Летіть, хрущі

Крістіне Нестлінгер

Сторінка 5 з 26

А в пекаря їй доводилося вистоювати в черзі годину.

Вона приносила додому чверть літра молока, сто грамів сірої, липкої ковбаси і половину сіро-жовтої хлібини. її не можна було різати. Треба було відкришувати від неї шматочки. У ковбаси був смак борошна і згірклого смальцю. І вона смерділа. Молоко було синювате і прозоре.

Кілька разів мати вибиралася пішки аж у місто із довідкою про те, що наше помешкання розбомбили. Вона обійшла вздовж і впоперек увесь Відень у пошуках крамниці, де ще було спіднє вбрання і черевики. Але не знайшла такої.

А нам конче потрібне було дещо з одягу. У будинку ми, правда, знайшли кілька рушників, кухонних рушників і трохи постільної білизни, але там не було спідньої білизни й сорочок. І не було щіточок до зубів і мила. І тим більше верхнього вбрання і взуття. А найгірше, що не було піджака, сорочки й черевиків для батька. Бо як би він з'явився на очі росіянам в уніформі німецького солдата!

Мати подалася ще раз пішки до міста. Надумала обійти всіх приятелів нашої родини. Тих, чиїх помешкань не розбомбили. І повернулася з великим пакунком одягу. Були там і черевики. І аж п'ятеро штанів на батька.

— Чоловічих штанів я могла б принести й десятеро! — сказала мати. І вона розповіла, яка то була сумна, страшна картина, коли тітка

Гермі хапала й викидала з шафи всі штани й піджаки дядька Тоні і, хлипаючи, примовляла:

— Бери, бери, вони вже йому ні до чого. Мертвим не потрібний костюм від Естергазі!

Та однаково мати не взяла штанів дядька Тоні — він був малий і товстий. Ті штани взагалі були не на батька. У сусідки тітки Гермі також загинув чоловік. Він був високий і тонкий. Сусідка віддала матері штани для мого батька.

Мені мати принесла чудові шкіряні черевики, червоні, з білими шнурками. На жаль, вони були малі на мене. Тоді батько вирізав у носку в кожному черевикові по дірці, щоб я могла просунути в них великі пальці. Тепер черевики мені годилися. А ще я отримала сукню. Вона була задовга й заширока на мене і з огидним малюнком — уся в трояндах. Я відмовилась одягати її. Та моя відмова не допомогла, мене силоміць упхнули в те страховидло. Сестра засміялася і сказала:

— Ти наче ватяна ковдра!

7

ОБМІН. ОБХІД ТЕРИТОРІЇ УЗДОВЖ ОГОРОЖІ. РАДНИК ЛІСОВОГО УПРАВЛІННЯ. АНГЕЛ. ПАН ВАВРА. ПАН ҐОЛЬДМАН

Двічі на тиждень нас відвідував дідусь. Йому треба було три години, щоб добратися до нас. Він уже не міг швидко ходити.

Дідусь завше приносив нам дещо з того, що він добував з-під уламків. То були найнесподіваніші речі: дитяча ванночка, дві червоні, у білу крапку чашки, ополоник, вовняний шарф, безпечна бритва, ножиці, пляшечка парфумів, старий піджак і подірявлений скалками від бомб пуловер. Мати розпустила шарф і пуловер, хотіла сплести з них нам камізельки. Проте в домі не було дротиків. Мати перешукала цілий будинок, але дротиків не знайшла.

— А хай їм чорт! — сердито сказала вона — Все вони тут мають! Люстри, і олійні портрети, і порцелянові вівчарки, а хоч би тобі один дротик!

Тоді взяла ванночку і пішла з дому. За годину вона повернулася задоволена — із дротиками. Виміняла їх за ванночку.

Щодня над будинком пролітали літаки. Та ми не боялися їх. Літаки летіли до міста. Нас вони не бомбили.

