Один вагон спальний, тут кожен мав окреме купе з м'якою полицею-ліжком, умивальником, столиком і відкидним стільчиком. У другому вагоні розміщався ресторан. Посередині стояв стіл, довкола стільці, на підлозі лежав пухкий килим, і всюди квіти, квіти… У третьому — бібліотека; там, окрім книг, були й улюблені королівські іграшки. У четвертому — кухня. У п'ятому їхали королівські слуги: кухар і лакеї. У шостому везли королівський багаж.
Діти по черзі висовувалися у віконце, сміялися, розмовляли. Усе їх забавляло й радувало. На великих станціях паровоз зупинявся, щоб набрати води. Вагони плавно котилися рейками — ні поштовхів, ні стуку!
Увечері у звичайний час діти лягли спати, а прокинулися вже за кордоном.
Ледве встиг Матіуш одягнутися і вмитися, як з'явився посланець іноземного короля.
Виявляється, він сів до потягу вночі на кордоні й тепер, як належало за тутешніми звичаями, супроводжуватиме гостей до самої столиці.
— Коли поїзд прибуває в столицю вашого короля?
— Рівно через дві години.
Хоча Матіуш знав кілька іноземних мов, було приємно чути з вуст королівського посланця рідну мову.
Прийом, наданий Матіушу, не піддається опису. Не як завойовник міст і неприступних фортець, а як завойовник сердець в'їжджав він до столиці чужої країни. Сивоволосий король зі своїми дорослими дітьми й онуками зустрічав його на вокзалі. А потопаючий у зелені і квітах вокзал нагадував прекрасний сад. На пероні гірлянди квітів спліталися в напис: "Ласкаво просимо, юний друже!" У чотирьох довгих вітальних промовах Матіуша називали добрим, мудрим і відважним. Йому бажали здоров'я й довгих років царювання. На срібній таці піднесли хліб-сіль, на шию наділи вищий орден держави — орден Лева з величезним діамантом. Старий король по-батьківськи поцілував його, і в Матіуша сльози навернулися на очі: він пригадав свого батька. Грав оркестр, розвіювалися прапори, через вулиці були перекинуті тріумфальні арки, а з балконів звисали килими і прапори.
Матіуша на руках внесли до автомобіля. На всьому шляху його гучно вітали величезні натовпи, немов люди з'їхалися сюди зі всього світу. На честь приїзду Матіуша школярів на три дні звільнили від занять, і вони з радістю висипали на вулиці.
Ніколи Матіуша не вітали так радісно навіть у власній столиці.
На майдані перед палацом товпився народ, вимагаючи, аби юний король щось сказав. Уже вечоріло, коли Матіуш вийшов на балкон.
— Я ваш друг! — крикнув він.
У відповідь прогриміли гарматні залпи, спалахнули феєрверки й бенгальські вогні. У небі розсипалися червоні, блакитні, зелені зірки. Красиво, як у казці!
І завертілося колесо розваг: бали, театри, удень прогулянка в гори, відвідини старовинних замків, що загубилися в лісах, полювання, військові паради, а ввечері знову урочисті обіди, театри — і так без кінця.
Онуки й онучки короля з радістю віддавали Матіушу найкращі іграшки. Йому подарували двох красенів коней, маленьку срібну гармату й чарівний ліхтар із картинками невимовної краси.
Але найцікавіше було попереду. Одного прекрасного дня королівський двір вирушив на автомобілях до моря. І Матіуш побачив справжній морський бій. І вперше в житті плив на флагманському кораблі, який називався його іменем.
Десять днів пролетіли непомітно. Матіуш із задоволенням погостював би тут довше, та час було їхати до того короля, якого він відпустив із полону.
Цей король був дещо бідніший, тому зустрічали Матіуша з меншою розкішшю, але не з меншою сердечністю. Зате серед гостей тут були жителі Азії, Африки, Австралії. Матіуш уперше побачив китайців із кісками, негрів, у яких в носі і вухах були прикраси з черепашок і слонової кістки. Матіуш подружився з ними. І вождь одного племені подарував йому чотирьох папуг, які говорили. Другий вождь подарував крокодила й боа у величезному тераріумі. Третій — двох смішних дресированих мавпочок; вони так смішно корчили гримаси, що не можна було без сміху дивитися на них.
Побував Матіуш і в звіринці, який славився на весь світ. Кого там тільки не було! Від найбільших до найменших мешканців суші й моря. Пінгвіни — птахи, схожі на людей. Білі ведмеді. Зубри. Величезні індійські слони. Леви. Тигри. Вовки. Лисиці. А скільки риб і різноперої птиці! Одних лише мавп близько п'ятдесяти видів!
— Це дарунки моїх африканських друзів, — сказав король.
І Матіуш подумав: добре б запросити їх до себе і влаштувати такий самий чудовий звіринець. "Якщо звірі сподобалися мені, то сподобаються всім дітям", — вирішив Матіуш.
Жаль від'їжджати, та нічого не вдієш, пора! Цікаво, що покаже Матіушу третій король? Здається, це в нього в столиці височенний будинок, про який говорив Фелек.
XVIII
у третього, наймолодшого короля, було сумне обличчя. Він прийняв Матіуша привітно й лагідно, але дуже скромно. Це здивувало Матіуша й навіть трохи образило.
"Скупий, мабуть", — неприязно подумав він.
Ще більше здивувався Матіуш, коли побачив королівський палац, який нічим не відрізнявся від сусідніх будинків. І остаточно роззявив рота, помітивши в одного лакея брудні рукавички і — дірку на королівській скатертині, щоправда, майстерно заштопану шовковими нитками; але дірка є дірка, яка б маленька вона не була, і жодні шовкові нитки тут не допоможуть.
