Люсі-Мод МОНТГОМЕРІ
ЕНН ІЗ ОСТРОВА ПРИНЦА ЕДВАРДА
Коштовності відкриються лише
Тим, хто шукає віддано й тривало.
Любов закличе Доля; це пришестя
Із суті зірве темне укривало.
Альфред Теннісон
Усім дівчатам з усього світу, котрі хотіли "більше дізнатися про Енн"
Розділ 1
ТІНЬ ЗМІН
— "Жнива минули, скінчилось літо",[1] — процитувала Енн Ширлі, замріяно споглядаючи скошені поля. Удвох із Діаною Баррі вони збирали яблука в саду Зелених Дахів — а тепер присіли відпочити в сонячному закутку, де невагомі зграйки будякових насінин пливли повз них на крилах вітру, досі по-літньому свіжо налитого ароматами папороті з Лісу Привидів.
Та все довкола вже свідчило про осінь. Звіддалік чувся глухий морський прибій, поля, зарослі на межах золотушником, стояли голі й сухі, у долині коло струмка багряніли айстри, а Озеро Осяйних Вод мерехтіло попід небом синє-синє — і не була то ані мінлива блакить весни, ані бліда голубінь літа. То була ясна, прозора, непорушна синява — мовби вода облишила примхливу гру емоцій та почуттів і поринула в спокійну задуму, якої не могли сколихнути пусті легковажні мрії.
— Гарне було літо, — усміхнулася Діана, крутячи новенького перстеника на лівій руці. — І весілля панни Лаванди стало йому чудовим підсумком. Мабуть, пан та пані Ірвінг зараз біля Тихого океану.
— Здається, вони поїхали так давно, що за цей час могли вже об'їхати цілий світ, — зітхнула Енн. — Не віриться, що вони лише тиждень тому побралися. Тут стільки змін. Пан та пані Аллан теж поїхали. Якою пусткою здається їхній дім із замкненими віконницями! Вчора я проминала його — і мене охопило відчуття, наче всі, хто жив там, померли.
— Не буде в нас більше такого пастора, як пан Аллан, — мовила Діана з похмурою затятістю. — Цілу зиму доведеться слухати всіляких тимчасових заступників, а щодва тижні взагалі ніхто не приїздитиме. І ви з Гілбертом поїдете — тут буде так нудно.
— Зате лишиться Фред, — лукаво нагадала Енн.
— Коли пані Лінд переїде в Зелені Дахи? — поцікавилася Діана так, мовби й не чула останніх її слів.
— Завтра. Я й тішуся — та це ще одна зміна. Учора ми з Маріллою винесли все з кімнати для гостей — і знаєш, мені було так прикро. Дурниця, звісно — але це здавалося святотатством. Ця кімната завжди була для мене, мов храм. Колись я вважала її найпрекраснішою у світі. Пам'ятаєш, як розпачливо мені хотілося переночувати в кімнаті для гостей — та тільки не в Зелених Дахах, о ні! Мене б охопив такий трепет, що я би й повік не стулила. Я навіть пройти тією кімнатою не могла, коли Марілла веліла принести звідти щось — хіба тихенько скрадалася навшпиньках, затамувавши подих, наче в церкві, і таке полегшення відчувала, коли виходила геть. Там обабіч дзеркала висіли портрети Джорджа Вайтфілда[2] та герцога Веллінгтонського[3] — як суворо вони дивилися на мене ввесь час, поки я там була, надто коли зважувалася глянути в тамтешнє дзеркало, єдине в усьому домі, що не спотворювало мого лиця. Я щоразу чудувалася, як то Марілла не боїться там прибирати. А тепер ми її не лише прибрали, а й геть оголили. Герцог і Джордж Вайтфілд опинилися нагорі, у вигнанні. "Так минає слава світова", — засміялася Енн, хоча в усмішці її було знати й нотку жалю. Гірко бачити, як руйнуються наші давні святині, хай навіть ми їх уже й переросли.
- Люсі Мод Монтгомері — Блакитний замок
- Люсі Мод Монтгомері — Енн із Інглсайду
- Люсі Мод Монтгомері — Емілі з Місячного Серпа
- Ще 10 творів →
— Тут буде так самотньо без тебе, — чи не всоте простогнала Діана. — І ти їдеш уже наступного тижня!
