А тепер давай-но сюди зошита, я прочитаю тобі вірша про Геракла та Авгієві стайні.
Я подав, і прадідусь почав читати:
Балада про Геракла та Авгієві стайні
Геракл у дні старовини,
Як з міфів нам відомо,
Геройські подвиги чинив
На чужині і вдома.
Та й у героїв теж діла
Бувають незвичайні.
Гераклу доля прирекла
Ті Авгієві стайні.
Сам Авгій був славетний цар.
Він жив, забувши біди,
Як самовладний володар
Зеленої Еліди.
В просторім замку мешкав він
(Бо мав дітей-дрібноту)
І мав силенну-силу він
Годованого скоту.
А кожну стайню, де жив скот,
Мав Авгій великенну:
Ушир вона сягала (от!)
На відстань шестиденну!
Є стайні — вичистиш за день,
А ця ж — тьму скоту вмістить!
То ви подумайте лишень:
Ну хто її почистить?!
Отак цар Авгій і гадав
Собі в недобру пору
І підстилки там наскладав
На метрів шість угору!
— Якщо мені зумієш ти,
Геракле, стать в пригоді,
То пам'ятай: зрадієш ти
І щедрій нагороді!
Була то не простенька річ, —
Хоч Зевсом присягтися!
Тому герой, не спавши ніч,
На хитрощі пустився.
Пливла там річка, що води
Аж не могла вмістити, —
Її він перегородив,
Щоб воду в хлів пустити.
І річка в гніві понесла
Всі хвилі живодайні
В хліви (чи в стайні) без числа
І вичистила стайні!
Зраділи люди всі кругом,
Що любо й подивиться,
Й побігло в стайні ті бігом
Скотини тисяч тридцять.
І славлять аж до наших днів
Легенди одностайні:
— Герой почистити зумів
І Авгієві стайні!
Я засміявся після цієї балади, а прадідусь сказав:
— Смійся на здоров'я, Хлопчачок! Це справді трохи кумедно чути — хтось герой через те, що вичистив стайні. Але ж незвичайна людина, яка спромоглася зробити те, що всім здавалося неможливим, таки має в собі щось героїчне! А хто має в собі героїчне, у того воно може виявитись за найкумедніших обставин. Хоч би й таких, як чищення стаєнь. Одначе мені здається, що вже час вечері, хоч я нітрохи не голодний.
Я, поглянувши на свій годинник, сказав, що до вечері ми ще маємо досить часу, щоб скласти два "шпалерні" вірші.
— Чудово, — погодився прадідусь. — То віршуймо. Між іншим, ми можемо скористатися з нагоди й показати той вид жарту… ні, — похопився він, — вид гумору, що його називають гумором відчаю або ще гумором стратенців… А це частенько гумор героїчний.
— Тоді я пишу пісню про стратенця-розбійника!
— Ото тільки питання, Хлопчачок: а чи розбійник — герой? Та гаразд. Пиши ти про стратенця-розбійника, а я придумаю щось інакше.
Я приніс до кімнатки ще не списаний сувій шпалер, і ми знов заходилися писати від середини.
Скінчили ми на диво швидко, бо обом нам цього вечора писалося. Може, причиною були лікареві відвідини: коли він пішов собі, напруження спало, і ось у нас знов був творчий настрій.
На мою радість, читав перший знову я. Отож голосно, мов купець на ярмарку, я й прочитав із сувою шпалери:
Пісня розбійника-стратенця
Збирайтесь, люди! Йдіть і веселіться!
Година гарна і безплатний вхід,
Мене, розбійника, паливоду-сміливця
Сьогодні вішають. Отож дивіться йдіть.
Прилюдно, на очах панів і дам,
Мене скарають на догоду вам!
Мої шляхи — розбій і плюндрування,
Із них немає вороття назад.
Я сіяв сльози, страх і руйнування, —
За це мені накине зашморг кат.
Прилюдно, на очах панів і дам,
Мене повісять на догоду вам!
Усіх вас, може, обікрав я, люди?
Тепер сквитатися надходить час.
Ви мріяли колись, що помста буде, —
Нехай же смерть моя потішить вас.
Прилюдно, на очах панів і дам,
Мені відплатять на догоду вам!
