Капітан тим часом якомога непомітніш постарався вислизнути в коридор.
Цілих дві години клоун Пепе широко всміхався пасажирам яскраво-червоним велетенським ротом, що виразно жарів на тлі його густо набіленого обличчя, цілих дві години демонстрував глядачам дивовижну майстерність, бо тут, у розгойданому салоні циркові трюки несподівано набували незвичайної принадності. Колеги-циркачі, які бачили Пепе на арені, може, вже сотню разів, сміялись і аплодували разом з усіма, так немов оце вперше прийшли на його виставу.
— Так гарно він ще ніколи не виступав! — вигукнув Рамон, дресирувальник, а директор, музичний ексцентрик, еквілібрист і акробат на трапеції одностайно це підтвердили.
Найкращий свій номер — віртуозну гру на скрипочці у два пальці завбільшки — Пепе залишив насамкінець. Скрипочку він заздалегідь спритно примостив у одній з люстр, що звисали зі стелі в салоні.
Тепер, коли в нього вже поприлипали до тіла строкаті клоунські шати й голова йшла обертом, коли він уже почав задихатися з утоми й весь був у синцях, — аж тепер нарешті він вирішив показати номер зі скрипочкою.
Але цим разом йому перешкодили: в салоні несподівано з'явився капітан, видимо здивований, що в пасажирів такий безтурботний настрій.
Коли Пепе під захоплені вигуки глядачів знов кинувся на шию цьому плечистому чоловікові, капітан сказав так тихо, щоб його чув тільки старий клоун:
— У трюмі вже вода. Матроси не відходять від помп. Не знаю, скільки ми витримаємо. А ви тут скільки ще зможете витримати?
Геть знеможеного Пепе ця звістка вразила дужче, ніж капітан сподівався.
— Не знаю, скільки я ще витримаю, капітане, — пробурмотів Пепе, і кутики його вуст опустилися донизу.
На жаль, густо набілене клоунове обличчя не могло сховати анінайменшого поруху його душі. Тієї миті пасажири легко помітили на тій білій масці величезну втому й розпач Пепе. Ще хвилина — й замість веселощів їх опанує страх. Пепе без слів повідомив пасажирам лиху новину.
Проте, завваживши, що глядачі спостерегли його відчай, він миттю виправив становище. Обличчя його скривилося в плаксиву гримасу, й він, мов мавпа, вчепившись однією рукою за шию капітанові, голосно зарюмсав, обернувшись до публіки:
— Він мене не лю-у-у-бить!
Тоді пустив капітана й виконав номер, який у його виступах посідав друге місце після гри на манісінькій скрипочці. То був кумедно-голосільний номер, що звався "Покинута наречена моряка", виконуючи який Пепе поміж риданнями й схлипуваннями знов і знов починав пісню про дівчину, яку покинув моряк.
І навіть тут, на кораблі, який кидало то туди, то сюди, то підіймало вгору, то грізно перехиляло набік, тут, у салоні, що шалено розгойдувався й аж тріщав під ударами хвиль, "Покинута наречена моряка", як завжди, мала величезний успіх: глядачі реготалися до сліз.
Ніхто не помічав, що сльози на обличчі в старого клоуна течуть тепер зовсім не від сміху, — що то розпачливі сльози знеможеної людини. Пролиті нібито задля потіхи публіки, вони були гарячі й солоні, як бувають лише справжні сльози. Сили Пепе доходили краю.
Але старий штукар був завзятий і добре знав глядачів. Він знав, що, досхочу нареготавшись, вони воліють номер, овіяний легенькою усмішкою, щось мило-мрійливе — задля рівноваги й перепочинку. І на такий номер Пепе був ще спроможний. Він потягся вгору, до люстри й соромливо, наче тендітна дівчина, всміхаючись, дістав із неї скрипочку. Тоді знайшов точку опори — спроквола закинув праву ногу на спинку стільця і під бурхання шторму видобув з інструмента кілька високих звуків — неначе пурхнула на вітрі зграйка голуб'ят…
І знову Пепе заволодів публікою. Майже на годину прикував він її серця до своєї скрипочки — та ні, не скрипочки, не інструмента — просто мовби дитячої іграшки!
А за ту годину, поки клоун вигравав на скрипочці — то солодко й ніжно, то палко й жагуче — і поки чверть екіпажу, важко дихаючи, працювала біля помп, — за цю годину вирішилася доля корабля: буря почала помалу вщухати. А з Тенерифа надійшов катер рятувальної служби, на якій почули переданий з корабля в ефір сигнал біди. Хоч море ще й вирувало, катерові пощастило пришвартуватися до правого борту корабля.
Знаменитий віртуозний номер Пепе сягнув вершини — і саме тоді до салону знов зайшов капітан. Він, певне, хотів зробити якесь оголошення, та, побачивши, як захоплено слухають примовклі пасажири клоуна, що видобуває палкі звуки з крихітної скрипочки, зупинився в дверях. Коли штурман, поклавши ліву руку на кобуру револьвера, й собі рушив за капітаном, той відтіснив його в коридор. Аж як Пепе, скінчивши концерт мистецьким акордом, уклонився й пасажири зааплодували, вигукуючи: "Браво!", капітан підійшов до клоуна й сказав йому на вухо:
— Підійшов рятувальний катер.
Куточки вуст Пепе піднялися високо догори й зразу роз'їхалися мало не до вух. І враз його руки безладно звисли донизу, маленька скрипочка й смичок, розлетівшися врізнобіч, лягли на підлогу, й Пепе, зомлілий, упав на груди капітанові, що в останню мить злякано підскочив до нього. Великий червоний рот на клоуновому обличчі й досі усміхався.
