їм потрібні земля, глина і волога. А сам підвал має бути дуже глибокий і без вікон.
Плямистий куміорець сказав:
— А про автострах правду розкажу вам я. Минуло вже десять років, як я втік звідти. Там усе з бетону, долівка суха, аж курить. Нору вирити неможливо. Спекотнява — на очах сохнеш. Картопля там уже давно перестала рости. Тямковитіші куміорці давно покинули ту місцину. Лишилася жалюгідна жменька тих, хто сяк-так пристосувався до тамтешніх умов. Усі вони висохлі, як мумії, і білі, як крейда, їхній харч один — старі архівні документи, складені стосами в підвалі. У вузеньких нішах між паперовими горами вони й живуть. Всі вони наче подуріли, розмовляти забулися. Навіть ходити вже не вміють. Перекочуються туди-сюди та пронизливо скрикують. Частенько вони накидаються один на одного й силкуються звести зі світу.
Решта куміорців закивали головами.
— Та хіба такі здобудуть татові директорську посаду? — спитав Нік.
— Нікому вони її не можуть здобути, так само, як і ми! — вигукнув смугастий куміорець.
Мартіна сказала:
— З вами нічого не станеться! Даю вам слово. Або тато зрозуміє, що він помиляється, або...— Вона затнулася, не знаючи, що сказати далі.
— Або ми перешкодимо йому,— підхопив я.
— Слово честі! — додав Нік.
Наша обіцянка заспокоїла куміорців. Вони дякували нам! Вони цілковито на нас покладалися. В очах цього карликового народу ми були могутні велетні. Вони твердо вірили в те, що нам дуже легко їх порятувати. Бідолашні ж не знали нашого татуся.
Коли ми піднімалися сходами нагору, Мартіна тяжко зітхала:
— Перешкодити татові? Наче це так просто!
Нік засапано дерся за нами високими сходами. Він сказав:
— Авжеж, просто! Як ніщо інше не допоможе, то я сяду в нижньому підвалі й не вилазитиму. Він же не захоче втопити рідного сина!
Ми вже дісталися верхнього підвалу, коли почули, як тато машиною заїжджає до гаража.
— Вперед! В атаку! — скомандував я. А тоді сказав Нікові:
— Ти краще не встрявай у це змагання! Нік уперто похитав головою і сказав:
— Я тата не боюся й трішечки. Хотів би й я так легко це сказати!
Саме як ми відчинили підвальні двері, тато відімкнув парадні. Обоє дверей розміщені прямісінько одні навпроти одних. Тато втупився в нас, але не сказав нічого. Ось він причепив пальто й капелюха на вішалку. А що не спускав очей з нас, то, звісно, капелюх і пальто попадали на підлогу. Тато цього навіть не помітив. Він усе роздивлявся нас, наче зроду вперше нас бачив.
Мартіна сказала:
— Ми щойно з нижнього підвалу. Тато вперто мовчав. Тоді я вигукнув:
— Ми розповіли куміорцям, що ти збираєшся зробити з ними! —Я сам не впізнав свого голосу: він був хрипкий і скрипливий:
Нік закричав:
— Не топи їх! У них біленькі дітки з ліловими ротиками! Тато все не озивався. З кухні вийшла мама.
— Що тут сталося? — запитала вона.
— Нічого не сталося,— промурмотів тато. Накипіла в мені злість ураз прорвалася. Я закричав:
— Нічого не сталось! Коли не зважати на те, що тато хоче влаштувати потоп. А директором він усе-таки ніколи не буде, бо імператорів автостраху взагалі не існує! Там же скрізь бетон! Куміорці загинуть ні за цапову душу!
В нестямі я кинувся мамі на шию і зайшовся плачем. Згодом Мартіна скаже, що я весь дрижав як відбійний молоток. Мама гладила мене, приказуючи:
— Ну годі, годі!
Помалу я заспокоївся і дав спокій маминій шиї. Мартіна все вмовляла тата. Я кинувся їй на допомогу. До нас долучився й Нік. Коли так хвилюєшся, як ми тоді, то висловлюєш хіба половину того, що хотів сказати, зате кричиш удвічі дужче.
