І справді, як сміє кавказький армієць наводити скло на московську княжну?..
13-го травня.
Сьогодні вранці зайшов до мене лікар; його ім'я Вернер, та він росіянин. Що тут дивного? Я знав одного Іванова, котрий був німець.
Вернер — людина незвичайна з багатьох причин. Він скептик і матеріаліст, як майже всі медики, а разом з тим поет, і не на жарт, — поет на ділі завжди і часто на словах, хоч за все життя своє не написав і двох віршів. Він вивчив усі живі струни людського серця, як вивчають жили трупа, але ніколи не вмів скористатися своїми знаннями; так іноді відмінний анатом не вміє вилікувати від лихоманки! За звичай Вернер нишком кепкував зі своїх хворих; та я раз бачив, як він плакав над солдатом, що помирав… Він був бідним, мріяв про мільйони, але заради грошей не зробив би зайвого кроку: якось він говорив мені, що швидше зробить послугу ворогу, аніж другу, тому що це означало би продавати свою доброчинність, тоді як ненависть тільки посилиться відповідно до великодушності супротивника. У нього був злий язик: під вивіскою його епіграми не один добряга був ославлений дурнем; його суперники, заздрісні водяні медики, розпустили чутки, ніби він малює карикатури на своїх хворих, — хворі розлютились, майже всі йому відмовили. Його приятелі, тобто всі дійсно порядні люди, що служили на Кавказі, даремно намагались відновити його підупалий кредит.
Його зовнішність була з тих, що з першого погляду неприємно вражають, але подобаються згодом, коли око навчиться читати у неправильних рисах відбиток високої і випробуваної душі. Бували приклади, що жінки закохувались в таких людей до божевілля і не проміняли би їх потворність на красу найсвіжіших і найрожевіших ендіміонів; треба віддати належне жінкам: вони мають інстинкт душевної краси; через це, можливо, люди, подібні до Вернера, так пристрасно люблять жінок.
Вернер мав малий зріст, був худий і слабкий, як дитина; одна нога була у нього коротша за іншу, як у Байрона; в порівнянні з тулубом голова його здавалась величезною; він стриг волосся під гребінець, і нерівності його оголеного
черепа вразили б френолога дивним сплетінням протилежних схильностей. Його маленькі чорні очі, завжди неспокійні, намагались зазирнути у ваші думки. В його одягу були помітні смак і охайність; його худорляві, жилаві і маленькі руки красувалися у світло-жовтих рукавичках. Його сюртук, краватка і жилет були постійно чорного кольору. Молодь прозвала його Мефістофелем; він вдавав, ніби сердиться за це прізвисько, та насправді воно тішило його самолюбство. Ми швидко зрозуміли один одного і зробились приятелями, тому що я до дружби не здатний: із двох друзів завжди один — раб іншого, хоч часто ні один із них у цьому собі не зізнається; рабом я бути не можу, а наказувати в цьому випадку – тяжка праця, бо разом з цим треба і дурити; та до того ж в мене є лакеї і гроші! Ось як ми зробились приятелями: я зустрів Вернера в С… серед численного і гамірливого кола молоді; під кінець вечора розмова прийняла філософсько-метафізичний напрямок; говорили про переконання: кожен був переконаний у всякій всячині.
— Що стосується мене, то я переконаний лише в одному… — сказав лікар.
— У чому ж? – спитав я, бажаючи знати думку людини, яка досі мовчала.
— В тому, — відповів він, — що рано чи пізно одного прекрасного ранку я помру.
— Я багатший за вас, — сказав я, — у мене, крім цього, є ще переконання – саме те, що одного препаскудного вечора я мав нещастя народитися.
Всі знайшли, що ми говоримо дурниці, а, далебі, ніхто з них не сказав щось розумніше. З цієї хвилини ми вирізнили в натовпі один одного. Ми часто сходились разом і розмовляли удвох про абстрактні поняття дуже серйозно, доки не помічали обоє, що ми взаємно морочимо один одного. Тоді, подивившись значуще один одному в очі, як робили римські авгури, зі слів Ціцерона, ми починали реготати і, нареготівшись, розходились, задоволені своїм вечором.
Я лежав на дивані, втупивши очі в стелю і заклавши руки під потилицю, коли Вернер піднявся в мою кімнату. Він сів у крісло, поставив палицю в кут, позіхнув і заявив, що надворі стає жарко. Я відповів, що мене турбують мухи, — і ми обоє замовкли.
— Зауважте, люб'язний докторе, — сказав я, — що без дурнів було б на світі дуже нудно… Погляньте, ось нас двоє розумних людей; ми заздалегідь знаємо, що про все можна сперечатися до нескінченності, і тому не сперечаємось; ми знаємо майже всі потаємні думки один одного; єдине слово – для нас ціла історія; бачимо зерно кожного нашого почуття крізь потрійну оболонку. Від печального нам смішно, від смішного сумно, а взагалі, кажучи правду, ми до всього досить байдужі, крім самих себе. Отже, обміну почуттів і думок між нами не може бути: ми знаємо кожен про іншого все, що хочемо знати, і більше знати не хочемо; лишається один засіб: розказувати новини. Розкажіть же мені яку-небудь новину.
Стомлений довгою промовою, я закрив очі й позіхнув…
Подумавши, він відповів:
— У вашій нісенітниці, одначе, є ідея.
— Дві! – відповів я.
— Скажіть мені одну, я вам скажу другу.
— Добре, починайте! – сказав я, продовжуючи розглядати стелю і внутрішньо посміхаючись.
— Вам хочеться знати які-небудь подробиці про когось, хто приїхав на води, і я вже здогадуюсь, про кого це ви турбуєтесь, тому що про вас там вже питали.
— Докторе! рішуче нам не можна розмовляти: ми читаємо в душі один у одного.