Аж тепер пасажири занепокоїлися. Декотрі закричали, інші марно пробували звестися на ноги в розгойданому салоні. Тієї миті до салону пробився штурман, рішучий, ладний, якщо буде треба, втихомирити всіх силоміць. Але капітан пояснив йому, що тепер для паніки немає ніяких підстав: буря вщухає, рятувальний катер пришвартувався до борту корабля.
Спокійно, аж наче весело, капітан сказав до пасажирів:
— Прошу заспокоїтися! Нашого друга Пепе підкосила добра новина. — Він передав непорушного клоуна під опіку двом матросам і повів далі: — Наш корабель, шановні пані й панове, на жаль, не може зайти в гавань через надто розбурхані хвилі. Тому з Санта Круз прибув катер, який усіх вас по черзі перевезе на берег. Прошу пасажирів від першої до п'ятнадцятої каюти підготуватися до переправи.
Без зайвої метушні всіх пасажирів і команду перевезли на берег.
Уранці другого дня, — він видався сонячний і тихий, — корабель, що потерпів аварію, буксиром підтягли до гавані Санта Круз. Там виявилося, що могутня хвиля вдарила чимось важким (найімовірніше, великою колодою) у гребний гвинт і не лише розбила лопать, а ще й розтрощила тяги стерна.
Уже аж того дня, коли корабель підтягли в гавань, дізналися пасажири, яка небезпека їм загрожувала. Вони довідались про це з тієї самої газети, що вмістила оголошення про вечірню циркову виставу за участю славетного клоуна Пепе.
Звичайно ж, цирк того вечора був напхом напханий. Усі неодмінно хотіли побачити цього клоуна. Пасажири корабля, звичайно, також усі були в числі глядачів, які вітали Пепе громом оплесків і вигуками "браво!". Аж тепер у них поза спиною побігли мурашки, коли Пепе, розмальований, як і годиться клоунові, в широких штанях, розмаяному халаті й велетенських білих рукавичках, вийшов на сцену й натхненно заграв на манісінькій, у два пальці завдовжки, скрипочці.
Коли прадідусь знову скрутив свою шпалеру в сувій, я зітхнув, мабуть, занадто гучно, бо Великий Хлопчак здивовано спитав:
— Чого це ти зітхаєш, мов ковальський міх?
— Бо дуже цікава оповідка, прадідусю, — відповів я. — І не така вже вона весела…
— Я ж тобі це зразу сказав, Хлопчачок! Мені хотілося написати втішну побрехеньку про веселуна за фахом, а вийшов у мене героїчний епос у мініатюрі.
— А от що саме робить Пепе героєм, прадідусю? Я бачу, що він герой, а чому — не можу пояснити.
— Я гадаю, в ньому багато що збіглося, в цьому старому циркачеві: і здатність наважитися на виставу, що цілком могла б не досягти мети, і завзяття, що допомогло не спасувати у видимо безнадійному становищі, і витривалість, що переборола величезну втому. Адже Пепе, власне, вчинив диво — не лише врятував людей від неминучих у паніці непоправних вчинків, а ще й змусив їх під такий час сміятися. Він був не тільки клоуном, Хлопчачок, а й лікарем, і чарівником для глядачів. Він був справжній герой, але під клоунською маскою. — Прадідусь подумав якусь мить і, всміхнувшись, додав: — Його навіть можна назвати героєм праці, Хлопчачок.
— Як-то, прадідусю?
— Він так добре виконав свій номер у салоні корабля, що відвернув увагу людей від смертельної небезпеки, яка їм загрожувала. Тобто він працював як герой. А знаєш, мені спало на думку, що й Геракл одного разу виконав геройську працю.
— А коли?
— Коли йому довелось побути ніби за челядника у царя Авгія. Між іншим, оце таки весела пригода! Вона нам якраз до речі. А де ж це?.. — Старий заозирався. — Де ж це дівся мій зошит у чорній цератовій обкладинці?
— У вашій кімнаті, прадідусю.
— Ні, Хлопчачок, я його сьогодні вранці забрав сюди. Він має бути десь тут!
Проте, хоч як ми шукали, зошит так і не знайшовся.
Після довгих пошуків прадідусь нарешті здогадався, що тут, у моїй кімнаті на горищі, побувала горішня бабуся.
— Може, вона…
Він не скінчив фрази, та я зрозумів, яке мало бути запитання. Тому я й сказав, що запитаю в горішньої бабусі, й пошкандибав униз на другий поверх.
Під дверима своєї спальні я спинився, бо почув, що всередині хтось хихотить.
Я відразу впізнав хто, тому й гукнув:
— Горішня бабусю, ми скрізь шукаємо зошита в чорній цератовій обкладинці. Ви його ніде не бачили?
— Постривай хвилиночку! — сердито гукнуло зі спальні. — Тут заставлені двері. Ось я зараз трохи повідсуваю й відчиню!
Потім у спальні зашелестів папір. Меблів начебто ніхто не відсував.
Коли мене нарешті впустили пошукати зошита в чорній цератовій обкладинці, я з першого ж погляду помітив сувій шпалер, що виглядав з-під мого ліжка. Та я вдав, що нічого не бачив, а повів очима довкола, вгледів зошита в цератовій обкладинці на своєму нічному столику й сказав:
— Осьде він!
— То забери його та не перебивай мені роботи! — пробурчала горішня бабуся.
Я взяв зошита і мерщій пошкутильгав на горище.
А там я виявив, що чиїсь руки походили коло сувоїв шпалер, бо вони лежали не так, як я сам-таки їх поскладав.
Коли я повідомив про це своє відкриття прадідуся, він посміхнувся й мовив:
— Я відучора знаю, що твоя горішня бабуся читає наші нові твори. Вона й тоді, чотири роки тому, крадькома читала наші вірші, якщо ти пам'ятаєш. Але ж вона моя дочка.