її очі немовби дивилися на щось, чого діти не бачили. Вони напружено чекали.
— Було це в давню давнину, — почала Мері Поппінс неквапливо, як звичайно розказують казку. Тоді помовчала, ніби пригадуючи собі те, що сталося за багато сотень років до нашого часу.
Руда Корова — таке вона мала ім'я. Моя мати казала, що це була дуже статечна Корова, і добре їй велося. Вона жила в лузі, найкращому за всі довколишні луги, широкому й рясно вкритому жовтцем з квітками завбільшки як блюдця і кульбабами, що стояли виструнчившись, мов солдати. Як тільки вона з'їдала голову одного такого солдата-кульбаби, натомість умить виростав інший, у зеленому військовому мундирі і жовтій гусарській шапці.
Корова жила там зроду, — моїй матері вона не раз казала, що не пам'ятає, щоб коли жила десь-інде. Межами того її квітчастого світу був великий живопліт і небо, і вона зовсім не знала, що там, поза ними. Руда Корова була дуже пристойна добродійка, завжди поводилась, як справжня леді, і твердо знала, ЩО до ЧОГО. Для неї кожна річ була або гарна, або погана, і ніяка інша. Кульбаба була або солодка, або кисла, іншого смаку вона ніколи мати не могла.
Руда Корова була дуже зайнята. Вранці вона давала уроки Рудій Теличці, своїй доні, а після обіду навчала її гарно поводитись і мукати, — одне слово, навчала її всього, що треба знати добре вихованому теляткові. Потім вони удвох вечеряли, і Руда Корова навчала Руду Теличку відрізняти добре зілля від поганого, — а вночі, коли дитя лягало спати, мати заходила на край лугу і там, жуючи жуйку, снувала свої спокійні думки.
Дні її минали всі однаковісінько. Одне Руде Телятко виростало і йшло у світ, а замість нього з'являлося інше. Не диво, що Руда Корова гадала собі й далі жити так само, як досі. І звичайно, їй здавалось, що їй і бажати більше нічого, — аби тільки її життя до кінця не змінилось.
Та саме тоді, коли вона ото так собі гадала, несподіванка, — як згодом сама вона казала моїй матері, — вже підстерігала її. Вона впала на Руду Корову якось уночі — такої ночі, коли навіть зорі в небі були мов квітки кульбаби, а місяць посеред нього здавався велетенською стокроткою.
Тієї ночі, коли вже Руда Теличка давно спала, Руда Корова раптом підхопилася і пішла танцювати. Вона танцювала натхненно й прекрасно, чудово витримуючи такт, хоч їй ніхто не грав до танцю. Вона починала польку, тоді переходила на буйний шотландський танок, а далі — на зовсім особливий, який вигадала сама. А поміж танцями робила реверанси і низько вклонялася, черкаючись головою об квітки кульбаби.
— Господи! — сказала сама собі Руда Корова, витанцьовуючи матроський танок. — Це просто якесь диво! Я завжди мала танці за щось непристойне, а, виходить, це не так, бо ось я танцюю сама, а я ж для будь-кого можу служити за взірець!
І вона танцювала й танцювала, дуже вдоволена сама з себе. Та зрештою втомилася і вирішила, що вже натанцювалась досхочу й що треба лягти спочити. Але, на превеликий подив собі, вона відчула, що не може спинитися і не танцювати. Коли вона спробувала була лягти біля Рудої Телички, ноги її не послухалися. Вони все вистрибували й ходили вихиляса, і, звісно, вона вистрибувала й ходила вихиляса разом з ними. Ось вона полинула по лузі в нестримному вальсі, то підлітаючи вгору, то виступаючи навшпиньочки.
— Господи, як усе це дивно! — примовляла вона поміж танцями, і виходило це в неї, як у справжньої леді. Проте спинитися вона не могла.
