35 кіло надії

Анна Гавальда

Переклад з російської Кашуби Євдокії. Редакція та корекція тексту Вероніки Крючкової

Моєму дідусеві і Марі Тондельє

Я ненавиджу школу.

Ненавиджу її більш за все на світі.

Ні, навіть ще сильніше…

Вона зіпсувала мені все життя.


До трьох років, точно можу сказати, я жив щасливо. Я погано це пам'ятаю, але мені так здається. Я грався, по десять разів підряд дивився мультик про ведмежа, малював картинки і придумував мільйон пригод для Гродуду – це було моє улюблене плюшеве щеня. Мама розповідала, що я годинами сидів один у своїй кімнаті і не сумував, говорив без перестану, ніби як сам із собою. Ось я і думаю: мабуть, щасливо мені жилося.

Тоді, в дитинстві, я всіх любив і думав, що мене теж всі люблять. А потім, коли мені виповнилося три роки і п'ять місяців, раптом – бац! – в школу!

Першого ранку я ніби навіть був радий. Батьки напевно все літо мені втовкмачували: "Ось здорово, милий, ти підеш у справжню школу! Дивись, якого гарно портфеля тобі купили! Ти підеш з ним до школи!" Ну і все таке… Вони кажуть, я навіть не плакав. (Я взагалі допитливий, мабуть, хотів подивитись, які там в них іграшки і чи є "Лего"…) Словом, до обіду я повернувся задоволений, все з'їв і побіг у свою кімнату, розповісти Гродуду, як цікаво було в школі.

Якби тоді я знав, то як слід посмакував би ті останні щасливі хвилини, тому що відразу після цього моє життя пішло шкереберть.

— Пішли, — сказала мама.

— Куди?

— Як куди... В школу!

— Ні.

— Що – ні?

— Я більше туди не піду.

— Ось як? Чому ж?

— Досить уже, бачив я цю школу, нічого там цікавого. В мене тут повно справ, дома. Я обіцяв Гродуду зробити йому таку машинку, щоб шукати кісточки, а то він їх багато закопав у мене під ліжком, а знайти не може, так що ніколи мені в школу ходити.

Мама присіла прямо переді мною навпочіпки. Я закрутив головою.

Вона стала мене умовляти. Я заплакав. Вона підняла мене на руки, я заверещав. І тоді вона вліпила мені ляпас.

Перший у моєму житті.

Ось так.

Ось тобі і школа.

Так почався кошмар.

Я мільйон разів чув, як батьки розповідали цю історію.

Своїм друзям, вихователям, учителям, психологам, логопедам і консультанту з профорієнтації. І до цього часу кожного разу, коли її чую, я згадую, що цей самий детектор кісточок для Гродуду я так і не сконструював.

А зараз мені тринадцять років, і я навчаюсь у шостому класі. Так, сам знаю, щось тут не так. Не треба загинати пальці, сам поясню. Два рази я залишався на другий рік: у початковій школі у другому класі і ось тепер – у шостому.

Через цю школу вдома вічно скандали, самі розумієте… Мама плаче, а батько кричить на мене, або, навпаки, мама кричить, а батько мовчить. А мені погано, коли вони такі, але що я можу вдіяти? Що їм сказати? Нічого. Я нічого не можу їм сказати, тому що, якщо відкрию рота, буде ще гірше. А вони товчуть мені одне і те ж, як папуги: "Працюй!" "Працюй!" "Працюй!" "Працюй!" "Працюй!"

Та розумію я, розумію. Не зовсім я все-таки тупий. Я б і радий працювати, та ось біда – не виходить. Все, чому навчають у школі, для мене китайська грамота. В одне вухо влітає, а в інше вилітає. Водили мене до мільйона лікарів, перевіряли очі, вуха, навіть мозок. Часу витратили купу, а висновок зробили, що в мене, бачте, проблема з концентрацією уваги. Насмішили! Я й сам знаю, що зі мною, мене б спитали. Все зі мною нормально. Ніяких проблем. Просто мені нецікаво. Не-ці-ка-во. І все.

Добре в школі було тільки один рік – у старшій дитсадівській групі. Там у мене була вихователька Марі. Ось її я ніколи не забуду.

Я тепер думаю, Марі пішла працювати в школу, щоб займатися тим, що їй подобалося у житті: займатися рукоділлям та майструвати всяку всячину. Я її відразу полюбив. Із самого першого дня. Сукні вона сама собі шила, светри сама плела, прикраси сама вигадувала. Не було і дня, щоб ми не приносили що-небудь додому: їжачка з пап'є-маше, кошеня з пляшечкою молока, мишку у горіховій шкаралупі, вертушки, малюнки, аплікації… От це була вихователька – ми у неї не тільки перед Святом мам працювали з бажанням. Вона говорила: не даремно прожитий той день, коли ти щось зробив своїми руками. Тепер я гадаю, що від того щасливого року і пішли усі мої нещастя, тому що саме тоді я зрозумів одну дуже просту річ: більше за все на світі мені цікаві мої руки и те, що вони здатні змайструвати.

Іще таке скажу про Марі: добре знаю, чим я їй зобов'язаний. Терпимою успішністю у підготовчому класі – ось чим. Вона-то зрозуміла, з ким має справу. Знала, що я готовий розревітися, якщо мене просять написати своє ім'я, що я нічогісінько не запам'ятовую і для мене навіть лічилочку прочитати напам'ять – тихий жах. У останній день перед канікулами я прийшов з нею попрощатися. В горлі стояв ком, і говорити було важко. Я простягнув їй свій подарунок – це була супер річ – органайзер для олівців, з шухлядками для скріпок і кнопок, які виймалися, гніздечком для гумки і ще всякими наворотами. Скільки я її клеїв і розмальовував – з розуму зійти. Марі була задоволена, я бачив, і, по-моєму, хвилювалася так сильно, як і я. Вона сказала мені:

— В мене також є для тебе подарунок, Грегуар…

Це виявилася товста книга.

