатиме. Твій дядько…
— Але що з ним робити?
— Він розкаже тобі правду. А як читати по ньому, ти сама здогадаєшся. Тепер іди — світає, біжи до своєї кімнати, поки тебе ніхто не бачив.
Він загорнув інструмент в оксамит і сунув його їй у руки. Він виявився несподівано важким. Потім Ректор ніжно поклав свої руки їй на голову і замовк.
Вона підвела очі й запитала:
— Що ви збиралися сказати про дядька Ізраеля?
— Твій дядько подарував його Коледжу Джордана кілька років тому. Мабуть, він…
Не встиг він закінчити, як почувся наполегливий стук у двері. Вона відчула, як його руки мимовільно здригнулися.
— Швидше, дитино, — тихо сказав він. Закони цього світу дуже жорстокі. Чоловіків і жінок змиває хвилями в одну течію навіть більш безжалісно, ніж ти можеш уявити. Нехай у тебе все буде добре, благословляю тебе, дитино, благословляю. Слухайся себе.
— Дякую, Ректоре, — вдячно відповіла вона.
Стискаючи пакунок на грудях, вона вийшла з кабінету через двері, що вели у сад, і, озирнувшись, побачила деймона Ректора, який дивився на неї з підвіконня. Небо посвітлішало, в повітрі відчувалася легка свіжість.
— Що це в тебе? — спитала пані Лонсдейл, з брязкотом закриваючи стареньку валізу.
— Це дав мені Ректор. Воно поміститься у валізі?
— Надто пізно. Я вже її не відкрию. Що б це не було, воно поміститься тобі в кишеню пальта. Біжи до комори; не змушуй їх чекати…
Лише після прощання зі слугами нагорі та з пані Лонсдейл вона згадала про Роджера й відчула себе винною за те, що зовсім не думала про нього відтоді, як зустріла місіс Кольтер. Як швидко все сталося!
А зараз вона була на шляху до Лондона — сиділа біля вікна в дирижаблі, гострі пазурі на задніх лапах Пантелеймона-горностая вчепилися їй у стегно, тоді як передніми лапами він спирався на підвіконня, не в змозі відвести від нього погляд. Поряд із Лірою місіс Кольтер вивчала якісь папери, але невдовзі вона відклала їх і заговорила. Яка чудова була її розповідь! Ліра була зачарована; але цього разу не північчю, а Лондоном, ресторанами й балами, прийомами в посольствах та міністерствах, інтригами між Уайт Холом та Вестмінстером. Ліра була зацікавлена цим навіть більше, ніж змінами пейзажу під дирижаблем. Те, що розповідала місіс Кольтер, здавалося, супроводжувалося духом дорослості, чимось тривожним, але водночас захоплюючим: це був дух розкоші.
Посадка у Фолькшельських Садах, подорож на човні через широку коричневу річку, величний ряд маєтків на набережній, де огрядний швейцар (різновид чергового з медалями) привітав місіс Кольтер та підморгнув Лірі, яка виразно зміряла його поглядом…
А потім квартира…
Ліра лише охнула.
Вона бачила багато краси за своє коротке життя, але це була краса Коледжу Джордана, оксфордська краса — пишна, кам'яна й мужня. У Коледжі Джордана багато що було величним, але ніщо не було принадливим. У квартирі місіс Кольтер все було не таким. Вона була сповнена світла, тому що всі вікна виходили на південь, стіни були покриті ніжними шпалерами з золотими та білими смужками. Чарівні картини в позолочених рамах, антикварне дзеркало, вигадливі підставки для анібаричних ламп із прикрашеними рюшами абажурами; також рюші на диванних подушках, фіранки з квітчастим малюнком, килим на підлозі у вигляді листка; і кожна поверхня була заставлена, як здалося недосвідченому оку Ліри, чарівними маленькими фарфоровими скриньками, пастушками й арлекінами.
Пані Кольтер з посмішкою дивилася на Лірине захоплення.
— Так, Ліро, — сказала вона, — тобі ще багато чого треба побачити! Знімай пальто, я відведу тебе у ванну. Ти можеш умитися, а потім ми пообідаємо та підемо за покупками…
Ванна була іншим дивом. Ліра звикла вмиватися твердим жовтим милом з пом'ятого таза, вода з крана в ньому була в найкращому разі теплою й завжди з іржею. Але тут вода була гарячою, мило блідо-рожевим й ароматним, рушники — товстими й м'якими. А навколо затемненого дзеркала були маленькі рожеві вогники, і коли Ліра подивилася в нього, то побачила м'яко освітлену постать, яка досить відрізнялася від тієї, яку Ліра знала.
Пантелеймон, який імітував деймона місіс Кольтер, кривляючись, присів на край ванни.
Вона штовхнула його в мильну воду й раптом пригадала, що алетіометр був у кишені її пальта. Вона залишила його на стільці в кімнаті. А вона ж обіцяла Ректорові тримати це в секреті від місіс Кольтер…
Це бентежило. Пані Кольтер була такою доброю й мудрою, але ж Ліра бачила, як Ректор намагався отруїти лорда Ізраеля. Хто з них заслуговує на те, щоб його слухатися?
Вона швидко витерлася та поспішила у вітальню, де лежало її пальто, звичайно, непорушене.
— Готова? — спитала пані Кольтер. — Я подумала, що ми підемо на ланч в Королівський Арктичний Інститут. Я одна з небагатьох жінок — його членів, тому треба користуватися привілеями, які я маю.
Їм знадобилося двадцять хвилин, щоб дійти до великої кам'яної будівлі, де вони зайняли місця в широкій їдальні з білосніжними скатертинами й начищеним сріблом на столах і з'їли телячу печінку й бекон.
— Теляча печінка дуже смачна, — сказала їй пані Кольтер, — і тюленева також, а якщо ти полюєш в Арктиці, то не можна їсти ведмежу печінку. В ній повно отрути, яка вб'є тебе за хвилину.
Поки вони їли, пані Кольтер показала на декількох інших учених, які сиділи за сусідніми столами.
— Бачиш старезного джентльмена в червоній краватці? Це полковник Карбон. Він здійснив перший політ на кулі через Північний полюс.