Настав ранок, а вона все танцювала, і Руденька Теличка мусила снідати кульбабами сама-самісінька, бо Руда Корова неспроможна була навіть трішечки спинитися, щоб попоїсти.
Цілісінький день вона танцювала, кружляючи вздовж і вшир лугом, а Руда Теличка бігла слідком за нею і жалібно мукала. Коли ж настала й друга ніч, а вона все так само танцювала і так само не могла спинитися, Руда Корова непомалу стурбувалась. А коли протанцювала без упину цілий тиждень, то просто-таки мало з розуму не спала.
— Треба піти спитати поради в Короля, — вирішила вона, труснувши головою.
І Руда Корова поцілувала Руденьку Теличку, наказала їй гарно поводитися, повернулася й, протанцювавши через увесь луг, подалася до Короля.
Цілу дорогу вона танцювала. Інколи їй щастило вскубнути який пагінець із живоплоту понад шляхом, і кожний, побачивши її, торопів з дива. Але дужче за всіх дивувалася сама Руда Корова.
Аж ось вона прийшла до палацу, у якому жив Король. Смикнула за шнурок дзвінка, і, коли брама перед нею відчинилася, протанцювала в сад, а звідти широкою доріжкою — до королівського трону.
Король сидів на троні і дуже старанно укладав нову збірку законів. Його секретар записував їх у невеличкий червоний записничок у тому порядку, в якому Король придумував.
Довкола було повно придворних і фрейлін, вони були вичепурені і говорили всі одразу.
— Скільки я сьогодні придумав законів? — спитав Король, обернувшись до секретаря.
Секретар полічив у червоному записнику.
— Сімдесят два, ваша величність, — сказав він, низько вклоняючись і поглядаючи, щоб не перечепитись через своє гусяче перо, — таке воно було велике.
— Гм. Непогано — за годину роботи! — сказав Король, дуже вдоволений із себе. — Тоді на сьогодні досить.
Він підвівся і дуже вишукано загорнувся в горностаєву мантію.
— Карету! Мені час до Перукаря! — велично сказав він.
І раптом помітив Руду Корову.
Він знову сів і взяв у руки королівське берло.
— А це що таке, га? — владно спитав він, коли Руда Корова підтанцювала до підніжжя трону.
— Корова, ваша величність, — сказала вона просто.
— Це я бачу, — мовив Король. — Я ще не втратив зору. Але чого вам треба? Кажіть, та швидше, бо я о десятій мушу бути в Перукаря. Довше він не чекатиме, а мені треба підстригтися. Та киньте, ради всіх святих, оці стрибки й викрутаси! — роздратовано додав він. — Мені від них аж у голові паморочиться!
— Аж у голові паморочиться! — луною підхопили всі придворні.
— У тому-то й лихо, ваша величність. Я не можу спинитися, — жалібно промовила Руда Корова.
— Не можете спинитись? Дурниці! — розсердився Король. — Зараз же припиніть! Я, Король, вам наказую!
Руда Корова зробила просто-таки героїчне зусилля. У неї аж усі кістки повипиналися. Так вона силкувалась зупинитися. Та все даремно. Вона й далі танцювала перед королівським троном.
— Я намагалася, ваша величність. Але не можу. Я танцюю вже цілих сім днів. Я ані заснула. І їсти майже не їла. Скубнула глоду раз чи двічі, ото й усе. Тому я й прийшла просити вашої поради.
— Гм! Дуже дивно, — мовив Король, зсунувши корону набік і чухаючи потилицю.
— Дуже дивно! — сказали придворні, й собі чухаючи потилиці.
— І як воно вам здається? — спитав Король.
— Дивно, — відповіла Руда Корова. — 1 все-таки... — Вона замовкла, ніби добираючи слово. — Все-таки приємно. Так наче в тебе всередині бринить сміх.
— Дивовижно! — сказав Король і, підперши голову рукою, загадався, що ж тут найкраще зробити.
Враз він зірвався на ноги й вигукнув:
— Сили небесні!
