Навіть коли я всього-на-всього всміхнуся, то й тоді те саме... навіть коли тільки згадаю щось смішне — умить злітаю, мов надувна кулька. І поки я не подумаю про щось серйозне, ніяк не спущусь додолу.
І містер Перук знов захихотів, але, помітивши обличчя Мері Поппінс, перестав сміятися і повів далі:
— Звісно, це незручно, але не скажу, що неприємно... З вами таке, мабуть, ніколи не траплялось?
Джейн і Майкл похитали головами.
— Ну, певно. Я так і знав. Мабуть, це тільки в мене така звичка. Якось, прийшовши з цирку, я ще й наступного дня так реготав, що — повірите? — підскочив і пробув угорі цілісіньких дванадцять годин, не спустився, аж поки годинник не вибив рівно північ. Тоді вже, звісно, я так і ляпнувся додолу, бо ж почалася субота, і мій день народження минув. Химерно, еге ж? Щоб не сказати — кумедно. І сьогодні ось ви з Мері Поппінс завітали до мене в гостину, і, як на те, сьогодні знов п'ятниця і день мого народження! Ой лишенько, не смішіть мене, благаю!..
І хоча Джейн з Майклом не робили нічого дуже вже кумедного, а тільки приголомшено дивилися на містера Перука, він знов гучно зареготався і від сміху аж заскакав у повітрі з газетою, що шелестіла у нього в руці, і з окулярами, що ледве тримались на кінчику носа.
Це було так кумедно — дивитися, як містер Перук підскакував і перекидався вгорі, мов надувна кулька з руками й ногами, хапаючись то за стелю, то за газову лампу, — що Джейн з Майклом, хоч як вони силкувалися поводитись пристойно, просто не могли стриматися. Вони зареготались. Та як! Вони з усієї сили стискували губи, щоб не випустити з себе сміху, та все дарма! Кінець кінцем обоє попадали додолу й так і покотились по підлозі, заходячись з реготу.
— Ну, знаєте, — промовила Мері. Поппінс. — Ну, знаєте, така поведінка!..
— Ох, я не можу! Я не можу! — аж стогнав Майкл, підкотившись до каміна. — Ой, як мені смішно! Ох, Джейн, як мені смішно!
Джейн не відповідала. Бо з нею скоїлася дивна штука. Вона відчула, що від сміху ставала чимраз легша, так ніби в неї напомпували повітря. Це було незвично й заразом дуже приємно, і від цього ще дужче хотілося сміятись. І зненацька її підкинуло вгору, і Джейн попливла в повітрі.
Майкл, занімівши з дива, тільки дивився, як вона ширяє по кімнаті. Ось, легенько стукнувшись об стелю, Джейн попливла під нею, поки дісталася до містера Перука.
— Отакої! — вигукнув містер Перук, страшенно здивувавшись. — Чи не хочеш ти сказати, що й у тебе сьогодні день народження?
Джейн покрутила головою.
— Ні? Ну, то тоді ти, певне, наковталась смішильного газу. Агов, обережно, не зачепися за камін!
Останні слова були звернені до Майкла, що несподівано підскочив угору і тепер шугав у повітрі, заходячись з реготу. Ледь черкнувшись об орнамент на каміні, він минув його і бухнувся просто на коліна до містера Перука.
— Привіт! — сказав містер Перук, гаряче потиснувши йому руку. — Оце справді по-дружньому, щоб я так жив! Піднятись до мене вгору, коли я не можу спуститися вниз, — оце воно!
Вони з Майклом перезирнулися і враз, закинувши догори голови, зайшлися з сміху.
— Здається мені, — сказав містер Перук до Джейн, —ти можеш про мене подумати, що я — найневихо-ваніша людина в світі. Така в мене мила гостя, а я й досі не запросив її сісти. На жаль, я не маю тут напохваті стільця, але, гадаю, ти швидко переконаєшся, що на повітрі дуже зручно сидіти, правду кажу!
Джейн сіла і пересвідчилась, що справді на повітрі сидиться дуже непогано. Вона скинула капелюшок, поклала обік себе, і він завис там без ніякої опори.