— Але доти ми будемо разом, — жваво заперечила Енн. — Не дозволяймо наступному тижню псувати нам радість цього. Мені й самій тяжко думати про від'їзд — ми ж із домом такі добрі друзі. І ти ще кажеш про самотність! Це я мушу журитися. У тебе тут лишаться всі твої давні приятелі — і Фред! А я буду серед чужих, де не знатиму ані душі.
— Окрім Гілберта й Чарлі Слоуна! — відповіла Діана, дражнячи Енн її власним лукаво-багатозначним виразом.
— Звісно, мене дуже втішить присутність Чарлі Слоуна, — скептично озвалася Енн, і дві безтурботні панночки зайшлися веселим сміхом. Діана чудово знала, якої думки Енн про Чарлі Слоуна, та попри незліченні сердечні розмови, так і не довідалася, якої ж думки Енн про Гілберта Блайта. Утім, цього не знала й сама Енн.
— Хлопці, здається, житимуть на іншій околиці Кінгспорта, — вела далі Енн. — Я тішуся, що їду до Редмонду й певна, що за якийсь час полюблю його — та для цього потрібен не один тиждень. Навіть додому я не зможу приїздити по суботах, як було в семінарії. А до Різдва ще мовби ціла тисяча років.
— Усе змінюється — чи скоро зміниться, — тужливо проказала Діана. — Тепер ніщо вже не буде таке, як раніше, Енн.
— Так, ми підемо різними шляхами, — замислено мовила Енн. — Це неминуче. Як ти гадаєш, Діано, бути дорослими справді так гарно, як здавалося нам у дитинстві?
— Не знаю. У дечому — звісно, так, — відказала Діана, знову гладячи перстеника з усмішкою, від якої Енн почувалася дивовижно самотньою й недосвідченою, — але й дивно теж. Іноді я цього дуже лякаюся, і тоді все ладна віддати, щоб знову стати маленькою дівчинкою.
— Колись ми, напевно, звикнемо бути дорослими, — життєрадісно відповіла Енн. — І згодом несподіванок у цьому для нас поменшає — хоч мені видається, що саме несподіванки й роблять життя цікавим. Нам зараз по вісімнадцять, Діано; а ще за два роки буде двадцять. У десять років я гадала, що двадцять — це хоч і рання, а вже старість. Скоро ти будеш поважною матроною середніх літ, а я — веселою старою панною, тітонькою Енн, що зрідка приїздитиме в гості. Мила Ді, ти ж матимеш куточок для мене, правда? Не гостьову кімнату, звісно, — старим паннам не личить зазіхати на таке, — я буду смиренна, мов Урія Гіп,[4] і цілком удовольнюся комірчиною біля вітальні чи маленькою верандою.
— Не кажи дурниць, Енн, — засміялася Діана. — Ти вийдеш заміж за розкішного й заможного красеня — і жодна гостьова кімната в Ейвонлі не буде гідна тебе. І тоді ти почнеш гнути кирпу перед усіма своїми давніми друзями.
— Боюся, коли почну гнути кирпу, це зіпсує мого носа, хоча він у мене й доволі гарний, — мовила Енн, погладжуючи цю витончену частину свого обличчя. — Небагато в мене гарних рис, щоб я могла безжурно псувати ті, що маю, — тож навіть якщо я вийду за короля з Людожерських Островів — даю тобі слово, Діано, що перед тобою кирпу не гнутиму.
Так сміючись дівчата й розпрощалися — Діана пішла додому, у Садовий Схил, а Енн — на пошту. Там чекав на неї лист, отож, коли Гілберт Блайт перестрів дівчину на містку через Озеро Осяйних Вод, лице їй випромінювало радість.
— Прісцилла Грант теж їде до Редмонду! — вигукнула Енн. — Хіба не чудово? Я цього сподівалася, та сама вона була непевна, чи дозволить їй батько. Але він таки дозволив, і ми житимемо разом. Тепер я можу виступити під хоругвою проти цілого війська — чи то фаланги редмондських професорів, — бо зі мною буде такий друг як Прісцилла.
