Рідкісні піднесені миті, коли вона почувалася богом, щаслива й цілком задоволена. І вона завжди мала власний маленький світ, у який могла втекти від повсякденності і самотності та відчути солодкий смак щастя, не затьмареного жодною хмарою чи тінню. Часом вона подумки вислизала з чіпких обіймів навколишнього світу у спогади свого дитинства, у ті невимовно цікаві пригоди, про які соромно було б розповісти її дорослому оточенню.
Їй подобалося згадувати свої гарні і не дуже гарні вчинки, хоча думки про гарні таки були приємніші. Особливо у сутінках або при місячному сяйві, у товаристві зірок і дерев — її найдавніших друзів.
— Я не можу сидіти в чотирьох стінах у місячні ночі. Я просто встаю і йду, — пояснювала вона тітці Елізабет, яка не схвалювала таких роздумів за межами дому вночі. Тітку Елізабет ніколи не полишали гіркі спогади про те, що мати Емілі втекла. Та й на те, нічні прогулянки були дивною річчю. Ніхто з дівчат Чорноводдя цього не робив.
Емілі ж обожнювала блукати пагорбами опівночі у світлі зірок, які з'являлись одна по одній, утворюючи сузір'я міфів і легенд. Холодні риси місяця до болю вражали її своєю красою. Шалі струнких ялин були поцятковані вогниками, що їх посилало, от-от маючи зійти на небосхил, сонце. Соснові гаї дихали таємницями. Зачаровувала краєвидом і звивиста Завтрашня Стежка. Не червнева Завтрашня Стежка, яка розквітає й пишається своєю молодецькою зеленню. Також і не жовтнева Завтрашня Стежка, велична у своєму вбранні з багрянця й золота. Найбільше зачаровувала саме теперішня, зимова засніжена Завтрашня Стежка у сутінках — біла, аж сліпуча, загадкова й тиха місцина, сповнена чарівливості. Емілі любила її сильніше за всі інші дорогі серцю місця. Примара щастя омріяної усамітненості ніколи не набридала через те, що здавалося, що вона недалеко, але занадто близькою вона не була ніколи.
Якби б тільки поруч був друг, з яким вона могла б поговорити!.. Однієї ночі вона прокинулася вся в сльозах під зимним блакитним сяйвом місяця, яке лилося на неї крізь холодні шибки. Їй наснився тоді свист Тедді з гайка Високого Джона — старий добрий свист, який завжди слугував їй сигналом у дитинстві… І вона як завжди побігла через сад до гайка. Але Тедді там не було.
— Емілі Берд Стар, якщо я ще бодай раз заскочу тебе на тому, що ти плачеш через сновидіння… — суворо сказала вона.
Розділ 5
Три події
Того року лише три гучні події урізноманітнили тихий і розмірений плин життя Емілі. Восени вона мала клопіт із "сердечними справами", як по-вікторіанськи назвала це тітка Лаура. Панотець Джеймс Воллес — новий гарненький, навіть трішки жіночний молодий пастор Гусячого Ставу — досить часто почав навідуватись до пасторського будинку в Чорноводді і майже щоразу після своїх відвідин приїздив до Місячного Серпа. Незабаром усі в Чорноводді та Гусячому Ставі пліткували про те, що Емілі Стар має залицяльника в особі пастора. Чутки про це поширювалися зі швидкістю світла. Усі вже дійшли висновку, що Емілі обов'язково вийде за нього. Сам пастор!
Усі багатозначно хитали на це головами. Вона ніколи не зможе стати гідною пасторською дружиною. Ніколи. Та хіба ж так не траплялося раз по раз? Хіба пастори не одружувалися з жінками, які мали б бути останніми у списку кандидаток у дружини панотців?
Думки мешканців Місячного Серпа розділилися. Тітка Лаура, яка потай вболівала за лікаря Фелла, сподівалася, що Емілі не піде за превелебного Воллеса. Тітці Елізабет у глибині душі не подобались обоє, однак її засліплювала сама думка про родичання з пастором. Та й надійність забезпечена: панотець і не думатиме про зраду. Тітка Елізабет вважала, що Емілі дуже пощастить, якщо вона зможе здобути серце пастора.
Коли стало очевидним, що панотець Воллес не приїздить і більше не приїде до Місячного Серпа, тітка Елізабет похмуро спитала в Емілі, чому так сталося, і була приголомшена тим, що зухвале дівчисько повідомило пасторові, що не вийде за нього.
— Чому? — крижаним тоном спитала тітка Елізабет.
— Вуха, тітко Елізабет, його вуха! — мовила Емілі легковажно. — Я не можу дозволити, щоб мої діти успадкували такі вуха!
Безпосередність відповіді змусила тітку Елізабет завагатися — власне, через це Емілі й відказала саме так. Вона знала, що тітка Елізабет більше не ризикне вертатися до цієї теми.
Превелебний Джеймс Воллес вирішив, що його обов'язок — вирушити наступної весни на Захід. Так він і вчинив.
Незадовго після цього стався прикрий епізод із місцевими театралами у Шрусбері. Вони написали до однієї із Шарлоттетаунських газет статтю з ганебним наклепом, а у Шрусбері в цьому, звісно, звинуватили Емілію Берд Стар. "Хто ж іще, — казали вони, — міг би написати щось таке ж диявольськи безглузде та саркастичне?" Всі знали, що Емілія Берд Стар ніколи не пробачить мешканцям Шрусбері тих підлих пліток про її перебування в домі старого Джона. Це був її спосіб помсти. Хіба це не схоже на Мурреїв? Таємно від усіх плекати образу, доки не з'явиться зручна для помсти мить. Емілі марно доводила свою непричетність. Ніхто ніколи так і не довідався, хто ж був автором тієї злощасної статті, і надалі всі вважали, що це була її рук справа.
