Мати полегшено відітхнула.
Батько був молодий і дужий, незважаючи на прострілені ноги. На той час усі молоді, дужі чоловіки були або покійниками, або солдатами. І для росіян напевне було однаковісінько, чи батько ще був німецьким солдатом, чи він кілька тижнів тому перестав бути солдатом. Для росіян кожен німецький солдат був ворогом. А ворогів треба було брати в полон і засилати до Сибіру.
Мати пішла назад до кухні й зачинила за собою двері.
Пані фон Браун глибоко відітхнула, спробувала всміхнутися і сказала мені:
— Ну що ж, відчиняй!
Я підійшла до дверей і відсунула великий мосяжний засув.
Двері відчинилися. Переді мною стояли двоє чоловіків у жовто-сірих уніформах. Один був височенний, із широчезними плечима. Другий також був дуже високий, але не такий широкоплечий, до того ж, багато молодший. Він тримав кашкета в руці й усміхався. В нього був рудавий їжакуватий чуб.
Широкоплечий щось сказав, але я нічого не зрозуміла. Він зайшов до передпокою і озирнувся. Тоді знов щось сказав, чого я так само не зрозуміла. Він подивився на двері до льоху і спитав:
— Солдат тут? Нема ніякий солдат?
Пані фон Браун похитала головою і рішуче заявила:
— Ніякий солдат, ніякий солдат, ніякий, ніякий! Широкоплечий відчинив двері до кухні. Там було повно диму й
чаду. Але дверці у плиті були зачинені. Проте зверху на плиті не було чавунних кружал, вони були розкидані долі. З отвору у плиті виглядав великий зелено-сірий згорток із зотлілими чорними плямами. І саме тієї миті, як до кухні зайшов широкоплечий, мати поставила на ту зелено-сіру гору велику каструлю з водою і міцно придавила її до плити. І аж тоді обернулася лицем до прибульця. Лице в неї було червоне і спітніле. Мати глянула на широкоплечого і всміхнулася. Він усміхнувся у відповідь і сказав:
— Не добре, не добре!
І показав пальцем на плиту. Потім підійшов до вікна, відчинив його й показав на синє небо, на сонце, а тоді на дах.
Мати кивала головою і руками показувала, що це страх Божий, коли сонце світить на димар і плита через те курить.
Солдат з їжакуватим чубом прихилився до дверей і закашлявся від диму. Я стала біля нього й усміхнулася йому. Він узяв у руку мою довгу темну косу й оглянув її. Тоді закотив очі, склав трубочкою рота і простогнав:
— О-о-о-о!
Підлещена тим стогоном, я захихотіла. Видно було, що я здалася йому гарною.
Дим повільно виходив у вікно. Великий, широкоплечий солдат випив склянку води.
З льоху вийшли сестра з Гільдеґард і зупинилися у дверях. Я поблажливо підкликала їх ближче. Вони нерішуче зайшли до кухні.
Широкоплечий спитав матір:
— Усе твоя дитина?
Мати похитала головою. Гільдеґард стала біля самої пані фон Браун. Та поклала їй руку на плече. Сестра стала біля нашої матері, і та поклала їй руку на плече. Тоді і я підступила до матері, щоб вона й мені поклала руку на плече.
Широкоплечий був задоволений нашою презентацією родин. Він кивнув головою і твердо сказав:
— Гарний дитина! Дуже гарний дитина!
Потім до кухні зайшов Ґеральд. Мабуть, також хотів бути гарною дитиною. Він підбіг до пані фон Браун і завершив наш родинний знімок.
Але широкоплечий зненацька геть змінився, наче його опанувала раптова лють. Очі в нього обернулися у дві вузенькі чорні щілини, підборіддя затвердло, і на ньому настовбурчилася щетина. Він показав на Ґеральда:
— Германець! Германець!
А Ґеральд єдиний серед нас мав білявий чуб, сині очі й дуже білу шкіру.