Але яке ж було здивування Матіуша, коли він потрапив до скарбниці цього скупердяя. Гори золота, срібла й коштовних каменів переливалися й сяяли так, що очам боляче.
— Який ви багач! — мимоволі вирвалося в Матіуша.
— Ну що ви! Якщо ці скарби розділити порівну між усіма жителями моєї країни, кожному дістанеться по маленькій монеті.
Він сказав це так просто і щиро, що Матіуш перейнявся до нього симпатією. Й образи як не бувало!
Вечорами, коли вони не ходили в театр, король грав на скрипці. Від його гри ставало сумно-сумно і з грудей мимоволі виривалося зітхання.
"Які різні бувають королі", — дивувався про себе Матіуш.
— У вашій столиці, здається, є дуже високий будинок? — запитав одного дня Матіуш.
— Так, парламент. Я думав, вам це буде не цікаво. Адже у вас народ не бере участь в управлінні державою.
— Ні, що ви! Мені б дуже хотілося побачити цей… цей парламент.
Що це за штука, Матіуш так і не зрозумів.
"Дивно, я стільки чув розповідей про подвиги королів, що жили сто, двісті, тисячу років тому, а про те, як живуть і що роблять теперішні королі, мені ніколи ні слова не говорили. Може, знай я їх раніше, і до війни не дійшло б".
Король знову заграв на скрипці.
— Чому ви граєте так сумно? — запитав Матіуш.
— Життя сумне, мій друже, особливо в королів.
— У королів?! — здивувався Матіуш. — А ось королі, ваші сусіди, дуже веселі.
— Це вони лише при гостях прикидаються веселими й безтурботними. Такий звичай. А насправді їм теж сумно: адже вони програли війну!
— Отож, і ви сумуєте саме тому?
— Ні. Мене це навіть радує.
— Радує? — здивувався Матіуш.
— Так. Я був проти війни.
— Чому ж ви тоді воювали?
— Іншого виходу не було.
"От дивак, не хоче воювати й воює. І ще радий, що програв війну. Таких диваків я ще не зустрічав".
— Перемога — небезпечна річ, — немов про себе промовив король. — Переможці часто забувають про свій обов'язок.
— Про який обов'язок? — дивуючись, перепитав Матіуш.
— Про королівський. Король зобов'язаний піклуватися про добробут свого народу. Корону носити — справа нехитра. А ось як зробити людей щасливими? Існують реформи… — ніби роздумував уголос Сумний король.
"Цікаво", — подумав Матіуш.
— Але реформи — річ непроста, дуже непроста.
З-під смичка полилися такі тужливі звуки, немов сталося непоправне нещастя.
Тієї ночі Матіуш довго не міг заснути. Він крутився з боку на бік, а у вухах чувся тужливий плач скрипки.
"Треба обов'язково з ним поговорити, порадитися. Здається, він хороша людина. А то мене називають Реформатором, а що таке реформи, не знаю. За його словами, це річ дуже непроста".
Але ці думки витіснили інші:
"А раптом він лише прикидається добрим? А насправді вони змовилися й доручили йому обдурити мене, втертися в довіру і змусити підписати якийсь папір?
Дивно, чому королі ані словом не обмовилися про позику "і взагалі ні про що серйозне не заводили мову. Зазвичай, коли вони збираються, то говорять про політику та інші важливі речі. А тут ні слова. Чи вони вважають мене надто молодим? Тоді чому Сумний король розмовляє зі мною, як із дорослим?"
Матіушу подобався Сумний король, але він йому не довіряв. Життя з ранніх років учить королів підозрілості.
Аби швидше заснути, Матіуш потихеньку почав наспівувати найсумнішу пісеньку, яку тільки знав. Раптом у сусідній кімнаті почулися кроки.
"Може, мене хочуть убити? — промайнуло в нього в голові. — В історії скільки разів так бувало: заманять короля в пастку і зрадницьки вбивають". Напевно, виною тому безсоння й сумна пісенька, що у нього зародилися такі жахливі підозри.
Матіуш клацнув вимикачем і поліз під подушку за револьвером.
— Не спиш, Матіуше? — запитав, входячи до кімнати, Сумний король.
— Так, щось не спиться.
— Значить, маленьким королям теж не дають спокою невеселі думки? — Сумний король сумно посміхнувся й сів на край ліжка.
Він сидів і мовчки дивився на Матіуша. І Матіуш пригадав, що ось так само дивився на нього батько. Тоді це йому не подобалося, а тепер від лагідного погляду ставало тепліше на душі.
— Я бачив, як ти здивувався, почувши, що я не хотів із тобою воювати, а все-таки воював. Тобі все ще здається, ніби королі роблять, що хочуть.
— Ні, я знаю, ми часто повинні чинити так, як велить закон і етикет.
— Ну так, спочатку ухвалимо поганий закон, а потім хочемо чи ні — виконуємо його.
— А хіба хороші закони не можна ухвалювати?
— Можна й навіть потрібно! Ти, Матіуше, ще дуже молодий, вчися і вводь у своїй країні закони справедливі, мудрі.
Сумний король поклав маленьку руку Матіуша на свою велику долоню й довго дивився на неї, ніби порівнював. Потім ніжно погладив її й поцілував хлопчика в лоб.
Матіуш зніяковів, а король, знизивши голос, квапливо заговорив:
— Ось послухай. Мій дід звільнив народ, але злі люди вбили його, і народ, як і раніше, став безправний. Батько спорудив величезний пам'ятник Свободи. Завтра ти його побачиш. Красивий пам'ятник, але яка від нього користь, якщо на світі, як і раніше, ідуть війни, як і раніше, є бідні й нещасні.