— На наступний рік, — добавила Марі, — ти підеш у підготовчий клас, до мадам Даре, і повинен будеш дуже-дуже старатися… знаєш навіщо?

Я похитав головою.

— Щоб прочитати все, що тут написано.

Дома я попросив маму прочитати мені назву. Вона положила товсту книгу на коліна і сказала:

— "1000 справ для умілих рук". О-ля-ля, це скільки ж всього попереду!

Мадам Даре я ненавидів. Ненавидів її голос, її кривляння, те, що вона вічно заводила улюбленців. Але я все-таки навчився читати, тому що дуже хотів зробити бегемота із коробочки від яєць зі сторінки 124.

У моїй педагогічній характеристиці Марі написала: "У цього хлопчика голова як решето, золоті руки і величезне серце. Якщо постаратися, із нього вийде толк". В перший і останній раз за все моє життя працівник народної освіти сказав про мене добре слово.

В будь-якому випадку я знаю купу людей, яким все це теж не подобається. Ось ви, якщо я наприклад спитаю: "Школу любите?"— що відповісте? Похитаєте головою: ні, зрозуміла справа. Хіба що підлабузники із підлабузників скажуть "так" або вже такі "ботани", яким і справді подобається кожен день ходити перевіряти свої здібності. Але я не про них… Хто все це любить по-справжньому? Та ніхто. Хто це ненавидить по-справжньому? Теж мало хто. Мало, але є. Такі, як я: їх називають "ледарями" і "дармоїдами", а у них весь час болить живіт.

Я прокидаюсь за годину до будильника, а то і більше. І цілу годину лежу і відчуваю цей біль у животі, як він набухає, набухає… До того часу, коли треба вставати з ліжка, мене вже нудить так, що здається, ніби я на палубі корабля у відкритому морі. Сніданок – мука. Я взагалі нічого не можу їсти, але мама вічно стоїть над душею, і хочеш не хочеш треба напихатися тостами. В автобусі біль стискається у тугу-тугу грудку. Якщо я зустрічаю по дорозі товаришів із класу, можна поговорити, наприклад, про "Зельде", тоді трохи відпускає, але коли їду один, грудка душить мене. А справжній жах – це увійти на шкільне подвір'я. Запах школи – ось що гірше всього. Запах крейди і старих кросівок, від якого важко дихати і нудота підкочується до горла.

До четвертої грудка починає розсмоктуватися, і я зовсім її не відчуваю, коли вдома відкриваю двері своєї кімнати. Потім скручує знову – це коли приходять з роботи батьки і починають допитувати, як пройшов день, і ритися в моєму портфелі, щоб перевірити щоденник — але уже не так сильно, тому що до їхніх скандалів я звик.

Ні, брешу, звичайно. Нічого я не звик. В будинку вічні скандали, і мені ніяк не вдається їх уникати. Важко. Батьки мої один одного ледве виносять, так що їм обов'язково що не вечір треба ще й як посваритися, тільки вони не знають, до чого причепитися, от і користуються мною – я з моїми паскудними оцінками надаю їм зручний привод. "Це ти винен, це ти винна!" Мама кричить, що батько ніколи мною не займався, часу на сина у нього немає, а він їй відповідає, щоб не звалювала з хворої голови на здорову, вона сама, бачте, розпанькала.

Достало, як же це мене дістало…

Мене це так дістало, що ви навіть уявити собі не можете.

Я, коли вони кричать, подумки затикаю собі вуха і намагаюся думати тільки про те, що в даний момент майструю, наприклад: космічний корабель для зоряних війн із "Лего-систем", або апарат для вичавлювання зубної пасти, чи гігантську піраміду із дерев'яного конструктора "Капас", та мало чого. А потім починається знущання уроками. Якщо мені допомагає мама, завжди закінчується тим, що вона плаче. Якщо батько – плачу я.

Ось я вам все це розповідаю, а ви ще подумаєте, що мої батьки паскуди або діймають мене. Та ні ж, ні, вони у мене класні, просто класні… словом, батьки як батьки. Все тільки через школу. Я, між іншим, через це весь минулий рік записував у щоденник тільки половину завдань – щоб менше було скандалів і сліз вечорами. Чесне слово, тільки тому, але у мене язик не повернувся сказати це директрисі, коли я заливався слізьми в її кабінеті. Повне безглуздя.

Взагалі-то я правильно зробив, що не сказав. Що вона може зрозуміти, індичка надута? Все рівно через місяць вона мене відрахувала.

Відрахувала через фізкультуру.

Цього ви ще не знаєте: спорт я ненавиджу майже так само, як і школу. Не зовсім до такого ступеню, але майже. Якби ви мене тільки бачили, ви б зрозуміли чому. Татамі і я, як кажуть – речі несумісні. Я не вийшов ні ростом, ні мускулатурою, ні силою. Скажу вам більше: я натуральний хлюпик.

Буває, я стою – руки в боки, груди вперед – перед дзеркалом і дивлюся на своє відображення. Вигляд іще той, викапаний черв'як на заняттях по бодібілдінгу, чи ще той, пам'ятаєте, що хотів вступити в легіон в "Астериксі-легіонері"? Ніби такий здоровань, а коли знімає плащ із звірячих шкур, видно, що здохляк. Коли я дивлюсь у дзеркало, завжди його згадую.

Але гаразд, не можна ж усе на світі брати в голову, на щось можна і наплювати, інакше і схибнутися недовго. Так ось, наплював я в минулому році на фізкультуру.

1 2 3 4 5 6