Я вільно жив, придбав і гроші, й славу,
Та смерть усе з собою забере.
Тепер останню я даю виставу, —
Розбійник цей героєм тут помре.
Прилюдно, на очах вельможних дам,
Помре розбійник на догоду вам.
Коли я, мовби й справді страхітливий і гордий розбійник, прокричав ці останні рядки, прадідусь тільки сказав:
— Мм… так… — І замовк. Десь аж за добру хвилину він підкреслено тихо додав: — Така саморекомендація стратенця-розбійника може ввести в оману. Є багато книжок, що прославляють цей фальшивий героїзм розбійників. І справді: здається, що твій розбійник помирає, як герой. Але подумай лишень: хто живе розбоєм, той завжди важить життям. Він знає, що смерть може спіткати його в будь-яку хвилину. І коли вона приходить насправді, тоді він просто програв гру. Він помирає як гравець, а не як герой.
— Але ж хіба не героїзм — веселим іти на страту?
— Це — хто як цінує життя, Хлопчачок. Для кого чуже життя нічого не варте, той і своїм не дуже дорожить. Селянин у моєму вірші виказав куди більше справжнього героїзму в своїй непокірній пісні, ніж твій розбійник у своїй зневажливій.
— Який селянин, прадідусю?
— Селянин-кріпак із давнини, що повстав проти своїх панів на захист своїх прав. У мене він під шибеницею співає пісню непокори гнобителям. Ось послухай.
Прадідусь начепив окуляри, які перед тим вертів у руках, і прочитав:
Пісня кріпака під шибеницею
То як, панове? Тут мені
Ще й пісню заспівати?
Та в кріпаків такі пісні, —
Вам краще б не чувати!
Мене ви вішаєте, так?
Я муляю вам очі?
То хай же знає з вас усяк,
Що й сам я вмерти хочу!
Хай краще стане серце враз,
Нехай цю мить я згину,
Аніж, працюючи на вас,
До скону гнути спину!
Тихіш, панове, не кричіть!
Змогли ви все зажерти.
Та вас хіба кріпак навчить,
Як треба гідно вмерти.
Давайте ж вішайте мене!
Прощай, життя обдерте!
Прощай, кріпацтво навісне!
Здоров, бабуню-смерте!
Я хотів був сказати, що селянин, по-моєму, справжній герой, але прадідусь озвався перший:
— Героїзм вимірюється й часом та обставинами. За часів кріпацтва селянина-бунтівника могли й помилувати, якщо перед лицем смерті він на колінах благав милосердя в свого пана. Але моєму селянинові воля дорожча за підневільне життя. У нього ж, певне, були жінка й діти. Однак у своїй пісні він не просить милості, а називає кривду кривдою і за це приймає смерть. Це пісня героя. У ній є гумор — гіркіший від полину! Панам навряд чи було смішно.
— То, може, це взагалі гумор без сміху, прадідусю?
— Просто сміх тут особливий, Хлопчачок. Він ніби розковує людину, позбавляє страху. Трапляється, що цей сміх рятує стратенця від зашморгу. Ось як у моїй баладі про гусака й лисицю, хоча в ній, між іншим, нема ніякої шибениці.
— А я цей вірш знаю?
— Я тобі його розказував років кілька тому, Хлопчачок. А сьогодні він нам дуже до речі, то я розкажу його ще раз.
Прадідусь хвильку пригадував, поправляючи окуляри, а тоді розповів напам'ять:
Балада про мудрого гусака
Хап лисиця гусака!
І не встигла сісти:
— Слухай, кумцю, річ така:
Мушу тебе з'їсти!
— Вже ж не як, уже ж не як! —
Він мов пробудився. —
Я ж і сам подумав так,
То й не боронився!
Нащо сльози, нащо страх?
Будь, що має бути!
Тільки знай, що в гусаках
Трохи є отрути.
В нас вона — в якого де:
Чи в стегні, чи в спинці.
А буває, попаде,
Що в самій печінці.
А отрута — річ така,
Що не пахне жартом!
То ж бо їсти гусака
Зопалу не варто.
Бо отруту проковтнеш —
То погана штука:
Так відразу і помреш
У великих муках!
В мене в шиї, далебі…
В шиї, ну скажи ти!..