Дідусь розповідав нам, що тепер і місто не так бомблять. Бо все вже зруйноване. У нашому старому кварталі, розповідав він, не лишилося жодного будинку, а всі люди, що не загинули, живуть у Пецльпарку в бункері. Тільки вони з бабусею лишилися в руїні, в кімнаті з тріщиною в стелі. Вибиті шибки бабуся позатуляла картоном. Та коли віяв вітер, до кімнати надимало повно пилюки з тиньку, і бабуся цілий день витирала і змивала її. Звичайно, не було світла та газу в кухні, а воду дідусеві доводилося носити відром із бункера в Пецльпарку.

Щоранку я робила обхід території уздовж огорожі. Починала я від брами. Огорожа від вулиці була висока, з грубих чорних залізних прутів. Вони скидалися на списи, а між тими списами були ще залізні квітки, залізні кренделі й залізні завитки. Залізні списи були повтикані у червоний цегляний підмурок по коліна заввишки. Зверху на гостряках списів були натягнені три ряди іржавого колючого дроту. Позад огорожі, з боку садка, був густий самшитовий живопліт. Я пролазила крізь нього і, чіпляючись за залізні кренделі й завитки, видряпувалася до вершка огорожі, аж до гостряків на списах. Звідти я оглядала околицю. З другого боку вулиці був дім, де вже ніхто не жив. Господарі його втекли на Захід. Я поклала собі дослідити той дім. Бо там у льоху — мені добре було видно від вершка огорожі — віконце було до половини відчинене. Я хотіла залізти в нього. Я все добре обміркувала. Треба було тільки почекати, поки старий радник, що жив поряд у віллі, піде на прогулянку зі своїми двома догами.

Отож я, вчепившись в огорожу біля самих гостряків на списах, стежила за всім, що діялося по той бік вулиці. Радник сидів на терасі і снідав. їв некруто зварене яйце. Собацюри лежали біля нього. Я чекала, чи не вийде часом радничка й не забере його на прогулянку. Та вона не виходила. Доги позіхали.

Так я перебиралася вздовж огорожі від списа до списа, чіпляючись за них руками, обережно, щоб не наштрикнутися на іржаву колючку з дроту. Звідти я бачила котів, солдатів, військове авто і перших росіян.

Потім огорожа зі списами кінчалась. Я опускалася додолу, пролізала крізь живопліт і опинялася перед огорожею, що відділяла садок пані фон Браун від сусіднього садка. Це вже була звичайна дротяна огорожа. Там на мене чекав Ангел. Ангел був дівчиною, десь такою завбільшки, як я, а в усьому іншому зовсім не такою.

У Ангела було цупке їжакувате волосся й шовковий бант на голові. Щодня інший. І щодня на ньому була інша сукня. Оксамитова, або з квітчастого краму, або вишита хрестиком. Я звала ту дівчину Ангелом тому, що її прізвище справді було Ангел: Сусанна-Марія Ангел.

Найперше я подивилася, в чому сьогодні Ангел з'явився в садку,-в картатій шовковій сукні і з таким самим картатим шовковим бантом. Я скривилася, показала йому язика, сказала: "Фе!" — і повільно пішла вздовж огорожі. Ангел ішов поряд зі мною з другого боку огорожі. Як майже завше, Ангел штовхав перед собою іграшкового візочка. У тому візочку він тримав чорного кота, вбраного в лялькову сукню, з чепчиком на голові, як у немовляти. Кіт не хотів там сидіти, нявчав, пручався, поривався вискочити з візочка. Ангел запихав його назад, укривав квітчастою ковдрочкою і заколисував:

— Спи, любчику! Не вередуй, любчику! Люлі-люлі! Я сказала:

— У мене вдома є багато кращий візочок! Ангел звів брови й посміхнувся.

— А де ж він? Покажи мені його, свого гарного візочка!

— Не покажу! — мовила я.

— Бо в тебе його немає!

— Є! — крикнула я.

— Немає! В тебе нічого немає! Нічогісінько! Взагалі немає! Ангел сказав це переконано, дуже повільно, і знов запхав бідолашного кота до візочка.

— Пусти кота, дурепо! — сказала я.

