Захотілося хоч чим-небудь зайняти руки… Я став оглядати будинок на предмет того, щоб що-небудь покращити. Мама часто жалілася при мені на гори прасування і говорила, що її мрія – прасувати сидячи. Ось я і взявся вирішити цю задачу.
Розібрав ніжки прасувальної дошки – там був упор, і зробити нижче її не виходило, — вирахував потрібну висоту і встановив дошку на чотири дерев'яні ніжки, як звичайний стіл. Потім відкрутив коліщатка від старого серверувального столика – я знайшов його напроти будинку тиждень тому – і приладив їх до стільця, на якому давно ніхто не сидів. Ще і підставку для праски переробив, тому що мама недавно купила нову, іншої моделі, здоровенну "Мулінекс" з парозволожувачем, і я сумнівався, що стара підставка її витримає. На це у мене пішло повних два дні. Потім я взявся за мотор газонокосарки. Розібрав її повністю, добре почистив і знову зібрав по гвинтику. Косарка завелася з півоберта. Тато мене не слухав, а я-то знав, що не треба везти її в ремонт, все просто через бруд.
Того вечора в будинку дихалося трохи легше. Мама приготувала на вечерю грінки з ковбасою, сиром і яйцем, мої улюблені, ніби як в нагороду, а батько не став вмикати телевізор.
Він і заговорив першим.
— Найобразливіше, синку, що ти все-таки здібний хлопець…Ну і що накажеш з тобою робити, як тобі допомогти? Вчитися ти не любиш, що так, то так. Але до шістнадцяти років від школи нікуди не дінешся, це ти знаєш?
Я кивнув.
— Виходить логічне коло: чим менше ти навчаєшся, тим більше ненавидиш школу, а чим більше ти її ненавидиш, тим менше навчаєшся… Як думаєш із нього вибратися?
— Почекаю до шістнадцяти і піду працювати.
— Розмріявся! Хто тебе візьме?
— Ніхто, знаю, я буду винаходити всякі штуки і сам їх робити. Багато грошей мені не треба, проживу як-небудь.
— Ось це ти даремно! Звичайно, не обов'язково бути багатше за дядю Піксу із коміксів, але грошей тобі треба буде більше, ніж ти думаєш. Доведеться ж купувати інструменти, майстерню, вантажівку… та чи мало ще! Ну добре, облишмо цю тему, зараз не гроші мене хвилюють. Поговоримо краще про твоє навчання… Ні, Грегуар, не кривись, подивись на мене, будь ласка. Нічого у тебе не вийде без мінімуму знань. Уяви собі, винайшов ти щось неймовірне. Але ж треба подати патент, вірно? І написати його, між іншим, на грамотній французькій мові… І потім, думаєш, зробив, приніс – і готова справа? Потрібні схеми, креслення, розрахунки, а інакше з тобою ніхто і розмовляти не буде, а твій винахід хто-небудь вкраде миттю…
— Гадаєш?
— Я знаю це напевно.
Від усього цього мені стало не по собі: в глибині душі я розумів, що тато правий.
— Я тому спитав, що в мене уже є один винахід, він міг би забезпечити мене на все життя, і моїх дітей теж, і навіть вас…
— Що ж ти винайшов? – усміхнулася мама.
— А ви таємницю зберігати вмієте?
— Так, — хором батьки відповіли.
— Покляніться.
— Клянусь.
— Я теж.
— Ні, мам, скажи "клянусь".
— Клянусь.
— Ну ось… Це такі черевики, спеціальні, щоб ходити по горах… з підбором, що знімається. Ти його прикріплюєш, як звичайно, для підйому, на рівному місці знімаєш, а щоб спуститися, знову прикріплюєш, тільки спереду, де пальці, тоді будеш весь час зберігати рівновагу…
Батьки кивнули.
— У цьому щось-таки є, — сказала мама.