Пані фон Браун, заламуючи руки, почала запевняти його, що її бідолашний Ґеральд їй-богу не германець, отже, не німець, а справжній австрієць. На жаль, дуже білявий!
Я досі завше хотіла бути дуже білявою і мати дуже сині очі. Всі гарні хлопці й дівчата в читанках, у кіно, на плакатах і в газетах були біляві й синьоокі. А тепер я була рада, що така чорнява. Але не розуміла, що там було з тими "австрійцями" й "германцями". "Германцями" росіяни називали німців. Це я втямила. Але чого раптом ми перестали бути німцями, я не збагнула. Коли я в школі принаймні раз на день чула, що мене провидіння вибрало, аби я була німецькою дівчиною.
Широкоплечий підступив до Ґеральда й пильно оглянув його. Так пильно, як пан Бенедикт, що збирав поштові марки, завше оглядав їх. Широкоплечий поторсав Ґеральда за чуба, обмацав пипки вух, провів пальцем по його бровах. Видно було, що він Ґеральдом незадоволений.
Ґеральд заплакав. Пані фон Браун не переставала говорити до широкоплечого. Солдат не розумів її і сердито бурчав.
Той, що з їжакуватим чубом, і далі стояв, прихилений до дверей. Я глянула на нього. Він уже не всміхався, лише кивнув мені головою. Потім підійшов до широкоплечого і завів із ним розмову. Ми не розуміли жодного слова, але в одному були впевнені: солдат із їжакуватим чубом був за Ґеральда і пробував переконати того другого. Видно, це йому вдалося, бо широкоплечий перестав розглядати Ґеральда. Він іще раз роззирнувся по кухні й пішов надвір. Той, що з їжакуватим чубом, сказав нам "до свіданія" і подався за широкоплечим.
Ми принишкли й перечекали, поки ті двоє пройшли повз кухонне вікно, поки вони зникли за живоплотом. Тоді я підбігла до великого вікна в салоні. Вулицею і далі рухалася колона коней-підвід-сол-датів. Я побачила, як широкоплечий і той, що з їжакуватим чубом, вийшли крізь браму, пройшли повз огорожу і зникли в Архангеловій брамі. Я подумала: "Тепер настала твоя черга, Ангеле! Бо ти якраз білявий, Ангеле, і твої банти дідька лисого тобі поможуть, Ангеле, і твій ляльковий візок так само. Широкоплечий уб'є тебе, Ангеле, і той, що з їжакуватим чубом, не заступиться за тебе, Ангеле!"
Я пострибала через салон по скручених килимах. Пострибала до кухні. Там був самий Ґеральд. Він стояв біля кухонного столу, ревів, молотив кулаками по столі і в одно кричав: "Пси гнидяві, йолопи! Паскудники, зарази прокляті. Пси гнидяві, йолопи, паскудники, зарази, йолопи..."
— А де всі решта? — спитала я.
Ґеральд не відповів. Він і далі ревів і лаявся. Мабуть, решта пішли до льоху, щоб розповісти про все батькові. Я міркувала, чим би втішити Ґеральда, але ніщо мені не спадало на думку. Чуб у нього справді був моторошно білявий, а очі справді страхітливо сині. А його біла шкіра завжди не дуже подобалася мені. Я пішла до льоху.
16
СТРІЛЕЦЬ У ЛЮСТРУ. ДОКОРИ МЕНІ. ДОКОРИ БАТЬКОВІ. НОГИ, ЯК ГНИЛІ СЛИВИ
Того дня до нас приходило ще багато росіян. Ми вже не замикали дверей на засув. Солдати з'являлися по троє або по четверо. Вони обходили всі кімнати, відчиняли шафи, витягали шухляди, розгортали килими, розсували й засували за шнурок із китицею завіси й заглядали в каструлі на кухні, в яких не було нічого, крім квасолі й локшини.
Усі вони були схибнені на годинниках. Я не могла зрозуміти, нащо їм стільки годинників. Кожен уже мав на кожній руці щонайменше по одному, а проте вони й далі вимагали: "Часи, часи",— і були дуже засмучені, коли не отримували їх.