Мабуть, тому нам і не вдалося навернути нашого тата на добрий розум.
Мама також обурилась і вимагала пояснити їй, що означає вся ота маячня з потопом. Надійшов дідусь.
Він і пояснив мамі, про що йдеться, а ми навперебивки розповіли йому про все, про що довідалися в куміорців.
У запалі сварки ми голосно й виразно виказали татові все, що про нього думаємо. Мама, збагнувши, про що йдеться, й собі сказала татові, за кого матиме його, якщо він просвердлить трубу водогону. Дідусь лише мовив:
— Не знаю, що саме я проґавив у вихованні сина.
Тим часом до передпокою присунув огірчище й став біля дверей як укопаний. У наш сімейний розбрат він не встрявав, а тільки підморгував татові. Я почув, як він прошепотів:
— Пан Гоґельмон, уперед! Ні шадного шлова їм не вір!
Але тато навіть не помітив огірчище. Він жодного разу не гримнув на нас. Він узагалі не вимовив ані слова. Він нагнувся. Підняв з підлоги пальто й капелюха. Поспіхом накинув на себе пальто, натягнув капелюха й вийшов з дому. Навіть дверима не грюкнув. Якусь хвилину ми стояли мовчки, прислухаючись, як тато відчиняє гараж, заводить машину й вирулює на вулицю.
Наша мама завжди сподівається на краще. Вона називає себе оптимісткою. І цього разу мама виявилась оптимісткою. Коли тато виїжджав за ворота, вона сказала:
— Ось побачите, він зараз усе як слід обміркує, а коли повернеться, буде цілком люб'язний і поміркований.
— Ох, невісточко, твої слова та Богові у вуха! — сказав дідусь, зітхнув і подався до своєї кімнати.
Огірчище все стояв незрушно біля дверей вітальні.
— Вимітайся геть! — закричав я. Огірчище блискавично зник у вітальні. Нік чомусь засумував.
— Тобі його шкода? — запитала Мартіна. Нік ще посмутнішав.
— Я ж його люблю! — прошепотів він.
— Не можна любити всіх без винятку,— сказав я.— Негідників просто не дозволено любити.
Але глибоко в душі я не був певен, що маю рацію.
Тринадцятий та наступні розділи
ПЕРІОДИЗАЦІЇ НЕ ПОТРЕБУЮТЬ
Ми чекаємо. Довгенько. І, звичайно, весь час розмовляємо. Оскільки подій для розділу не набирається, я опишу, що сталося наступного дня в школі. А сталося щось дивовижне.
До вечері тато не повернувся. Ми чекали до дев'ятої, потім сіли вечеряти самі. Мама лишалася оптимісткою. Вона сказала:
— Ось побачите! Якщо тата так довго нема, то це означає, що він усе ретельно обмірковує і зважує. Він отямиться, повірте!
Коли пробила одинадцята — Нік уже давно пішов спати, мамин оптимізм вичерпався. Вона раз у раз поглядала на годинник і через кожні дві хвилини примовляла:
— Аби тільки з ним нічого не сталося! Коли він сердиться, то мчить без тями!
Більше нічого мама не сказала, але з її обличчя було видно, що їй увижаються найстрашніші картини.
Дідусь удав, ніби йому нічого не привиджується, проте він уже дві години читав редакційну статтю. Я зрозумів: він також думає про тата, а газетою тільки маскується.
Мене охопило незвичайне почуття. Власне, двоє почуттів: злість на тата і страх за тата. Через кожні чверть години злість дедалі танула, а страх наростав. Згадалося чимало приємних речей, пов'язаних з татом.
Мартіна принишкло зіщулилась на тахті й кусала нігті. Раптом вона схлипнула:
— Але ж ми мусили сказати йому це! Мама буркнула:
— Авжеж! Дозволила б я йому зіпсувати водогін!
