Площадка мала завширшки не більше як сто ярдів, а завдовжки — приблизно вдвоє більше, а в мене перед дверима розлягався немов моріжок, у кінці якого горб дуже нерівно спускався в низину, до моря. Лежала ця місцина на північно-західному схилі горба й була в холодку цілий день, поки сонце пе досягало південного заходу, де воно звичайно сідає в тих широтах.
Перше ніж поставити намет, я обвів перед заглибиною півколо, ярдів з десять радіусом і, отже, з двадцять — діаметром.
У це півколо я понабивав у два ряди міцних кілків, загнавши їх так глибоко, що вони стояли твердо, як палі. Верхні кінці кілків я загострив. Частокіл вийшов щось із п'ять з половиною футів заввишки, а між обома рядами кілків було не більше як шість дюймів.
Проміжки між кілками я заповнив до самого верху шматками канатів, узятими з корабля, поклавши їх рядами один на один. Зсередини я укріпив огорожу рядом під-порок із кілків на два з половиною фута завдовжки. Огорожа вийшла така міцна, що ні людина, ні звір не могли б ні пролізти крізь неї, ні перелізти її. Ця робота відібрала в мене багато часу і сил; найважче було рубати в лісі кілки, переносити їх на площадку та забивати в землю.
Дверей у загорожі я не зробив, а перелізав через частокіл за допомогою короткої драбини. Ввійшовши до себе, я забирав драбину і, почуваючи себе надійно відгородженим від усього світу, міг спокійно спати вночі, що за інших умов, як мені здавалось, було б. неможливо. А проте, як виявилось пізніше, всі ці запобіжні заходи проти уявних ворогів були непотрібні.
На превелику силу я перетягав до себе в цю загороду, чи фортецю, всі свої багатства: харчі, зброю та запаси, про які розповів уже вище. Потім я поставив великий намет, щоб захистити себе від дощів, які там певної пори року бувають дуже сильні. Намет я зробив подвійний, тобто нап'яв спочатку менший, а над ним більший, який накрив брезентом, взятим на кораблі разом з вітрилами.
Тепер я спав уже не на підстілці, кинутій просто на землю, а в дуже зручному гамаку, що належав колись помічникові капітана.
До намету я переніс харчові припаси і все, що могло попсуватися від дощу, і коли тільки моє добро було сховано всередині огорожі, я щільно забив отвір, через який заходив і виходив, і став користуватися приставною драбиною.
Заклавши огорожу, я заходився копати в горі печеру. Каміння й землю я виносив крізь намет у двір і зробив таким чином усередині огорожі насип на півтора фута заввишки. Печера була якраз за наметом і правила мені за льох.
Потрібно було чимало зусиль і днів, щоб закінчити всю цю роботу. За цей час багато іншого відвертало мої думки і трапилося кілька пригод, про які я хочу розповісти. Якось, коли я тільки збирався ставити намет і копати печеру, несподівано набігла темна хмара, ринула злива, блиснула блискавка і вдарив страшний грім. У цьому, звичайно, не було нічого особливого, і мене не так злякала сама блискавка, як думка, що промайнула в моїй голові швидше за блискавку: "Мій порох!" У мене завмерло серце, коли я подумав, що один удар блискавки може знищити весь мій порох, від якого залежить не тільки моя безпека, а й можливість добувати собі їжу. Мені навіть у голову не прийшло, що в разі вибуху я вже, напевне, ніколи б про це не дізнався.
Цей випадок справив па мене таке велике враження, що, як тільки минула гроза, я відклав на якийсь час усі роботи по влаштуванню й зміцненню житла, а взявся робити торбинки та ящики. Я вирішив розподілити порох на невеликі частини й зберігати потроху в різних місцях, щоб він не вибухнув весь відразу і самі ці частини не могли зайнятись одна від одної. На цю роботу я витратив майже два тижні. Всього пороху в мене було фунтів двісті сорок, і поділив я його щонаймеше на сто частин. За бочку з намоклим порохом я не турбувався і тому поставив її в свою печеру, чи "кухню", як я її подумки називав. Торбинки і ящики я сховав у розколинах скель, куди не проходила вогкість, і дуже ретельно позначив кожне місце.
У перервах між цими заняттями я принаймні раз на день виходив з рушницею, щоб розважитись, підстрелити яку дичину і познайомитися з природними багатствами острова. Першого ж разу я зробив відкриття, що на острові водяться кози, і дуже зрадів, та, на великий жаль, кози були страшенно боязкі, чуйні й такі прудконогі, що підійти до них було найважчою річчю в світі. Однак це не турбувало мене, бо я був певний, що рано чи пізно підстрелю одну з них, що й сталося згодом. Вистеживши місця, де вони збираються, я помітив таке: якщо кози були на горі, а я — в долині, все стадо злякано тікало геть; якщо ж я був на горі, а кози паслись у долині, вони не звертали па мене ніякої уваги. З цього я зробив висновок, що очі цих тварин мають особливу будову: їхній зір спрямований вниз, отож вони не можуть бачити того, що відбувається над ними. Відтоді я додержувався такого способу: спочатку злазив на будь-яку скелю, щоб бути над ними, і тоді часто влучав у них.