— Нам буде добре в Кінгспорті, — сказав Гілберт. — Я чув, що це затишне старе містечко, а в ньому — дуже гарний природний парк. Кажуть, там розкішні краєвиди.
— Невже там буде… може бути… краще, ніж тут? — прошепотіла Енн, роззираючись довкола ніжним, захопленим поглядом того, хто довіку вважає рідний дім найпрекраснішим місцем у світі — байдуже, які чарівні краї лежать попід чужими далекими зорями.
Вони стояли біля поруччя на містку, впиваючись красою густих сутінків, достоту там, де Енн була видерлася на палю із човна, у якому пливла до Камелоту безталанна лілейна діва. Небо на заході ще ніжно багряніло під останнім доторком сонця, та з іншого боку сходив місяць, і вода в його світлі мерехтіла казковим сріблястим безрухом. Двоє юних істот поринули в солодкі чарівливо-тонкі спогади.
— Ти така мовчазна, — сказав зрештою Гілберт.
— Я боюся говорити — і навіть поворухнутися, щоб не розвіялася зненацька ця дивовижна тиша й краса, — видихнула Енн.
Раптом Гілберт поклав долоню на тонку білу руку, що спочивала на поручні містка. Карі очі його потемніли, а досі хлопчачі вуста розкрилися, готові вимовити слова про мрію та сподівання, що буяли в його душі. Проте Енн висмикнула руку й швидко відвернулася. Чари сутінків розвіялися для неї.
— Мушу йти додому, — вдавано байдуже кинула вона. — У Марілли нині болить голова, а двійнята напевне вже втнули якусь страхітливу шкоду. Не слід було мені стільки гуляти.
Аж до самісінької стежини, що вела в Зелені Дахи, Енн говорила — хапливо й безперестанку. Сердешний Гілберт ледь устигав проказати бодай слівце. Коли він пішов, дівчина полегшено зітхнула. Нове, незбагненне відчуття зродилося в її серці після недовгої відвертої розмови з Гілбертом у саду в Прихистку Луни. Щось чуже втрутилося в їхню давню міцну дружбу, погрожуючи її зіпсувати й спотворити.
"Ніколи ще я не тішилася, що Гілберт нарешті йде, — із прикрістю та смутком думала Енн, самотою простуючи до Зелених Дахів. — Ми втратимо дружбу, якщо він не припинить цих дурниць. Але ми не повинні її втратити — я цього не дозволю. Ох, ну чому хлопці такі нерозважливі?"
Проте мучив її й невиразний сумнів — чи так уже "розважливо" з її боку було й досі відчувати на руці теплий дотик Гілбертових пальців, точнісінько як у ту коротку мить, — а надто те, що його зовсім не випадало назвати бридким, і був він геть інакший, ніж подібний вияв уваги від Чарлі Слоуна, коли три дні тому вона сиділа поряд з ним після танцю на вайтсендзькій вечірці. Енн здригнулася від самого лише спогаду, та всі думки про безтямних кавалерів вилетіли їй з голови щойно вона опинилася у звичній, позбавленій будь-яких сентиментів кухні в Зелених Дахах, де гірко ридав на дивані восьмирічний хлопчик.
— Що сталося, Деві? — запитала Енн, обіймаючи його. — Де Марілла й Дора?
— Марілла вкладає Дору спати, — схлипнув Деві, — а я плачу, бо Дора впала зі сходів у льох і полетіла сторчма, і обдерла собі ввесь ніс, і…
— Не журися так, маленький. Звісно, тобі шкода її, та хіба тут зарадиш слізьми? Завтра їй уже не болітиме. А сльози нікому не помагають і…
— Я плачу не тому, що Дора впала в льох, — урвав Деві її благодатну проповідь і в голосі йому побільшало смутку, — а тому, що сам не бачив, як це сталося. Хіба ж я вічно мушу пропускати все цікаве?
— О, Деві, — мовила Енн, тамуючи гріховний сміх, — невже тобі цікаво побачити, як сердешна Дора впала зі сходів і забилася?
— Вона не сильно забилася, — правив своєї Деві.