— Отак-о! — сказав містер Перук. Тоді обернувся і глянув униз на Мері Поппінс— Ну, Мері, ми розташувались. Але ж я турбуюся, як ти там. Мушу тобі сказати, я щасливий вітати сьогодні у своїй оселі тебе і моїх маленьких друзів. Ну, Мері, ти супишся... Ти, певно, не похваляєш... е-е-е... усього цього.
Він вказав на Джейн і Майкла і поквапливо промовив:
— Пробач, Мері, люба, але ж ти знаєш, зі мною таке трапляється. І я тобі скажу, я й гадки не мав, що це перейде на моїх маленьких приятелів, слово честі, я цього не сподівався, Мері! Я думав, попрошу їх прийти іншим разом, або ж пригадаю собі щось сумне, або...
— Ну, знаєте, дядьку Альберте! — скривилася Мері Поппінс. — Я такого не бачила зроду! Як це ви в таких літах...
— Мері Поппінс, Мері Поппінс, ідіть до нас! — раптом вихопився Майкл. — Подумайте про щось кумедне й самі побачите — це дуже легко!
— Нам тут без вас сумно! — сказала й Джейн, простягаючи до Мері Поппінс руки. — Подумайте про щось смішне.
— Ох, та їй навіть нема в цьому потреби, — сказав містер Перук, зітхнувши, — вона сама знає, що їй досить лише захотіти — і вона злетить, навіть не усміхнувшись.
І він якось дивно, загадково поглянув на Мері Поппінс, що й досі стояла на килимку перед каміном.
— Що ж, — сказала Мері Поппінс, — усе це дуже нерозумно й не смішно, та коли вже ви всі там, угорі, і, як бачу, не можете спуститись, доведеться мені теж піднятися до вас.
І з цими словами, на диво Джейн і Майклові, вона опустила руки вздовж боків і, не засміявшись, навіть злегесенька не всміхнувшись, шугнула догори і вмостилася біля Джейн.
— Скільки вже разів, — пробурчала вона,— скільки разів, цікаво мені знати, я тобі казала: скидай пальто, увійшовши до теплого приміщення?
! вона розщібнула на Джейн пальто, скинула його з неї і рівненько поклала на повітря поруч з капелюшком.
— Так, так, Мері, — задоволено сказав містер Перук і, нахилившись, поклав окуляри на камін. — Ну, ось ми всі зручненько вмостилися.
— Нічого собі зручненько! — пирхнула Мері Поппінс.
— І можемо випити чайку, — вів своє містер Перук, ніби й не чув зауваження Мері Поппінс.
І враз на його обличчі проступив переляк.
— Ой лишенько! — вигукнув він. — Як прикро! Я зовсім забув, що стіл же внизу, а ми вгорі. Що ж нам тепер робити! Ми — тут, а стіл — там! Який жах, який жах! Але ж, Господи, це так кумедно!
І він, затуливши обличчя хустинкою, голосно зареготав.
Джейн із Майклом, хоч і як їм було шкода, що тут нема булочок і пирога, й собі не втрималися від сміху.
Містер Перук утер очі.
— На це є тільки одна рада, — сказав він, — треба подумати про щось серйозне, про щось сумне-сумнісіньке. Тоді ми зможемо спуститися на землю.
Ну — раз, два, три — думаймо про щось дуже невеселе!
І вони почали щосили думати, попідпиравши голови руками.
Майкл думав про школу, про те, що одного чудового дня йому доведеться піти вчитися. Але сьогодні й це здалось йому веселим, і він засміявся.
Джейн подумала: "За якихось чотирнадцять років я стану дорослою!" Але це було зовсім не сумно, а, навпаки, дуже гарно і досить утішно. Вона аж усміхнулась, уявивши себе дорослою, в довгій сукні і з сумочкою в руці.
— Ось хоч би моя старенька тітка Емілія, — міркував уголос містер Перук. — її переїхав омнібус. Сумно, ох, як же сумно! Аж плакати хочеться. А парасолька її лишилася ціла! Хіба ж це не кумедно, га?
Він і сам незчувся, як весь уже трусився від сміху, уявивши собі парасольку тітки Емілії.