— Що, ваша величність? — скрикнули придворні.
— Та невже ж ви не бачите? — гукнув Король, так розхвилювавшись, що впустив з рук берло. — Який же я дурень, що відразу не помітив! І які ж ви всі телепні! — Він у гніві обернувся до придворних. — Хіба ж ви не бачите, що в неї на розі зачепилася падуча зоря!
— Он воно що! — закричали придворні, бо й вони раптом тепер помітили зорю. І що довше дивилися, то, здавалося, ясніше вона сяяла.
— У тому-то й лихо! — сказав Король. — Нуте, любі мої придворні, зніміть лишень цю зорю, щоб оця... е-е-е... леді припинила танцювати й могла поснідати. Це зірка вам такого наробила, добродійко, — сказав він Рудій Корові, і знов до придворних: — Ну ж бо, починайте!
Він кивнув Старшому придворному, який галантно став перед Рудою Коровою і потяг зірку. Зірка не піддалася.
До Старшого придворного один по одному потяглися інші, — кожний хапав переднього за стан, —аж поки їх набралася довжелезна низка і всі вони стали гратись у "Чий батько дужчий" із зорею.
— Ой, голову, голову! — благала Корова.
— Тягніть дужче! — крикнув Король. Придворні потягли ще дужче. Вони тягли так, що
в них обличчя поробилися червоні, як малина. Вони тягли, поки їм стало зовсім несила тягти, і всі вони попадали один на одного. А зірка й з місця не зрушила. Вона, як і перед тим, міцно сиділа на розі.
— Тц-тц-тц! — заклацав язиком Король. — Секретарю, погляньте лишень в Енциклопедію: що там є про Корів Із Зірками На Рогах?
Секретар став навколішки і поліз під трон. Потім враз виринув звідти з величезною зеленою книгою в руках, яка завжди там лежала про всяк випадок: ану ж король схоче щось довідатись.
Секретар погортав сторінки.
— Немає нічого, ваша величність. Є тільки про Корову, Що Перескочила Місяць, ви ж знаєте. Ось:
Гей, рипці, рипці —
Кіт заграв на скрипці,
А Корова через Місяць — скік!
Песик дивувався,
Весело сміявся,
А вазон з віконця геть утік.
Король потер підборіддя, — це допомагало йому думати. Тоді з серцем зітхнув і поглянув на Руду Корову.
— Ось що я вам скажу, — промовив він, — спробуйте-но й собі.
— Що — спробувати? — перепитала Руда Корова.
— Перескочте Місяць. Це може зарадити. Так чи так, а спробувати варто.
— Мені? — обурено випросталася Руда Корова.
— Вам, вам, а то ж кому? — нетерпляче сказав Король. Він квапився до Перукаря.
— Ваша величність, — промовила Руда Корова, — наважуюсь щонайпокірніше вам нагадати, що я — добропорядна, пристойна худобина, і мене змалечку вчили, що стрибати — це заняття не для справжніх леді.
Король підхопився і махнув на неї берлом.
— Добродійко, — сказав він, — ви прийшли до мене просити поради, і я вам її дав. Ви хочете танцювати довіку? Хочете довіку мучитися голодом? Довіку не спати?
Рудій Корові згадався солодкий смак соковитої кульбаби. Згадалася лугова травиця, на якій було так м'якенько лежати. Вона подумала про свої потомлені ноги, яким так треба спочинку. І вона сказала подумки: "Хіба, може, однісінький разочок. Це ж — ніде нічого, та ніхто й не знатиме, крім Короля".
— Як ви гадаєте, це дуже високо? — спитала вона вголос, не перестаючи танцювати.
Король поглянув на Місяць.
— Гадаю, не менше як миля, — сказав він.
Руда Корова кивнула головою. Вона й сама так думала.
Вона ще якусь мить поміркувала — і зважилась.
— Ніколи я не сподівалася, що до такого доживу, ваша величність.