Ой, боюся, що тобі
Вже не довго жити!
Чи тобі не палить лоб?
Не стріляє в вусі?..
(Та воно таки було б,
Звісно, й по заслузі!)
Ну, тут лоба мац кума:
"Господи! Одначе…
Щось у мене недарма
Лоб такий гарячий!
Та воно це річ така…
Ще не пізно, може?..
Геть поганця гусака!"
— Йди собі, небоже!
Та й пустила. А гусак,
Як відбіг далеко,
Закричав до лиски так,
(Відітхнувши легко):
— В нас отрути не бува,
Я сказав дурницю!
Мудра в мене голова —
Обдурив лисицю!
Коли прадідусь закінчив, я засміявся, але сказав, що гусак, по-моєму, ніякий не герой. Він просто рятував своє життя та й годі.
— Овва, Хлопчачок! — вигукнув прадідусь. — А він же виявив гумор стратенця! Бо хто віч-на-віч зі смертю не німіє з переляку, а лишається мудрим, красномовним і кмітливим, той таки має чуття гумору. І навіть має в собі дещо героїчне. Героїзм узагалі часто народжується на межі поміж життям і смертю. Лише дужий, той, хто не втрачає мужності, зостається живим. Як, наприклад, кабанчик із годинником у старовинній жартівливій пісеньці.
— А я її й не знаю, прадідусю!
— Правда, правда! — сказав старий. — Ти її не знаєш, її співали ще за тих часів, коли з'явилися перші наручні годинники. Тоді її співали всі, а тепер забули. Я й сам іноді забуваю, що ти на сімдесят п'ять років молодший за мене.
— Ви мені заспіваєте цю пісеньку, еге ж, прадідусю?
— Спробую, Хлопчачок.
Прадідусь прокашлявся і справді заспівав:
Пісенька про кабанчика з годинником на ніжці
Малий кабанчик (ну й дива!
Ну й дива, ну й дива!)
Як десь ще, то надіва
Годинничок наручний.
Коло різницької, бува,
Як бува, як бува, —
На свій годинничок кива:
Мовляв, він дуже зручний!
Малий кабанчик сам собі,
Сам собі, сам собі
В своїй затаєній журбі
Казав: — Я, певне, згину, —
Отож годинник при мені,
При мені, при мені
Хай буде ночі всі і дні, —
Щоб знав я ту годину!
Не марні страхи ті були,
Ті були, ті були:
Його в різницю одвезли
("Погасять, мов каганчик!").
Але сказали різники,
Різники, різники:
— Оцей, з годинником, таки
Панок, а не кабанчик!
І наш кабанчик (ну й дива!
Ну й дива, ну й дива!)
Годинник знову надіва
Й гуляє по доріжці.
Веселу пісеньку співа,
Все співа, все співа, —
Там про кабанчика слова
З годинником на ніжці.
Слова, що в пісеньці повторювались, — мабуть, їх колись приспівував хор, — я з другої строфи співав разом із прадідусем, і, хоч голос у нього був трохи глухуватий, вийшло в нас непогано. Коли ми доспівали, я щосили забив у долоні, — аж раптом хтось заплескав у долоні за дверима. Ми з прадідусем здивовано повернули до дверей голови.
До кімнатчини зайшла горішня бабуся.
— І я знаю цю пісеньку, — сказала вона. — Ви так гарно її заспівали, тату! Ви молодший, ніж я собі думала. — І несподівано додала: — Але з героями ця пісенька нічого спільного не має, так?
— Отож-то, що має! — вигукнув Великий Хлопчак. — У тім-то й річ! Подумай сама:. кабанчик з годинником на ніжці! Хто, опинившись у такому безнадійному становищі, як цей кабанчик у різницькій, не втрачає чуття гумору, у того душа не з лопуцька! А в кого душа не з лопуцька, той часом може повестися як герой.
Більше того вечора про героїв не мовилося. Ми, два дослідники героїзму, анітрішечки не героїчно пошкандибали слідам за горішньою бабусею наниз, у кухню, де на нас уже чекали повні тарілки.
А проте на сходах, важко спираючись на моє плече, прадідусь сказав, мов сам до себе:
— По суті, героїчний вчинок, мабуть-таки, річ поважна.