Повість про Чоловічка

Еріх Кестнер

Повість про Чоловічка

Переклад українською Катерини Гловацької

Розділ перший

МОЯ ПЕРША ЗУСТРІЧ ІЗ ЧОЛОВІЧКОМ. ПІХЕЛЬШТАЙН І ШХЕЛЫПТАЙНЕРИ. МАКСИКОВІ БАТЬКИ ПОДОРОЖУЮТЬ. ВУ ФУ ТА ЧІН ЧІН. МІСЦЕ НАРОДЖЕННЯ — СТОКГОЛЬМ. З ЕЙФЕЛЕВОЇ ВЕЖІ ЗДУВАЄ ВІТРОМ. ПОХОРОН ДВОХ КИТАЙСЬКИХ КІСОК. ПРОФЕСОР ЙОКУС ФОН ПОКУС ВИГОЛОШУЄ ГАРНУ ПРОМОВУ.

На нього казали Чоловічок, і він спав у сірниковій коробці. Насправді його звали Максик Шхельштайнер. Та про це мало хто знав. Я б теж не знав, якби він сам мені не признався. Коли не помиляюсь, це було в Лондоні. В готелі "Гарленд". Точніше — у кав'ярні, де під стелею висіло багато барвистих кліток із птахами. Ох, вони ж і цвірінькали! Я навіть самого себе не чув.

А може, то було в Римі? У готелі "Амбасадор" на Віа Венето? Або в ресторані готелю "Ексельсіор" в Амстердамі? Здається, пам'ять мене зраджує. Шкода. Часом відчуваю, що у мене в голові панує такий розгардіяш, як у скриньці з іграшками.

Одне тільки відомо точно: батько й мати Максика, його дід і баба, його прадід і прабаба і навіть прапрадід і прапрабаба — усі вкупі — походять з Богемського лісу, і саме звідш, де ліс найгустіший. Є там висока гора й невеличке село, вони мають одну назву — Піхельштайн. Щоб не помилитись, я навіть зазирнув до мого старого довідника. А там сказано:

"Піхельштайн. Село в Богемії. 412 жителів. Люди дрібної породи. Найвищий зріст — 51 см. Причина цього невідома. Уславились як гімнасти (Гімнастична спілка "Піхельштайн" заснована 1872 року) і так званим "піхель-штайновим м'ясом" (останнє дивись у четвертому томі під гаслом "Густа юшка"). Вже протягом століть усі жителі звуться Піхельштайнерами. (Рекомендуємо літературу: Ремігіус Дальмаєр, пастор. "Піхельштайн і Піхель-штайнери", 1908, власним виданням, тираж розпродано)".

Якесь дивне село, скажете ви. Але я не можу нічого змінити. Коли щось зазначено в старому довіднику, то воно майже завжди відповідає дійсності;

Коли минув рік після одруження Максикових батька й матері, вони вирішили будь-що домогтися щастя. Невеличкі на зріст, вони, проте, були надзвичайно високої думки про себе. А що село Піхельштайн у Богемському лісі не відповідало їхнім планам і бажанням, подруженятко вирушило у широкий світ із усім своїм манаттям, ні, з усім своїм манаттячком.

Хоч куди потрапляли молодята, скрізь вони викликали величезний подив. Вражені люди так розтуляли роти, що потім не могли їх стулити. Адже Максикова мати була вродлива юна жіночка, наче мальована, а його батько мав розкішні чорні вуса. Тільки це подружжя здавалося двома п'ятирічними дітьми. Тож і не дивно, що всі з них так чудувалися!

Що ж вони надумали? Прекрасні гімнасти, вони мріяли стати цирковими акробатами. І справді, коли вони продемонстрували панові Браузеветтеру, директорові "Цирку Штільке", як гарно вміють вправлятися на перекладині та кільцях, він захоплено зааплодував білими лайковими рукавичками і вигукнув:

— Браво, малята! Ви вже заангажовані.

То було в Копенгагені. У Тіволі. Якось уранці. В цирковому наметі, що тримався на чотирьох величезних жердинах. А Максика тоді ще й на світі не було.

Дарма що його батько й мати були в Піхельштайні найкращими гімнастами, тепер їм довелося ще багато вчитись і вперто тренуватися. Тільки через півроку їх приєднали до трупи китайських акробатів "Родина Бамбус". Насправді то була зовсім не родина. А китайцями вони тільки звалися. Дванадцять заплетених кісок, що теліпалися на дванадцятьох потилицях, були такі ж справжні, як фальшиві гроші. Зате артисти вони були першокласні, належали до найвправніших жонглерів і акробатів, які будь-коли виступали в цирку.

Стоячи на високих хитких жердинах із жовтого бамбука, вони жонглювали ламкими тарілками й чашками так швидко, що в глядачів голова йшла обертом. Менші, мов білки, видряпувалися по рівнесеньких, завтовшки з руку, бамбукових палицях, що їх тримали старші, дужі китайці; на вершечку малюки ставали на руки, а потім — під притлумлений барабанний дріб — на голову. Вони навіть робили сальто на десятиметровій висоті і взагалі переверталися в повітрі, ніби граючи в якусь дитячу гру, а незабаром уже знову стояли на ногах на бамбуковому вершечку і, сміючись, вклонялися навсебіч глядачам. Оркестр тричі грав туш, і люди аплодували, аж поки в них червоніли й пухли руки.