— Це мій кіт, і тобі до нього зась! — мовив Ангел і додав: —1 в кухні в мене ще є дві морські свинки, і канарка, і біла миша. А мій дядько має чотири собаки!

— І я маю! — крикнула я.

Ангел похитав головою. Тим часом ми дійшли до кінця огорожі. Я ще раз скривилася, сказала: "Фе!" — і лишила Ангела самого.

— Тьху,— мовив він мені вслід.

Я подалася лукою попід струмком до садка сусідів із другого боку. Там у дротяній сітці була велика дірка. Нею можна було пролізти. І я пролізла нею. Чоловік, який щоранку працював у тому садку, дозволяв мені це. Він звався Вавра і був доглядачем у тому будинку. Він жив там сам. Люди, яким належав той будинок, виїхали.

— Подалися на Захід,— сказав пан Вавра.

— Вони боялися росіян? — спитала я. Вавра кивнув головою.

— Певне! Боялися і росіян, і американців, і французів! Усіх боялися! — Пан Вавра задумливо звів очі догори й пояснив мені: — І мали чого боятися! — Він показав на будинок.— Вони його відібрали у старого Ґольдмана. В Якоба Ґольдмана старшого. І цукроварню вкрали в нього! Все, що мають, вони відібрали у євреїв! — Пан Вавра засміявся.— А тепер, як помітили, що їхній Гітлер програє війну, то нетямляться зі страху, що євреї повернуться і порозбивають їхні прокляті нацистські довбешки!

Я мовила — і голос у мене ледь затремтів, бо мати суворо заборонила мені розмовляти про це з чужими людьми:

— Пане Вавро, євреї не повернуться. Гітлер усіх їх посадив до концтабору. їх усіх знищено! Всіх!

— Цить, дитино,— прошепотів пан Вавра.— Не кажи такого! Діти не повинні цього знати!

— А я знаю,— заявила я,— бо в мене дядько — есесівець, великий начальник, служить у ставці вождя. Якось мати сперечалася з ним про євреїв, і він сказав, що євреї в концтаборі всі пішли в димар! Ще й надув губи й показав, як вони виходять димом: "Пф-ф-ф!"

— Гарний же в тебе з біса дядько! — промурмотів Вавра. Тоді витяг із задньої кишені у штанях яблуко й дав мені.

Я подякувала й рушила до дірки в огорожі. Пан Вавра пішов за мною.

— А все-таки пан Ґольдман повернеться! Ось побачиш, дитино, ось побачиш!

Після відвідин пана Ваври я ще раз підійшла до брами, поглянути, чи радник не пішов часом на прогулянку.

Та де там! Він сидів на подвір'ї і кидав паличку, щоб собаки бігали по неї.

8

ГОСПОДАРІ. ПОМСТА

Одного разу я гойдалася на брамі. Відчиняла її, міцно чіплялася руками за залізні прути й відштовхувалася ногами. Брама летіла разом зі мною до огорожі, вдарялася об залізні списи й відскакувала назад, аж завіси скреготали. Я знову відштовхувалася ногами, і брама знову летіла зі мною до огорожі. І ось саме тоді, як я так гойдалася, над'їхало авто і спинилося перед нашою садибою. Авта рідко можна було тут побачити, а вже приватні авта зовсім не з'являлися. Але це було приватне авто. Чорний "мерседес". З авта висіли хлопець і дівчина. Дівчина була трохи старша за мене, а хлопець менший, десь шести-семи років. Обоє втупили в мене очі. Я розігналася ще дужче, аж огорожа захиталася. Під брамою зашурхотіла жорства. Хлопець мовив:

— Гей ти, перестань, а то зовсім розвалиш нашу огорожу! Я пустила браму, впала, і вона вдарила мене в голову.

В очах у хлопця засвітилася цікавість.

— Дуже забилася? — спитав він.

Я мовчки підвелася і обтерла з колін бруд.

З авта висіла жінка. Вона була гарна і гарно вбрана.

1 2 3 4 5 6 7