— Якщо запропонувати це спортивним магазинам, "Декатлону", наприклад…
Мені було приємно, що вони зацікавилися, що сприймають мене всерйоз. Але тато все зіпсував, добавив:
— Тільки, щоб заробити на твоєму "зуді", прийдеться тобі напосісти на математику, інформатику і економіку… Ось бачиш, ми знову повернулися до того ж…
Шукав я собі заняття до кінця червня. Новим сусідам допоміг розчистити сад. Я виполов там стільки бур'янів, що пальці у мене порозпухали і позеленіли. Як у Халка.
Сусідів звали месьє і мадам Мартіно. У них був син Шарль, всього на рік старший за мене, але я ним не подружився. Він не відставав від своїх комп'ютерних ігор і якихось дурацьких коміксів, а якщо починав говорити зі мною, то обов'язково питав одне і теж: у який клас я піду на наступний рік. Мене це починало трохи діставати.
Мама як і раніше висіла на телефоні в пошуках навчального закладу, який би виказав нам велику милість і погодився б прийняти мене у вересні. Кожного ранку ми вигрібали із поштової скриньки тони рекламних проспектів. Яскраві фотографії на глянцевому папері розхвалювали принади того чи іншого коледжу.
Це було красиво – і брехливо наскрізь. Я листав їх, хитаючи головою, і думав: цікаво, як це ухитрилися зазнімкувати усміхнених учнів? Чи то їм заплатили, чи то повідомили, що їх вчитель французької мови звалився у прірву. Тільки одна школа мені сподобалась, але знаходилась вона в якомусь Петаушноке-лез-Уа під Балансом. Учні на фотографіях не сиділи за партами і не усміхалися в камеру. На одному знімку діти пересаджували рослини в оранжереї, на другому розпилювали дощечки за верстатом і навіть не думали усміхатися – вони були зайняті справою. Виглядало здорово, але це був технічний ліцей. У животі знову занило.
Месьє Мартіно зробив мені пропозицію: допомогти йому обідрати в будинку старі шпалери, за плату. Я погодився. Ми разом поїхали в прокатну фірму "Кілуту" і взяли два парових насоса. Його дружина з Шарлем від'їхали відпочивати, мої батьки були на роботі. Ніхто нам не заважав.
Ми попрацювали на славу, але як ми вимотались! Головне, дні стояли спекотні. Працювати в клубках пару, коли назовні 30 градусів в тіні, — це, скажу я вам… Справжня сауна! Я випив пива, перший раз у житті, вийшло – гидота страшна.
Дід Леон зайшов навідати мене і взявся нам на підмогу. Месьє Мартіно був у захваті. "Ми робоча сила, а ось ви, месьє Дюбоск, ви – майстер…" Зрозуміла справа, дід-то зайнявся делікатними питаннями водопроводу і електрики, поки ми обливалися потом і лаялися на чому світ стоїть.
Месьє Мартіно часто говорив так: "дермус-дерма-дермум-дерморум-дерміс-дерміс" (це щось із латини).
Закінчилось тим, що батьки вибрали мені колеж Жан-Мулен, за два кроки від будинку. Спочатку-то вони не хотіли, щоб я там навчався, тому що репутація у нього погана. Рівень ніякий, і на додачу у учнів віднімають гроші і речі, але тільки там і погодилися мене прийняти, так що вибору все одно не було. Вони подали туди мої документи, а мені довелося йти зніматися до "Фотоматону". Вид у мене був на цих фотках – жах. То-то зрадіють у коледжі Жан-Мулен: прийде до шостого класу тринадцятирічна дитинка з руками Халка і рожею Франкенштейна… Гарненьке придбання, нічого сказати!
Липень пролетів на усіх парах. Я навчився клеїти шпалери. Навчився різати рулони на шматки (заодно слово "рулон" вивчив!) і мазати клеєм. Навчився рівно розкачувати, підганяти краї і прогладжувати валиком, щоб не було пухирів. Словом, багато чого навчився. Сміливо можу сказати, що тепер я ас в тому, що стосується клею "Перфакс" і шпалер у смужечку. Іще я допомагав діду розплутувати електричні дроти і перевіряти, чи є струм.
