Коли я знову стану маленьким

Януш Корчак

Дорослому читачеві

Ви кажете:

— Спілкування з дітьми нас обтяжує.

Маєте слушність.

Ви пояснюєте:

— Тому що мусимо опускатися до їхніх уявлень. Опускатись, нахилятись, згинатись, стискатись. Помиляєтесь.

Не від цього ми стомлюємось. А від того, що треба підніматись до їхніх почуттів.

Підніматись, зводитись навшпиньки, тягтись.

Щоб не образити.

Юному читачеві

У цій повісті немає цікавих пригод. Це спроба повісті психологічної.

Вона психологічна не тому, що про псів. Та й пес у ній лише один — Лахмай.

"Психе" — грецькою мовою означає "душа", а тут розповідається про те, що відбувається в душі людини; про що вона думає, що відчуває.

Це було так.

Лежу я одного разу в постелі й не сплю. Згадую, як у дитинстві я часто думав про те, що робитиму, коли виросту.

Різні в мене були плани.

Ось виросту великий — збудую хатку. І сад у мене буде.

Посаджу в саду дерева різні: груші, яблуні, сливи. І квіти. Одні відцвітуть — розпустяться інші.

Накуплю книжок, з малюнками чи без них, аби лиш цікаві були.

Фарб накуплю, кольорових олівців, буду малювати й розфарбовувати. Що побачу, те й намалюю.

Садок доглядатиму, альтанку збудую. Поставлю в ній крісло з бильцями. Буде вона повита диким виноградом. Вернеться батько з роботи, нехай у холодку посидить. Надіне на носа окуляри, почитає газету.

А мама курей розведе. І голубник побудуємо,— високо на тичці, щоб кіт чи якийсь інший злодій не заліз.

І кролики у нас будуть.

Буде в мене сорока, я її говорити навчу.

Буде в мене поні й три собаки.

Іноді мені хотілось мати троє собак, іноді — четверо. Я навіть знав, як їх назву. Ні, все-таки краще троє — кожному по одній. Мій — Бекас, а мама з татом самі ім'я дадуть, яке вподобає.

Мамі — маленького кімнатного собачку. А захоче котика — ну, тоді й котика. Звикнуть, з однієї миски їстимуть. Собачці червону стрічечку, а котику — блакитну.

Якось я навіть запитав:

— Мамо, червону стрічку кому краще — собаці чи котику?

А мама сказала:

— Знову штани подер.

Я запитав у тата:

— У кожного старенького, коли він сидить, обов'язково має бути стільчик під ногами?

Тато сказав:

■— У кожного учня мають бути добрі оцінки, і він не повинен стояти в кутку.

Ну я й перестав питати. Вже потім усе сам придумував.

Можливо, собаки будуть мисливські. Піду на полювання, принесу дичини, мамі віддам. А може, навіть дикого кабана підстрелю, але не один — з товаришами. Мої товариші тоді теж уже будуть дорослі.

Ходитиму з ними купатись. Човна зробимо. Захочуть мама з татом — на човні їх покатаю.

Буде в мене багато голубів. Писатиму листи й посилатиму з голубами. Це будуть поштові голуби.

От і з коровами так: то, думаю, вистачить однієї; то — ні, нехай краще буде дві.

Л коли є корова — значить, є і молоко, і масло, і сир. А кури яєчок нанесуть.

Потім і вулики заведемо. Бджоли, мед.

Мама намаринує сливок для гостей на цілу зиму, наварить повидла. Буде ліс. Помандрую до лісу на цілий день. Прихоплю з собою харчів і піду збирати ягоди, суниці. А восени — по гриби. Насушимо грибів — будуть у нас і гриби.

Нарубаю дров, бага-а-ато, на всю зиму. Щоб тепло було.

Криницю треба викопати глибоку, до чистої джерельної води.

Але ж доведеться ще й купувати різні речі: чоботи, одяг. Батько буде старенький, не зможе багато заробляти. Мені самому доведеться.

Запряжу коня й повезу на базар овочі, фрукти — все, що самим не треба. А що треба — привезу. Торгуватиму і куплю якнайдешевше.

