П'ять кроків до жовтого будинку. Тридцять кроків уздовж огорожі. Раз, два, три... Швидше, дідусю, швидше! Ось уже й скляна веранда старого заїзду. Дідусю, біжіть! Прошу вас, біжіть!"
Я почула гудіння літака. Не дуже близько. Далеченько.
Дідусь, мабуть, здолав уже чималий шмат дороги. І я мала надію, що в літаку сидів мій пілот у темно-рудій шкіряній шапці.
Прийшов Архангел і сказав, що дітей треба замикати в будинку, бо понад садками шугали штурмові літаки. Над її садком шугав один такий літак, страхітливий, жахливий, ми собі навіть уявити не можемо, який він був жахливий.
Годі вам, Архангеле! Годі! Цитьте! То був мій пілот. Я краще за вас знаю його. Стуліть пельку, Архангеле!
Архангел не стуляє пельки. Мати перестає шморгати носом і розповідає, що було зі мною і з тим пілотом.
Мамо, ви також стуліть пельку, прошу вас! Дідусь у дорозі, й дорога довга, мамо! Я не знаю, чи він іще тільки біля течії Альсу, чи вже на гернальській Головній вулиці. Це важливо.
Мати замовкає. Не тому, що я так хочу, а тому, що Архангел тепер схвильовано влітає до кухні і квапиться сповістити найсен-саційнішу новину:
-... а ще я повинна вам сказати, що харчова комора в осідку націонал-соціалістичної партії1 стоїть відчинена! Люди виламали браму й зайшли досередини. Вони поводяться, як дикуни. Забирають звідти харчі. Грабують. Страхіття. Гидко дивитися на них. Це щось нечуване. Щось...
Архангелові не дали далі виливати своє обурення.
— Де той осідок націонал-соціалістичної партії? — спитала мати.
— Біля Атаріяштрасе, другий будинок ліворуч! — сказала пані фон Браун і вдягла плаща.
— Діти підуть із нами! — вирішила мати.
— Надягайте камізельки! — звелів батько. Архангел витріщив очі. Щелепа в нього відвисла.
— Куди ви йдете? Що ви хочете робити? — В Архангелових очах засвітився переляк.— Не будете ж і ви...
— Звичайно, будемо! — урвала його мати.
— Ви справді хочете йти туди? — недовірливо спитав Архангел.
— Ми йдемо грабувати! — сказав батько.— Розумієте, дорога пані? Гра-бу-ва-ти!
Переляк в Архангелових очах згас, вони спалахнули.
— Зачекайте! — вигукнув він.— Зачекайте-но! Я йду з вами!
Ми чимдуж подалися до осередку нацистської партії. Архангел поквапився за нами. Ангел кричав у їхній садибі, що він не хоче лишатися сам. Так верещав, наче його різали. Архангел не звертав на нього уваги.
Велика темно-руда брама осередку стояла відчинена. Замок у дверях був виламаний.
До брами довгим темним коридором надійшов якийсь чоловік, що насилу ніс два сині паперові й один темно-рудий полотняний мішки. Він сказав:
— Комора ззаду на подвір'ї!
Під комору була обладнана велика зала, що колись напевне слугувала залою для відвідувачів, які приїздили сюди в неділю на прогулянку. Тепер у ній були самі лише високі дерев'яні полиці. На полицях стосами лежали сині й темно-руді мішки та білі коробки. А між полицями всюди снували люди. Я здивувалася, що в цій місцевості є ще так багато людей. Думала, що ми, Ангели, Вавра і пан Цімер були останні. Але там було принаймні п'ятдесят чоловік. І поводилися вони доволі дивно. Бігали переходами поміж полицями, наддирали сині паперові мішки, скидали з полиць білі коробки, розрізали ножами темно-руді мішки, заглядали в них і мчали далі. Завдавали два сині мішки на плечі, знов кидали їх додолу, хапали темно-рудий мішок, ішли до виходу, тоді шпурляли його в куток і натомість брали три білі коробки. Крізь дірки, пороблені в мішках, додолу сипалися локшина, квасоля, горох і вермішель. І ще багато всього, я навіть не знала, на що воно придатне. Там лежали купи дрібних сірих стружок. Вони були дуже солоні, але добрі на смак. До локшини та до гороху були домішані тонкі темно-руді волокна. Я їх теж покуштувала, і виявилося, що то була підсмажена і висушена цибуля.