Але якимось чином цей випадок таки мав позитивний вплив на її життя. Після цього її почали запрошувати на всі бодай трохи значущі події у Шрусбері. Люди боялися, що, ігноруючи її, автоматично стають її наступними жертвами. Вона не могла приймати всі запрошення, адже Шрусбері знаходиться в сімох милях від Чорноводдя, проте вона поїхала на званий обід у пані Том Нікл і в наступні шість тижнів була переконана, що це неабияк урізноманітнило її життя.
Того дня Емілі-у-Свічаді була прегарною. Мала на собі сукню, що її хотіла багато років і витратила на неї, на жах тітки Елізабет, увесь свій гонорар за одну з новел. Сукня була з переливчастого шовку, який на одному світлі променився блакиттю, а на іншому вигравав сріблом, уся ця краса була оздоблена паволокою мережива. Дівчина пам'ятала, як колись Тедді сказав їй, що, коли вона вдягне цю сукню, він намалює її Крижаною Панною.
Її сусід праворуч протягом усього обіду виголошував кумедні тости і змушував її задаватися питанням, для якої доброї мети його створив Господь.
Але ж сусід ліворуч! Цей говорив мало, але який мав промовистий погляд! Емілі зрозуміла, що симпатизує цьому парубкові, чиї очі промовляли більше, ніж вуста. А потім він сказав їй, що у цій сукні вона "неначе місячне сяйво блакитної літньої ночі". Мабуть, ця фраза зламала останні мури спротиву в душі Емілі, поціливши її у самісіньке серце. Емілі була безсилою перед чаром влучних слів. Ще до настання вечора дівчина вперше в житті впала в нестримну і романтичну безодню найнестримнішого та найромантичнішого кохання — "кохання, про яке мріють поети", — написала вона у своєму щоденнику.
Хлопець, який мав гарне і романтичне ім'я Елмер Вінсент, закохався так само пристрасно як і вона. Він буквально накидувався на Місячний Серп. Він прекрасно залицявся. Емілі зачаровувало те, як він говорив "мила панно". Коли він сказав їй, що "гарні руки — це одна з головних принад гарної жінки" та спрямував свій сповнений обожнювання погляд на її долоні, Емілі тієї ж ночі у своїй кімнаті поцілувала їх, бо їх торкався його погляд. Коли він несподівано назвав її дитям блідого туману й палкого вогню, вона почергово блідла й паленіла протягом усього вечора, доки тітка Елізабет не обірвала її піднесених мрій проханням напекти пончиків для кузена Джиммі. Коли він казав їй, що вона подібна до опалу: молочно-біла ззовні, але з серцем з вогню та багрянцю, вона питала себе, чи завжди життя буде таким прекрасним як цієї миті.
"Подумати тільки, колись я гадала, буцім закохана в Тедді Кента", — міркувала вона, приголомшена цим відкриттям.
Вона покинула своє писання та спитала тітку Елізабет, чи не могла б стара синя скриня на горищі стати її скринею для посагу. Тітка Елізабет милостиво дозволила. Успіх нового залицяльника швидко став відомим, і щасливця було схвалено. Гарна родина, гарний соціальний статус, гарні прибутки — всі сприятливі ознаки були наявні.
А потім трапилася справді жахлива річ.
Закоханість Емілі здиміла так само раптово як і з'явилась. Одного дня вона була, а вже наступного зникла. Все стало як раніше.
Вона була нажахана. Вона не могла в це повірити. Вона намагалася воскресити колишню зачарованість, яка ще досі жевріла в ній. Вона намагалася мріяти, відчуваючи той колишній трем і шаріючись. Та не прийшов до неї ні трем, ані рум'янець. Її темноволосий залицяльник — чому її ніколи не бентежило, що його очі так схожі на коров'ячі? — втомлював її. Так, він її втомлював. Одного вечора вона навіть позіхнула в самому розпалі однієї з його вишуканих промов. У ньому не було нічого, крім здатності до цих промов. До того вміння більше не було що додати.
Їй було так соромно, що вона ледь не занедужала. Всі гадали, що вона так побивається через розрив стосунків, і жаліли її. Тітки, які більше знали про цю ситуацію, були розчаровані й засуджували Емілі.
— Легковажна. Легковажна, як і всі Стари, — з гіркотою проказувала тітка Елізабет.
Емілі не мала сил оборонятися. Вона вірила, що ці докори заслужені. Мабуть, вона справді легковажна. Ну певно, що так. А як інакше, коли таке жарке полум'я так швидко перетворилося на згарище, повне попелу? Не лишилося жодної іскри, жодного романтичного спогаду. Емілі знайшла у своєму щоденнику уривок "кохання, про яке мріють поети" і почала знавісніло замальовувати його чорнилом.
Вона справді дуже довго страждала через це. Невже її душа не мала жодної глибини? Може, вона справді поверхневе створіння, в якого навіть любов схожа на зернину, що впала на неродючий ґрунт, як у безсмертній притчі? Вона знала, що інші дівчата часто вступають у такі дурні і бурхливі стосунки "на декілька днів", проте ніколи й не уявляла, що й вона стане однією з них, що вона взагалі може такою бути. Бути збитою з ніг привабливим обличчям, мелодійним голосом, глибокими темними очима і трюком з милими розмовами! У глибині душі Емілі почувалася так, ніби її вчинок був непростимим проступком, і весь рід Мурреїв ніколи не зможе від нього відбілитись.
Як на зло, колишній кавалер за шість місяців побрався з дівчиною зі Шрусбері.