Тому всі клітинки його сірої речовини мозку починають наповнюватися тугою за дитинством, коли їм не треба було рахувати, й наказують Вольфґанґові: "Вольфі, збирай дитячі іграшки". Вони прагнуть повернути Вольфі в дитинство. Тоді їм не доведеться працювати з натугою".
Еріх усіх неабияк насмішив. А якби я їм оце розказав, навіщо мені ті іграшки насправді, вони перестали б сміятися, сказали б, що я здурів.
А втім, Титус Шестак припер мені шістнадцять новісіньких, блискучих наборів іграшок для гри в піску. Сестриччиних. Дитина просто схибнулася на іграшках. Щотижня в неї з'являється новий набір. Коли вона вимагає ще одного, то так верещить, наче її ріжуть. Пані Шестак каже: краще викинути двадцять шилінгів щотижня (стільки коштує один набір), аніж зашкодити своєму здоров'ю.
Одне слово, в мене вже назбиралось тридцять шість наборів для пісочниці з відеречками, совочками й грабельками. Я випросив у двірника здоровенну целофанову торбину, щоб скласти туди іграшки й занести додому.
Дорогою мені зустрілася огрядна жінка. Вона запитала, що я збираюся робити з тим лантухом іграшок. Я зопалу бовкнув: це —для бідних негритянських діток. Огрядна жінка заходилась мене вихваляти і захотіла внести й свою лепту в таку добру справу. Вона повела мене до свого висотного будинку, і я мусив дертися за нею аж на п'ятий поверх. Через захаращений передпокій ми пробралися на кухню. Там під стіною стояла довга скриня, що правила їй за лаву. Жінка підняла віко й вигорнула зі скрині гору мотлоху: клапті тканини, старі шкарпетки, пісочний годинник, мотузки для білизни, пластмасове відро, слоїчки з-під гірчиці, брудне шмаття, солом'яний капелюшок, облізлих плюшевих ведмедиків й ще багато всілякого непотребу. Вона порпалася в ньому й бідкалась:
— Де ж це Гансикові іграшки? Вони ж десять років тут лежали! Тим часом вона показала мені фотокартки свого Гансика. На
одній Гансик сидить з совочком у пісочниці, на другій — Гансик іде на конфірмацію, на третій — одружується, на четвертій — тримає на руках власного маленького Гансика.
Жінка знову взялася за пошуки, мурмочучи:
— Аякже, аякже, треба чинити добро! Чинити добро! Бідолашним негренятам! У них там пустелі, гори піску — й жодного відерця, жодного совочка!
Нарешті лава-скриня спорожніла. Іграшок у ній жінка не знайшла! Я хотів звіятися чимшвидше, ні до чого мені все це було, але не знав, як відкараскатися від добродійки. Для негренят вона підшукає щось інше, заспокоювала вона мене. Я пояснив, що ми збираємо іграшки для пісочниць, але вона наче й не чула. І тицьнула мені під пахву старого облізлого ведмедика, сказавши:
— Синку, не будь такий скромний! Я ж від щирого серця, ідеться ж про бідолашних негрів!
На кухні якийсь час стовбичила ще одна жінка. Завітала позичити яйце. Мабуть, вона все чула про мою збиранину. Коли я зі своїм лантухом і плюшевим ведмедиком спускався сходами наниз, двері квартир відчинялися й люди виставляли за поріг речі для негрів. Я як міг відмовлявся, але намарно. З кожної квартири линули пахощі смачненького обіду. Мій голод дедалі більше дошкуляв.
Коли я нарешті вибрався на вулицю, окрім піщаних пасочниць, совочків, ведмедика, моя колекція поповнилась трьома ляльками без очей, двома — без кісок і ще однією без руки, а також паровозом без коліс, сірою вилинялою піжамкою, глечиком "напийся — не облийся", пакетом сухого молока, книжкою з малюнками маленьких негренят і парою розтоптаних капців. Це добро люди порозпихали в целофанові торбини. Я з радістю залишив би їх біля під'їзду, але мене аж до сусіднього провулка супроводжувала двірничка. Нав'ючений, як верблюд, я ледве плентався тротуаром. Торбини тріскалися, лопались то там, то там, речі випадали, губилися. Я тричі пробував позбутися їх — кидав, де бачив. Але щоразу хтось мене наздоганяв і кричав:
— Гей, хлопче, зовсім замріявся! Геть своє добро розгубиш!