— Горить?
— Ні.
— А так?
— Ні.
— Чорт. А так?
— Є.
Я робив сандвічі шістдесят сантиметрів довжиною, фарбував двері, змінював пробки і слухав по радіо "Розумників" до посиніння. Цілий місяць. Щасливий місяць!
Ось так би і далі жити, у вересні я почав би ремонт в іншому будинку, у наступного господаря… я думав про це, кусаючи сандвічі з ковбасою: іще три роки протриматися – і привіт чесній компанії.
Три роки – це довго.
І ще одна річ не давала мені спокою – здоров'я дідуся. Він усе частіше кашляв, все довше не міг віддихатися і те й робив, що сідав перепочити. Бабуся взяла з мене обіцянку не дозволяти йому палити, але я не міг цього владнати. У нього була одна відповідь:
— Не позбавляй мене цього задоволення, Тотоша. Потім-то ж помру.
Мені від цих слів вити хотілося.
— Ні, Тотоша, через це задоволення ти якраз і помреш!
Дід посміювався.
— З яких це пір ти собі дозволяєш називати МЕНЕ Тотошею, га, Тотош?
Коли він так мені всміхався, я розумів, що це людина, яку я люблю більше за всіх на світі, і що він не має права помирати. Ніколи.
В останній день месьє Мартіно запросив нас з дідом в класний ресторан, і після кави вони викурили по величезній сигарі. Бачила б це бабуся, я навіть подумати боявся, як би вона засмутилась…
Коли ми прощалися, сусід простягнув мені конверт:
-Тримай. Ти їх заробив…
Я не став відкривати конверт відразу. Відкрив його дома, у себе в кімнаті, на ліжку. Там було двісті євро. Чотири помаранчеві папірці… Я занімів: ніколи в житті я навіть не бачив стільки грошей відразу. Мені не хотілося нічого говорити батькам, а то б вони мене дістали, щоб положив гроші на ощадний рахунок. Я сховав їх в таке місце, де нікому не прийшло б у голову шукати, і став думати, думати, думати…
Що ж все-таки мені на них купити? Двигуни для моїх макетів? (Коштує це… не скажу, скільки). Комікси? Конструктор "Сто незвичайних будівель"? Круту шкіряну куртку? Бошевську електоножівку?
Від цих чотирьох папірців у мене голова ходила обертом, і коли 31 липня ми від'їжджали на канікули і закривали будинок, я години півтори не міг заспокоїтися, все шукав надійну схованку.
Так само як і як мама – вона теж бідкалась по кімнатах з бабусиними срібними підсвічниками у руках. Мабуть, на нас обох смішно було дивитись. А крадії, мабуть, все рівно хитріші за нас.
Про той серпень нічого особливого я вам не розповім. Для мене він був довгим і нудним. Батьки, як робили кожен рік, зняли квартиру в Бретані, а я, як і кожен рік, повинен був робити завдання на літо. Багато-багато сторінок у товстому зошиті. Перепустка до шостого класу. Скоро в школу.
Я годинами сидів, гриз ручку і дивився на чайок. Мріяв, як полечу до біло-червоного маяка, о-он туди. Мріяв, як подружуся з ластівкою, і у вересні, наприклад, четвертого – ніби випадково у день початку занять! – ми разом полетимо у теплі краї. Я мріяв, як ми будемо летіти над океаном, як ми…Тут я трусив головою, щоб вернутися до дійсності.
Я перечитував задачу із підручника математики, якусь муть про мішки з вапном, і знову мріяв: що якщо чайка сяде на умови задачі… Шльоп! І вонюча біла пляма розпливається сторінкою.
А скільки всього я міг би зробити з сімома мішками вапна…
Словом, я мріяв.
Батьки за моїми заняттями не дуже й стежили.