Або поскладаю яблука в кошики й попливу на кораблі в далекі країни. В жарких країнах інжир, фініки, помаранчі, і вони там усім набридли. От у мене й куплять яблука. А я у них — їхні фрукти. Привезу папугу, мавпу й канарка.

Я вже тепер і сам не знаю, чи вірив я в усе це, чи ні. Але приємно було все так вигадувати.

Іноді я навіть знав, який у мене буде кінь — гнідий чи вороний. Бо побачу, бува, якогось коня й думаю: "Отакого і я матиму, коли виросту". Потім дивлюсь на іншого й думаю: "Ні, краще отакий". Або: "Гаразд, нехай буде два — і той, і цей".

Або візьму й знову придумаю все зовсім інакше.

Буду вчителем. Зберу людей і скажу:

— Треба збудувати добру школу, щоб не було так тісно, щоб діти не штовхались і не наступали одне одному на ноги.

Приходять діти до школи, а я питаю:'

— Вгадайте, що ми сьогодні робитимемо?

Один скаже:

— Підемо на екскурсію.

А другий:

— Діапозитиви дивитимемось.

І те і се.

А я відповідаю:

— Ні, все це теж буде, але є у нас справа й важливіша.

І тільки коли всі заспокояться, скажу:

— Я вам нову школу збудую.

А потім я вигадую різні перешкоди. Нібито школа вже майже готова, а тут раптом стіна обвалилась або пожежа. Треба все знову починати, але ми на зло будуємо ще краще.

У мене завжди все було з перешкодами. Якщо пливу на кораблі — то буря. Якщо я полководець — то спершу програю всі битви, і тільки під кінець перемога.

Бо ж нудно, коли все з самого початку вдається.

Отож при школі є ковзанка, у класах різні картини* карти, начиння, гімнастичне приладдя, опудала звірів.

Настають свята, а хлопці й дівчатка з'юрмилися перед школою і кричать:

— Впустіть нас! Не хочемо свят, хочемо до школи ходити!

Сторож їх умовляє, але марно. А я сиджу у себе в кабінеті й нічого не знаю, тому що пишу різні папери... Аж тут сторож на поріг. Постукав і заходить.

Він стукає, а я кажу:

— Прошу.

Ну сторож і каже:

— Пане вчителю, діти бунт зчинили, свят не хочуть.

А я відповідаю:

— Не біда, зараз я їх заспокою.

Виходжу, посміююсь — не серджусь. Пояснюю:

— Свята є свята. Вчителі мають відпочити. Тому що коли вони стомлюються, то сердяться і кричать на дітей.

загрузка...

Поговорили ми отак і вирішили: діти можуть приходити гратись на подвір'ї, але за порядком нехай самі пильнують.

По-різному я думав, що робитиму, коли виросту.

То думаю: будуть у мене тільки тато з мамою, а іншого разу — нехай і дружина буде. Щоб самим господарювати.

Шкода мені з батьками розлучатись — от і живемо ми всі гуртом, тільки через сіни. По один бік сіней — батьки, по другий — ми з дружиною. Або нехай краще буде два будиночки по сусідству. Бо старі люди люблять спокій. Щоб діти не заважали, коли вони ляжуть після обіду. А то діти скрізь носяться, тупають, стукають, галасують.

Щоправда, не знаю, як мені бути з дітьми, кого хотіти: самих хлопчиків чи ще й дівчинку? І як краще: щоб хлопчик був старший чи дівчинка?

Дружина, мабуть, нехай буде така, як мама, а діти —-і сам не знаю які. Чи то хочу, щоб вони не пустували, чи щоб сумирні були. І не знаю, що їм дозволяти, чого не дозволяти. Ну, там чужого не чіпати, цигарок не курити, не говорити поганих слів; а ще, щоб не бились і не дуже сварилися.

А що я робитиму, коли вони почубляться, не захочуть слухатись чи шкоду якусь учинять?

Які вони мають бути — старші чи малюки?

Різні зринали думки.

То хочу бути дужим, як Міхал, то як дядько Костек, то як тато.

То хочу стати дорослим назавжди, то тільки так, спробувати. Тому що, можливо, спершу це й приємно, а що як потім знову захочеться стати маленьким?