Я казав "дякую" і знову нав'ючував себе. Дива та й годі! Тиждень тому з моєї кишені випали дві п'ятишилінгові монети. Тоді ніхто за мною не гнався, щоб віддати!
Коло садової хвіртки мене чекала мама. Вона хвилювалась, бо я ще ніколи не повертався так пізно.
— З отим мотлохом я тебе не пущу до будинку! — сказала вона.
Я дорікнув мамі, що вона не співчуває негренятам. Бойкотує збір пожертв для негрів. Мама смикнула з першої-ліпшої торбини сірі піжамні штанці. Одна їхня холоша, видимо, довгенько правила за шмату задля чищення взуття.
— Негренята,— сказала вона, — чхали на таке задрипане лахміття!
— Це правда,— погодився я і запхнув усе те до контейнера для покидьків. Залишив тільки іграшки для пісочниць.
Мама аж ойкнула з подиву. Таких дурнів вона ще не бачила: збирає всякий непотріб, щоб потім ним свій контейнер для покидьків захаращувати.
Цієї миті надійшла Мартіна і мама ще дужче ойкнула. Мартіна також притягла лантух іграшок. Вона гукнула мені:
— У мене шістнадцять наборів!
— А в мене тридцять шість! — гордо сказав я.
— Усього буде п'ятдесят три,— підсумувала мама,— тепер негритянські діти зможуть перекопати всю Сахару!
Хитаючи головою, вона подалася до будинку.
Я вхопив обидва лантухи з іграшками й спустився в підвал. Мартіна залишилася коло дверей на чатах. Сходи були слизькі, і я клубком скотився до нижнього підвалу. Але не забився, бо впав на свої лантухи. Відразу ж пішов до великої нори й гукнув:
— Я приніс вам п'ятдесят три набори для пісочниці!
Куміорці повилазили зі своїх нірок. Вони зраділи, наче малі діти. Роздивлялись целофанові торбини й розпитували, з чого їх зроблено. Я пообіцяв пояснити їм усе іншим разом, а зараз, мовляв, мені пора обідати і я не хочу, щоб мама кинулась мене шукати і чого доброго, не здумала навідатись до нижнього підвалу.
Куміорці також не хотіли, щоб мама навідалась до нижнього підвалу. Один із них сказав:
— Так, так, ми з тобою згодні! У нас по зав'язку й своїх проблем, і проти будь-якого зовнішнього тиску ми не годні вистояти!
Я запитав, чи можна мені наступного разу привести з собою сестру. Особливого захоплення це в них не викликало, але вони сказали, що коли вона десь така на вдачу, як і я, то якось уже її витримають.
Я піднявся нагору. Мартіна й досі стояла на чатах. Навкруги було тихо-мирно. Я відчув страшенний голод і подумки вже сидів за столом.
Дідуся та Ніка вдома не було. Вони пішли на виставку іграшкових залізниць. У Ніка уроки кінчаються значно раніше, ніж у нас з Мартіною.
На обід мама приготувала спагеті. Коли ми їмо спагеті, мама майже завжди сварить нас, каже, що ми їмо, як свині, що ми не намотуємо макарони на виделку, а глитаємо їх мало не з тарілки. Але ж саме у цьому й весь смак!
За обідом мама стає зовсім не та. Вона забороняє нам обзиватися навіть про найпекучіше. Скажімо, у тебе живіт болить — а ти сиди й ні пари з уст! Або якщо тобі припекло висякатися, вона просто аж жахається. Але сьогодні мама нас не сварила, хоч ми й плямкали як свині. Вона запитала:
— Де ви діли всі ті іграшки? їх уже нема в саду!