Квасоля, локшина, горох і вермішель вкривали вже по кісточки підлогу і ще й далі сипалися з мішків. Вони тріщали й ламалися, коли на них ступали. Але ступати на них доводилося, їх було повно на підлозі. Мені було приємно йти по тому локшино-горохо-вермішелевому килимі, він так гарно лущав під ногами.
Батько з'явився в коморі з візком. За ним ішла худа стара жінка й верещала, аж пінилась.
— Нахабо! Що ви собі убгали в голову! Це мій візок. Зараз же віддайте мені його! Отак просто взяти мій візок...
Локшина лущала під колесами візка.
— Та віддам я вам ваш проклятий недоламок! — крикнув батько. Мати й пані фон Браун наклали на візок скільки влізло синіх і рудих мішків, білих коробок, ще й дві великі каністри олії.
Батько взявся за держак і потяг візок до дверей. Мати з пані фон Браун підпихали його. Ми з Гільдеґард притримували синьо-руду гору мішків з одного боку, а моя сестра з Геральдом — із другого.
Так ми поволі, на превелику силу, посувалися вкритою шаром локшини підлогою до виходу. Якась молода жінка хотіла перехопити в нас візок. Мовляв, вона сусідка старої худої жінки, а тому має куди більше право на нього, ніж ми. А стара й далі стояла біля дверей до комори і кричала:
— Ні! Це все пусті теревені! Я нікому не дам свого візка! Нікому! Затямте собі! Він мій! Тільки мій!
Батько хотів виїхати з комори надвір. Стара стала у дверях, випростала руки і вперлася ними в одвірки. Батько лишив візок, узяв стару попідруки й витяг із дверей. Ноги її висіли в повітрі. Вона дриґала ними й кричала:
— Мерзотник! Бидло! Пустіть мене! Грабіжник! Це все належить партії! Його ніхто не має права брати! А тим більше мого візка!
Хоч як стара пручалася, батько виніс її надвір і посадив на грядку з квітками, між жовті та фіялкові крокуси. Тоді вернувся назад до візка і взявся за держака.
Я засміялася. Зі старої серед крокусів.
— Нема чого сміятися! — спинила мене мати.
— Так їй і треба, скупенді,— сказала сестра.
— Вона не винна, що така вдалася,— мовила мати.
Ми ледве посувалися вперед. Гора мішків, коробок та каністр перехилялася то в той, то в той бік і врешті перекинулась. Нам довелося все те навантажувати наново. Ми заїхали у свою браму, але на посиланій жорствою стежці візок застряг. Одне коліща в нього відпало. Ми занесли візок до будинку, а коліща викинули у зарості плюща.
14
СОЛОНІ ШМАРКЛІ. АРХАНГЕЛОВА ЗДОБИЧ. ЗДОБИЧ ПАНА ВАВРИ. НЕЗНАЙОМІ ЗВУКИ
Батьки і пані фон Браун заносили до льоху білі й руді скарби. До схованки в льоху. До банок із Ляйнфельнерової вілли. Вони були схвильовані, щоки в них порожевіли. Вони радісно сміялися, бо мали локшину й горох. Мали цукор і сушену цибулю. Мали квасолю й олію. Вони казали:
— Там ми складемо мішки з квасолею! А ще:
— Під сходами до льоху сховаємо цукор! А ще:
— Мішки з горохом лежатимуть у кутку! І це звучало як:
"Ми виживемо! Ми подолаємо труднощі!" Я взяла жменю сірих солоних стружок із білої коробки й висипала у свою кишеню на фартусі.
— Не бери! — сказала мати.— Ти ж не з'їси їх сирими. Це висушений суп із яловичини.