— Тепер друга…
— Друга ідея ось: мені хотілось вас примусити розповісти що-небудь; по-перше, тому, що слухати легше; по-друге, не можна обмовитись; по-третє, можна узнати чужу таємницю; по-четверте, тому, що такі розумні люди, як ви, більше люблять слухачів, ніж оповідачів. Тепер до справи: що вам сказала княгиня Ліговська про мене?
— Ви переконані, що це княгиня… а не княжна?..
— Повністю переконаний.
— Чому?
— Тому що княжна питала про Грушницького.
— Ви прекрасно розмірковуєте. Княжна переконана, що цей молодий чоловік у солдатській шинелі розжалуваний в солдати за дуель…
— Сподіваюсь, ви залишили її в цій приємній омані…
Певна річ.
Є зав'язка! – закричав я у захваті, — а про розв'язку ми потурбуємось. Доля явно дбає про те, щоб мені не було нудно.
— Я передчуваю, — сказав лікар, — що бідний Грушницький буде вашою жертвою…
— Далі, докторе…
— Княгиня сказала, що ваше обличчя їй знайоме. Я їй зауважив, що, певне, вона вас зустрічала в Петербурзі, де-небудь у вищому світі… я назвав ваше ім'я… Воно було їй відоме. Здається, ваша історія там наробила багато галасу… Княгиня стала розповідати про ваші походеньки, додаючи, напевне, до світського поговору свої зауваження… Дочка слухала з цікавістю. В її уяві ви зробились героєм сучасного роману… Я не суперечив княгині, хоч знав, що вона говорить дурниці.
— Гідний друже! – сказав я, простягнувши йому руку. Лікар потиснув її з почуттям і продовжував:
— Якщо хочете, я вас рекомендую…
— Змилуйтесь! – сказав я, сплеснувши руками, — хіба героїв рекомендують? Вони знайомляться не інакше, як рятуючи свою милу від неминучої смерті…
— І ви справді хочете волочитися за княжною?..
— Навпаки, зовсім навпаки!.. Докторе, нарешті я торжествую: ви мене не розумієте!.. Це мене, втім, засмучує, докторе, — продовжував я після хвилини мовчання, — я ніколи сам не розкриваю своїх таємниць, а жахливо люблю, щоб їх відгадували, тому що таким чином я завжди можу в крайньому випадку від них відмовитись. Одначе, ви мені повинні описати матусю з дочкою. Що вони за люди?
— По-перше, княгиня – жінка сорока п'яти років, — відповідав Вернер, — у неї прекрасний шлунок, але зіпсована кров; на щоках червоні плями. Останню половину свого життя вона провела в Москві і тут у спокої розтовстіла. Вона любить спокусливі анекдоти і сама говорить інколи непристойні речі, коли дочки немає у кімнаті. Вона мені заявила, що її дочка невинна, як голуб. Що мені до того?.. Я хотів їй відповісти, щоб вона була спокійна, що я нікому про це не скажу! Княгиня лікується від ревматизму, а дочка бог знає від чого; я призначив обом пити по дві склянки на день сірчанокислої води і купатися двічі на тиждень у розведеній ванні. Княгиня, здається, не звикла наказувати: вона шанує розум і знання дочки, яка читала Байрона англійською і знає алгебру: в Москві, видно, панночки вдарились в ученість і добре роблять, справді! Наші чоловіки такі нелюб'язні взагалі, що кокетувати з ними, напевне, нестерпно для розумної жінки. Княгиня дуже любить молодих людей; княжна дивиться на них з деяким презирством: московська звичка! Вони в Москві тільки й знаються, що з сорокарічними дотепниками.
— А ви були в Москві, докторе?
— Так, я мав там деяку практику.
— Продовжуйте.
— Та я, здається, все сказав… А! ось іще: княжна, здається, любить поговорити про почуття, пристрасті і таке інше… вона була одну зиму в Петербурзі, і він їй не сподобався, особливо товариство: її, певне, холодно прийняли.
— Ви нікого в них не бачили сьогодні?
— Навпаки; був один ад'ютант, один насуплений гвардієць і якась дама, що тільки-но приїхала, родичка княгині по чоловіку, дуже гарненька, та, здається, дуже хвора… Чи не зустріли ви її біля колодязя? – вона середнього зросту, блондинка, з правильними рисами, колір обличчя сухотний, а на правій щоці чорна родимка: її обличчя мене вразило своєю виразністю.
— Родимка! – пробурмотів я крізь зуби. – Невже?
Лікар глянув на мене і сказав урочисто, поклавши мені руку на серце:
— Вона вам знайома!.. – Моє серце справді билося сильніше, ніж звичайно.
— Тепер ваша черга торжествувати! – сказав я, — тільки я на вас надіюсь: ви мене не зрадите. Я її ще не бачив, та певен, що впізнаю у вашому портреті одну жінку, яку колись любив… Не говоріть їй про мене ні слова; якщо вона спитає, говоріть про мене погано.
— Гаразд! – сказав Вернер, знизавши плечима.
Коли він пішов, жахливий сум стиснув моє серце. Чи то доля звела нас знову на Кавказі, чи вона навмисне сюди приїхала, знаючи, що зустріне мене?.. і як ми зустрінемось?.. і потім, чи то ж вона?.. Мої передчуття ніколи мене не зраджували. Немає на світі людини, над якою минуле мало б таку владу, як наді мною. Кожне нагадування про минулу печаль або радість боляче стукає в мою душу і викликає з неї ті ж самі звуки… Я нерозумно створений: нічого не забуваю, — нічого!
Після обіду годин у шість я пішов на бульвар: там був натовп; княгиня з княжною сиділи на лаві, оточені молоддю, що навперебій говорила люб'язності.