Опівночі мама подзвонила в поліцію. Але там відреагували спокійно. Мамі сказали:
— Шановна пані, якби ми розушукували всіх чоловіків, які не повернулися опівночі додому, то нам довелося б тільки те й робити.
Мама намагалася їм пояснити, що наш тато не такий, як інші, він особливий і додому повертається завжди вчасно, хоч годинника за ним звіряй. З поліції відповіли:
— Авжеж, авжеж, шановна пані, ми це також не раз чули!
Усе ж таки мамі повідомили, що в нашому районі зареєстрована лише одна автоаварія: бензовоз зіткнувся з "фольксвагеном". Це маму трохи заспокоїло і знову наповнило оптимізмом. Вона припустила, що тато заночував десь у готелі, щоб там прийти до тями.
— Він добра людина,— сказала вона.— Так-так! Він не такий поганий, як ви думаєте.
Ми їй не заперечували, але й не підтакували. Бо мама вибухнула цілим водоспадом слів про тата: і що життя в нього складалося нелегко, і що дідусь завжди надавав перевагу дядькові Герберту перед татом, а тато, незважаючи на свої здібності, досі обіймає скромну посаду і страждає від цього, і якщо в нього такий поганий смак і йому подобається одяг, який нам не до вподоби, то це не його вина, а його біда. І зовсім він не скупий, просто прагне віддати борги за будинок, тому такий ощадливий.
— Ви це повинні розуміти! — вигукнула вона.
— Отакої! — сказала Мартіна. — Ти ж сама завжди дорікала йому за скупість.
Мама замовкла, а дідусь порадив іти спати, бо вранці проспимо все на світі.
Від утоми я аж падав з ніг. Та тільки-но зібрався йти до своєї кімнати, як двері татової кімнати раптом відчинилися. Я завмер з радісного переляку. Перше, що спало на думку: "Мабуть, тато повернувся і заліз до себе в кімнату вікном". Але це був огірчище, і двері відчинив він.
— Де пани Гоґельмон? — обурено запитав він.
— Пани Гоґельмон тутечки-нетутечки! — вколола його Мартіна.
— Ми відчувай велика голода,— мовив огірковий король.— Цілий день ми рот сухий!
Мама показала в бік кухні:
— Проросла картопля під мийкою. Піди візьми! Королище-огірчище пересмикнуло від люті:
— Ми нічо сам! Ми нічо взяти сам!
— Ну, то сиди голодний! — вигукнув я.
Та голодувати король не хотів. Він пішов до кухні, невдовзі повернувся й набурмосений прошкандибав повз нас. За собою він поволік цілу торбеху з картоплею.
Хоч я пізно ліг спати, проте встав дуже рано. Ще до того, як Мартіна зазвичай мене будить. Я подався до татової кімнати й відчинив двері. На підлозі валялася картопля, а огірчище хропів у татовому ліжку. Тата не було.
Я кинувся до мами. Там уже сиділа Мартіна. Вони мені розповіли, що знову дзвонили в поліцію, і поліцаї обдзвонили навіть всі шпиталі. Але тата ніде не було. Виходить, що аварії він не зазнав.
— Чи не здається тобі, мамо, що тато вирішив піти від нас? — запитав я маму.
Але мамі так не здавалося. Вона сказала:
— Тато в нас не такий. У нього надзвичайно сильне родинне почуття
Того дня в школі я був наче не при тямі. Майже нічого не чув, не розумів, на якому я уроці сиджу. На третьому уроці я так осоромився, що далі нікуди. Сиджу й думаю, чи повернувся тато додому, чи опам'ятався. Раптом Фрідль, сусід по парті, штовхає мене під бік.
— Вольфі! — шепоче. І знову: — Вольфі!
Я запитально дивлюся на нього. Він ледве ворушить губами:
— Тебе викликають до дошки!
Я встаю і йду до дошки. Про що мене запитали — анінайменшого уявлення не маю. Шестак — він сидить на першій парті — шепоче мені:
— Серце, серце намалюй!
Я беру крейду й малюю на дошці велике серце з чудовим ріжком унизу.