— Вони й такі добрі,— відповіла я і вибігла з дому, а далі подалася лукою до старого Ваври.
Вавра загрібав залізними граблями стежки в садибі. Він загрібав їх щодня, хоч ними ніхто не ходив і не засмічував їх.
— Ви привезли повний візок мішків? — спитав він і прихилив граблі до дерева.
Я кивнула головою, витягла з кишені сірі стружки й простягла їх на долоні Ваврі.
— Це висушений суп із яловичини,— пояснила я.
— Суп із яловичини мокрий! — сказав він.
— А цей висушений! — мовила я.
Вавра взяв одну стружку, оглянув її і потер між пальцями. На пальцях зробилися ніби мозолі.
— Наче шмарклі! — промурмотів Вавра.
— А ви покуштуйте! Вони добрі! — сказала я. Вавра не захотів куштувати стружок.
— Ніколи в житті суп із яловичини не висохне так, щоб стати шмарклями! — впевнено мовив він.
— А от і висох, бо це суп, слово честі! — сказала я. Але вже й сама не була цілком певна, що то справді суп. Адже й шмарклі солонуваті на смак. І добрі.
Я почала розповідати Ваврі про те, що сталося в партійному осередку, та про мішки з харчами.
Розмову нам перебив Архангел. Він ішов додому й лементував на всю вулицю. За ним плентався Ангел і так само лементував. В одній руці Архангел тримав рудого мішка, а в другій синього. Але мішки були порожні й маяли обабіч нього, як крила.
Ми з Ваврою вийшли на вулицю й перейняли Архангела.
— Хочу вам повідомити,— мовив він, важко дихаючи,— що вже все розграбовано! Геть усе! Нічого вже там немає!
Він замахав у нас перед очима порожніми мішками. З них випало на хідник пучка локшини й кілька горошин.
— Таж комора була ще повна,— сказала я.
— Так, була повна,— пирхнув Архангел,— але тоді... тоді мені захотілося тоншої локшини, то я й почала шукати її, а поки шукала, мішок із цукром лопнув, а якийсь здоровило просто вихопив у мене мішок із квасолею, а тоді... а тоді... люди ж бо такі мерзенні... а тоді...
Архангел замовк. Його жовте волосся звисало з голови тонкими рівними пасмами. Він скривив рота. Спершу його рот розтягся в широку смужку, а тоді став зовсім круглий. Архангел дивився на нас із роззявленим ротом. По щоках у нього текли сльози.
— То що було тоді? — спитав Вавра.
Рот у Архангела знов став такий, як звичайно, і він сказав:
— Тоді враз не стало ані людей, ані мішків та коробок. І жодної каністри з олією. Тільки на підлозі, на підлозі повно тих харчів. Локшина, й горох, і цукор, і все! По кісточки!
— Як на підлозі? — не зрозумів Вавра.
Я розповіла йому про людей, що дірявили мішки, і як потім із тих дірок висипалися харчі.
— Яке свинство! — обурився Вавра.
— Але ж мені також довелося дірявити мішки! — сказав Архангел.— На них не було жодних етикеток або написів. А я хотіла тоншої локшини!
— Ви дурепа, заплішена дурепа! — мовив Вавра й повернувся до себе в садок.
Архангел знов скривився, цього разу ображено, і пішов додому, й далі міцно тримаючи в руках порожні мішки.
Вавра з'явився зі своєї брами з тачкою і лопатою. Ідучи, він мурмотів:
— Горох, квасоля, все харч! Долі! Це казна-що! Не можна такого стерпіти! Я заберу той харч!
Я хотіла піти з Ваврою до партійного осередку, але мати саме виглянула з кухонного вікна й не пустила мене. Я вилізла на огорожу й дивилася на нього, аж поки він заїхав у браму осередку.
Повернувся Вавра нескоро. Він насилу штовхав перед собою повну, з горою тачку. На локшині блищали кришталики цукру, на горосі поналипали цибуляні нитки.