— Марна річ, — сказав він, висякавшись. — Нічого в мене не виходить. Та й моїм маленьким друзям теж, здається, не щастить згадати щось сумне. Мері, а чи не стала б ти нам у пригоді? Ми хочемо чаю.
Джейн із Майклом ще й сьогодні не могли б сказати певно, що ж, власне, тоді сталося. Одне вони знали твердо, — що як тільки містер Перук попросив Мері Поппінс, стіл унизу захитався на своїх ніжках, а далі, брязкаючи чашками й висипаючи тістечка з тарілок на скатертину, шугнув через усю кімнату вгору і, плавно повернувшись у повітрі, став перед ними так, що містер Перук опинився на чільному місці.
— Моя люба дівчинко! — вигукнув містер Перук, з гордістю дивлячись на Мері Поппінс. — Я знав, що ти якось нам зарадиш. Ну, Мері, то, може б, ти сіла кінець столу та була б нам за господиню й наливала чай? А мої маленькі гості нехай посідають обабіч від мене. Отак буде добре, — сказав він, коли Майкл з підскоком перебіг повітрям і вмостився праворуч від нього.
Тепер вони всі розташувалися вгорі круг столу, і жодного бутерброда, жодної грудочки цукру не було забуто.
Містер Перук задоволено всміхнувся.
— Здається, заведено починати з бутербродів, — сказав він до Джейн і Майкла. — Але коли вже сьогодні мій день народження, то ми почнемо не так, як заведено, а, як мені завжди здавалось, треба починати: з пирога!
І він кожному відрізав по великому шматку.
— Ще чаю? — спитав він у Джейн.
Але не встигла вона відповісти, як у двері добре постукали.
— Заходьте! — гукнув містер Перук.
Двері відчинилися, і на порозі стала міс Персіммон з чайником окропу на таці.
— Я подумала, містере Перук, — почала вона, озираючись по кімнаті, — що, може, вам треба буде ще гарячої... Ой лишенько, я зроду... зроду-віку!.. — скрикнула вона, углядівши, що всі вони сидять за столом у повітрі. — Зроду-віку я такого не бачила! Кажу вам правду, містере Перук, я завжди знала, що ви собі трохи дивний. Та я намагалася того не помічати, пам'ятаючи, що ви справно платили за житло. Але такі, як оце, звички — пити з гістьми чай у повітрі... Містере Перук, я просто приголомшена! Це просто негідно, а для джентльмена вашого віку... я б ніколи...
— Ану ж і ви, міс Персіммон? — озвався Майкл.
— Що — я? — гордовито спитала міс Персіммон.
— Ухопите смішильного газу так, як ми?
Міс Персіммон зневажливо труснула головою.
— Сподіваюсь, юначе, — мовила вона, — що я не втратила ще решток самоповаги, щоб метлятися в повітрі, як гумова кулька на шнурку! Красно дякую, я стоятиму на власних ногах, — або я не Емі Персіммон! Ой ґвалт, та що ж це діється? Я не можу йти... я... кудись... Ой рятуйте!
Бо зненацька міс Персіммон, цілком усупереч власному бажанню, відірвалась від підлоги і перевальцем пішла в повітрі, коливаючись туди-сюди, немов дуже тонке барильце, і ледве втримуючи в руках тацю. Вона мало не плакала від сорому, коли, нарешті, дісталась до столу і поставила на нього чайник із водою.
— Дякую, — спокійно і дуже ввічливо сказала Мері Поппінс.
Після цього міс Персіммон повернулася і почалапала додолу, усе примовляючи собі під ніс:
— Яка ганьба! Щоб оце я, вихована, статечна жінка!., мені треба звернутись до лікаря!
Ледве торкнувшись підлоги, вона прожогом кинулася геть з кімнати, заломивши руки.
— Яка ганьба! — ще раз почули вони її стогін, коли вона вже зачинила за собою двері.
— Тепер вона вже не Емі Персіммон, бо не встояла на власних ногах, — прошепотів Майкл до Джейн:
Але містер Перук дивився на Мері Поппінс дивно — нібито й весело, ніби й докірливо.
— Мері, Мері, не треба було тобі, — щоб я так жив! Вона, сердешна, цього не витримає.