Першим же пострілом я вбив козу, біля якої був сосунець. Мені було дуже школа козеняти: коли мати впала, воно так і залишилося сумирно стояти коло неї. Більше того, коли я підійшов до вбитої кози, завдав її на плечі й поніс додому, козеня побігло за мною, і так ми дійшли до самого намету. Я поклав козу на землю перед огорожею, взяв на руки козеня й пересадив його через частокіл, сподіваючись вигодувати його й приручити; але воно ще не вміло їсти само, і мені довелося забити й з'їсти його. М'яса з цих двох тварин мені стало на довгий час, бо їв я мало, якомога заощаджуючи свої запаси, особливо хліб:
Влаштувавши остаточно своє житло, я вважав за необхідне насамперед відвести місце для вогнища й запасти палива. Як я впорався з цим, як поширив свій льох і помалу оточив себе всякими вигодами, я докладно розповім далі, а тепер мені хотілося б поговорити про себе й поділитись думками, яких, звичайно, було в мене чимало.
Моє становище видавалося мені дуже сумним. Мене закинуло жахливим штормом на острів, що лежав далеко від місця призначення нашого корабля і за кількасот миль від торгових шляхів, і я мав усі підстави гадати, що так судило небо і що тут, у цьому відлюдді й самотині, мені доведеться скінчити свої дні. Рясні сльози текли по моєму обличчю, коли я думав про це. Я часто запитував себе, чому провидіння занапащає свої ж створіння, кидає їх напризволяще, залишає без будь-якої підтримки і робить такими безнадійно нещасними, безпорадними й охопленими таким відчаєм, що навряд чи розумно було б дякувати за таке життя.
Але завжди щось швидко припиняло такі думки й докоряло за них. А якось, коли я, глибоко замислившись про свою гірку долю, блукав з рушницею над берегом, у мені заговорив голос розуму: "Ти в скруті, це правда, але згадай, де ті, хто був з тобою? У шлюпці були одинадцятеро, де ж решта? Чому вони не врятувались, а ти лишився живий? Чому тебе відзначено? І де краще бути — тут чи там?" І я показав на море. В усякому злі треба вбачати якесь добро й не забувати про гірше, що могло б статися.
Тут я знову згадав, як добре я забезпечений всім потрібним для життя і що було б зі мною, коли б сталося так (а з ста разів це трапляється дев'яносто дев'ять), що наш корабель залишився б на мілині, де він став спершу, якби його потім не пригнало ближче до берега і я не встиг забрати всі потрібні мені речі. Що було б зі мною, коли б мені довелося жити на цьому острові так, як перебув я першу ніч, без притулку, без їжі, не маючи засобів добути одне і друге?
— Зокрема, — сказав я сам до себе вголос, — що робив би я без рушниці, без набоїв, без інструментів, без одягу та постелі, без намету чи притулку?
А тепер усього цього було в мене досить, і я не боявся заглядати в майбутнє: я знав, що знайду спосіб добувати їжу, навіть коли в мене закінчаться набої. Я спокійно проживу без рушниці до самої смерті, бо з перших же днів я став клопотатись, як забезпечити себе усім потрібним і не лише на той час, коли в мене вичерпається весь мій запас набоїв та пороху, а й на тоді, коли моє здоров'я та сили почнуть підупадати.
Признаюсь: я зовсім забув про те, що весь мій вогневий припас може загинути за одним разом, що блискавка може підпалити й підірвати мій порох. Ось чому, коли блиснула блискавка й загуркотів грім, думка про це так вразила мене.
І тепер, беручись докладно описувати тихе й сумне життя, яке, певне, ще не випадало нікому в світі, я почну з перших днів і розповідатиму все підряд.
Моя нога вперше ступила на цей жахливий острів, за моїм рахунком, 30 вересня, під час осіннього рівнодення; а в тих широтах (тобто, за моїми обрахунками, на 9 °22' на північ від екватора) сонце того місяця стоїть майже просто над головою.
Минуло днів десять або дванадцять, і мені спало на думку, що я, через брак книжок, пера та чорнила, загублю рахунок дням і нарешті перестану відрізняти будні від свят. Щоб запобігти цьому, я поставив чималий стовп на тому місці берега, куди мене закинуло море, і, вирізьбивши на широкій дерев'яній дошці великими літерами напис: "Тут я ступив на берег 30 вересня 1659 року", прибив її навхрест до стовпа.
На цьому чотирикутному стовпі я щодня робив ножем зарубку; кожний сьомий день робив удвоє довшу — це означало неділю; перше число кожного місяця я позначав ще довшою зарубиною. Отак я вів свій календар, відзначаючи дні, тижні, місяці та роки.
Слід ще зазначити, що серед багатьох речей, перевезених з корабля, як було сказано вище, за кілька разів, я не згадав багатьох дрібних речей, хоч і не дуже цінних, але таких, що стали мені в пригоді. Наприклад, у каютах капітана, його помічника, каноніра й теслі я знайшов пера, чорнило, папір, три чи чотири компаси, деяке астрономічне приладдя, підзорні труби, хронометри, географічпі карти та книжки з мореплавства. Все це я поскладав в одну з скриньок, не знаючи навіть, чи придасться мені що-не-будь з цих речей. Крім того, я знайшов у моєму власному багажі три Біблії, дуже, гарно видані, які я одержав з Англії разом із замовленими товарами і, вирушаючи в плавання, упакував з своїми речами. Знайшов я й кілька книжок португальською мовою, серед них три католицьких молитовники, і ще якісь книжки. їх я теж забрав.