Так я думав, думав, аж поки й справді виріс. У мене вже є годинник, вуса, письмовий стіл з шухлядами — все як у дорослих. І я справді вчитель. І мені недобре...

Недобре мені.

Діти на уроках не слухаються, і я повинен весь час гніватися. Стільки різних прикрощів. Батька з матір'ю вже нема.

Ну гаразд.

Почну тепер думати навпаки.

"Що б я зробив, якби знову став маленьким? Не зовсім маленьким, а таким, щоб до школи ходити, знову гратися з дітьми. Прокинутися б уранці й подумати: "Що таке? Чи не сниться мені все це?"

Дивлюся на свої руки — і дивуюсь. Дивлюся на одяг — і дивуюсь. Вискакую з ліжка, біжу до дзеркала. Що сталось?

А тут мама питає:

"Ти встав уже? Швидко одягайся, а то до школи запізнишся".

Я хотів би, якби знову став маленьким, пам'ятати, знати і вміти все, що вмію і знаю тепер. Тільки щоб ніхто не здогадувався, що я вже був великим. А я, наче нічого й не сталося, вдаю, ніби я такий хлопчик, як усі: є в мене тато й мама, і я ходжу до школи. Так було б найцікавіше, найліпше. А я б усе підмічав, і було б так смішно, що ніхто ні про що не здогадується.

Отож лежу я якось у ліжку, не сплю і думаю:

"Знав би, нізащо не хотів би ставати дорослим. Дитині в сто разів краще. Дорослі — нещасливі. Неправда, ніби вони роблять що хочуть. Нам ще менше дозволено, ніж дітям. У нас більше обов'язків, більше прикрощів. Рідше бувають веселі думки. Ми вже не плачемо — це правда, але, мабуть, лише тому, що плакати не варто. Ми тільки тяжко зітхаємо".

І я зітхнув.

Зітхнув тяжко, глибоко: нічого не вдієш. Ніхто ніякої ради не дасть. Ніколи я уже більше не буду маленьким. І не допоможуть тут ніякі жалі.

Та не встиг я зітхнути, як стало темно. Геть темно. Нічого не бачу. Тільки дим якийсь. Аж у носі засвербіло.

Рипнули двері. Я здригнувся. Показався якийсь малесенький вогник. Як зірочка.

— Хто це?

А зірочка пливе —в темряві — все ближче і ближче. Ось уже біля ліжка, вже на подушці.

Дивлюсь — а це ліхтарик. На подушці СТоїть маленький чоловічок... На голові в нього високий червоний ковпак. Сива борода. Ага, гном. Тільки зовсім маленький — як палець.

— Я прийшов.

Гном усміхається, чекає.

І я усміхнувся. Бо подумав, що мені це сниться. Адже й дорослому, буває, насниться дитячий сон — навіть дивуєшся, звідки він узявся.

А гном каже:

— Ти мене кликав, от я і прийшов. Чого ти хочеш? Тільки швидше!

Не говорить, а якось цвірінькає, тихо-тихо. А я все чую

й розумію.

— Ти мене сам викликав,— каже,— а тепер не віриш.

І помахує ліхтариком: праворуч-ліворуч, праворуч-ліво-руч.

— Ти не віриш,— каже.— Раніше всі люди знали, що бувають чудеса. А тепер у чаклунів, гномів і відьом вірять тільки діти.

Помахує ліхтариком і головою похитує. А я навіть ворухнутись боюсь.

— Ну, назви якесь бажання. Спробуй. Невже тобі важко це зробити?

Я ворухнув губами, щоб спитати, а він уже здогадався, знає.

— Ти мене викликав Зітханням Нудьги. Багато хто думає, що заклинання — це неодмінно слова. Та ні ж бо, ні!

І головою хитає — ні, мовляв... Переступає з ноги на ногу. Кумедно так. І ліхтариком — то праворуч, то ліворуч. А я відчуваю, що вже засинаю. І широко розплющую очі, щоб не заснути. Бо заснути мені не хочеться.

— От бачиш,— каже гном,— бачиш, який ти впертий! Швидше, а то я піду.

1 2 3 4 5 6 7