— Вони в саду, тільки за будинком,— збрехав я.
— Ні, там їх нема! — сказала мама.
Мартіна заледве проглинула довженну макаронину й промурмотіла:
— Я їх занесла до своєї кімнати.
— Ні, там їх нема! — голосно сказала мама.
— Виходить, їх хтось украв,— обурився я.
— Хто ж? — запитала мама.
— Мабуть, негренята,— сказала Мартіна.
Мама образилася. Вона заявила, що вважає себе доброю матір'ю і в нас нема підстав не довіряти їй. Ми сказали, що вона й справді дуже добра мати, але це ще не підстава, щоб звірятися їй в усьому без винятку. А що наша мама справді добра, то вона нас зрозуміла.
Після обіду ми помили й витерли посуд — нехай мама знає, що ми в неї добрі діти. Прийшли додому дідусь із Ніком. На виставці вони бачили такі чудові потяги, хвалився Нік. Мама хотіла дати дідусеві попоїсти спагеті, але дідусь сказав, що в нього пропав апетит. Йому нічого не хочеться їсти. Дідусь мав блідий, хворобливий вигляд. Ліва рука в нього дрібно тремтіла. Рот ще дужче перекривило. З ним таке буває, коли він чимсь дуже схвильований.
Дідусь подався до своєї кімнати трохи заснути обідньої пори.
Мама запитала Ніка:
— Це ти діда розсердив?
Нік сказав, що він діда не сердив, а що дід дорогою додому вже був якийсь невеселий, хоч Нік розповідав йому такі цікаві, просто дивовижні речі. Дідусь навіть сказав Нікові, що він, мабуть, піде до пансіонату для старих людей, тому що ми не сім'я, а якась божевільня.
— Дорогенький менший братику, — звернулась Мартіна до Ніка,-і які ж це дивововижні речі ти дідусеві розповідав?
Нік відповів:
— А хіба ж ні? Про те, що ми невдовзі купимо великий американський автомобіль марки "шевроле"! І поставимо в будинку центральне опалення! І я матиму велосипед з десятьма передачами! І в саду ми зробимо басейн з підігріванням.
— Просто сон рябої кобили! — спалахнув я.
-Ніякий не сон! — образився Нік— Ось побачиш! Як будеш чемний, то й сам купатимешся в нашому басейні.
— Усе це ми виграємо в лотерею? — поцікавилася мама — Чи, може, банк пограбуємо?
— Ні,— сказав Нік,— не виграємо і не пограбуємо. Навіщо?
— А де ж нам узяти грошей на машину, центральне опалення, басейн і велосипед з десятьма передачами? — запитала Мартіна.
Цього Нік, на жаль, не міг сказати. Він і так уже забагато нам вибовкав. І наостанок запевнив, що невдовзі ми всі дуже пишатимемося татом і нарешті зрозуміємо, як несправедливо до нього ставилися.
У мене в голові дзвіночки забриніли. Я не знав, що стоїть за Ніковими словами, але звідки вітер віє, здогадатися було неважко.
— Скажи-но, братику,— запитав я,— а дідусеві ти своєї таємниці часом не розповів?
Нік зашарівся:
— Дідусеві я майже все розповів. Через ті залізниці я взагалі забув, що це таємниця. Але дідусь мені пообіцяв, що нікому не скаже. І вам теж.
Мама тяжко зітхнула. Мартіна попросила її змусити Ніка розповісти усе, як на сповіді. Взагалі змусити Ніка неважко. Треба тільки сказати йому: "Ну, то й не розповіднії, мені твоя таємниця зовсім не цікава. І ти мені не цікавий. Я з тобою три дні не розмовлятиму!"
Але мама сказала: ми всі тут рівноправні. Вона ж нас не змушувала зізнатися, де ми діли п'ятдесят три набори іграшок для пісочниць і що означає вся ота бридня зі збиранням пожертв на користь негрів.