Вони брали й інші речі, але, видно, не дуже їх цінували, бо декотрі з них ми потім знаходили в садку. Вони 'їх викидали, ще не вийшовши з подвір'я.
Одного росіянина я найдужче запам'ятала. Він прийшов сам — дужий здоровило, тільки зизоокий. Я стояла у дверях, коли він з'явився, і приязно привітала його. Мати суворо наказала мені приязно вітати всіх солдатів. Мені було неважко, я вже від обіду до самого вечора щирила зуби й вітала їх, як щойно полакований кінь на афіші цирку. Спершу я всім казала "добрий день", а тепер уже й "до свіданія" або "здравствуйте". І це дуже тішило солдатів.
Але того, якого я найдужче запам'ятала, моє вітання не втішило. Він навіть не відповів на нього. Він зайшов через передпокій до салону. Я подалася за ним. Він глянув на люстру під стелею і довго не зводив із неї очей. Тоді витяг пістолета й вистрілив у неї. Постріл був гучний, і відразу з двох дірок у покрівці посипалося повно скляного пороху і скляних скалок.
То була не моя люстра, а старої пані фон Браун, того бридкого опудала у плюшевому пальті і з червоним гачкуватим носом. Я радісно дивилася на той скляний струмок. Зизоокий вистрілив знов. Цього разу він цілився у грубий червоний шнур, на якому люстра звисала зі стелі. Спершу він влучив у середнє вікно салону. Тоді у скриньку з порцеляновою пастушкою. Потім у червоний шнур, і страховисько в покрівці гепнуло додолу. Покрівець злетів із нього. Підлогу встелили скляний порох і потрощені скляні гнізда від тросиків; а між ними лежали патрони від ламп, покручений електричний дріт і гнуті мідяні держаки.
Я залюбки усміхнулася б зизоокому й показала б, що в сусідній кімнаті є ще одна люстра. Але він і далі тримав пістолета в руці, а я не була певна, чи він добре бачить різницю між мною і люстрою. Тому я лишилася за дверима салону і звідти дивилась, як зизоокий ступав по битому склу.
Він ішов до кімнати дядьків.
Я чекала. Сподівалася на новий постріл. Думала, що люстра в кімнаті дядьків зразу гримне на рояль. Але там було тихо. А потім зизоокий з'явився на порозі і, ступаючи по склі, що тріщало в нього під ногами, пройшов повз мене до передпокою. Під пахвою він ніс того дядька, що був дідом Ґеральда й Гільдеґард. Коли зизоокий був уже в сінешніх дверях, я гукнула:
— До свіданія! Здравствуйте!
Зизоокий обернувся. Він іще тримав у руках пістолета.
Я подумала: "Хай би тебе чорти взяли, зизоокий! Усміхнися до мене, хай би тебе чорти взяли! Я не люстра і не білява! Усміхнися ж! У мене очі темно-карі!"
Та зизоокий не усміхнувся. Проте вклав пістолета в кобуру, взяв дядька-дідуся в обидві руки й подався геть.
Я хотіла зайти до салону й походити по склі, але мати не дала мені. Вона зайшла й потягла мене за собою. Цього разу не до льоху, а на горище. Батько поміняв сховок: замість льоху вибрав горище. Так нібито було безпечніше.
Отож я полізла перед матір'ю хиткою драбиною, а далі крізь чотирикутний отвір на горище. Там вони сиділи всі й почали мені докоряти. Вони думали, що росіянин стріляв у мене.
Батько кричав, що я найдурніша у світі дитина. Вичитував мені:
— Коли літак летить над самою землею, ти стоїш на луці й по-дурному витріщаєш на нього очі. Коли вулицею сунуть росіяни, ти стоїш у брамі й базікаєш із тим старим йолопом Ваврою, а коли якийсь божевільний, п'яний росіянин вештається по будинку і стріляє, куди очі бачать, ти стоїш поряд і дивишся на нього!
Тоді мене посіла велика злість.