Тепер на афішах і в циркових програмках Максикові батько й мати значились як Ву Фу і Чін Чін, вони носили фальшиві кіски й барвисті кімоно з шелесткого шовку. Вкупі зі згорненим цирковим наметом, із слонами й хижаками, з ковтачами вогню, клоунами й акробатами, з арабськими жеребцями, конюхами, приборкувачами звірів, балеринами, механіками, музикантами і з паном директором Браузеветтером вони мандрували з одного великого міста до іншого, мали успіх, заробляли гроші й раділи принаймні разів двадцять на день з того, що вже не живуть у Піхельштайні.

У Стокгольмі знайшовся Максик. Він був такий малесенький, що медична сестра мало не вихлюпнула його з водою після купання в раковину. На щастя, він загорлав так, наче його різали, і врешті все скінчилося добре. Палатний лікар довго роздивлявся його крізь збільшувальне скло, врешті усміхнувся і сказав:

— Який гарний і дужий хлопчик! Вітаю вас!

Коли Максикові виповнилося шість років, загинули його батько й мати. Сталося це в Парижі, зовсім несподівано, зненацька. Якось вони піднялися ліфтом на Ейфе-леву вежу, щоб помилуватися гарним краєвидом. Та коли вони стояли на найвищій площадинці, нараз знявся страшенний вітер, здійняв їх угору і за мить4" кудись поніс!

Інші відвідувачі, які були куди вищі й дужчі, щосили вчепилися в поруччя парапету.

Але з Ву Фу і Чін Чін сталось отаке. Всі тільки бачили, що вони міцно трималися за руки. А тоді щезли за обрієм.

Наступного дня газети оповістили: "З Ейфелевої вежі вітром знесло двох малих китайців! У розшуках брали участь навіть вертольоти, та їх не знайдено! Тяжка втрата для цирку Штільке!"

Найтяжчою втрата була, звичайно, для Максика, який дуже любив своїх батьків. Скільки дрібнесеньких сльозинок пролив він у свої дрібненькі носовички!

А за два тижні дві чорні китайські кіски, які знайшов португальський пароплав в океані за Канарськими островами, були поховані на кладовищі в скриньці зі слонової кістки. З великого горя Максикові хотілося і самому померти.

То був дивний похорон. На кладовище прийшли всі циркачі: родина Бамбус у своїх кімоно, приборкувач левів і тигрів із жалобною стрічкою на батозі, наїзник Гало-пінський верхи на вороному жеребці Нероні, ковтачі вогню з запаленими смолоскипами в руках, пан директор Браузеветтер у циліндрі і в чорних лайкових рукавичках, клоуни із похмуро розмальованими обличчями, а передовсім — промовець, уславлений професор чародійства Йокус фон Покус.

Наприкінці своєї урочистої промови професор сказав:

— Двоє маленьких колег, за якими тепер ми так сумуємо, залишили нам у спадок Максика. Саме перед тією фатальною подією на Ейфелевій вежі вони привели до мене в готельний номер свого хлопця і попросили подбати про нього, поки вони повернуться. Сьогодні ми вже знаємо, що вони не повернуться. Тож я повинен опікуватися ним, поки живу на світі, і робитиму це від щирого серця. А ти на це згоден, дитя моє?

Максик, що визирав із нагрудної кишені професорового фрака, вигукнув крізь сльози:

— Авжеж, любий Йокусе! Я згоден!

Усі присутні теж заплакали з горя й радості. У клоунів від сліз розмазався весь грим на обличчі. А чарівник-професор дістав просто з повітря п'ять великих букетів і поклав їх на маленьку могилу. Ковтачі вогню повсову-вали собі в роти запалені смолоскипи, і вогонь відразу згас. Цирковий оркестр зіграв Марш гладіаторів, а по тому всі на чолі з наїзником Галопінським на жеребці Нероні поспішили назад, до цирку. Бо в той день була середа.

А в середу, суботу й неділю — це відомо кожному — по обіді теж відбувається циркова вистава. Для дітей. І квитки тоді дешеві.

Розділ другий

СІРНИКОВА КОРОБКА НА НІЧНІЙ ТУМБОЧЦІ. МІННА, EMMA Й АЛЬБА. ШІСТДЕСЯТ ГРАМІВ ЖИВОЇ ВАГИ, ПРОТЕ МІЦНЕ ЗДОРОВ'Я. ЧОЛОВІЧОК ХОЧЕ ЙТИ ДО ШКОЛИ. НЕПРИЄМНОСТІ В АФІНАХ І В БРЮССЕЛІ. НАВЧАННЯ НА ДРАБИНІ. КНИЖКИ ЗАВБІЛЬШКИ З ПОШТОВУ МАРКУ.

Здається, я вже розповідав, що вночі Максик спав у сірниковій коробці. Замість шістдесяти сірників, що звичайно лежать у такій коробці, там був ватяний матрацик, невеличкий шматок ковдри з верблюжої вовни і подушка, не більша за ніготь мого середнього пальця. Коробка завжди була напіввідкрита, бо інакше малому забракло б повітря.

Сірникова коробка лежала на тумбочці біля чарівни-кового ліжка. І щовечора, коли професор Йокус фон Покус одвертався до стіни і починав потихеньку хропти, Максик вимикав лампочку на тумбочці й невдовзі вже теж спав.

Крім них двох, у цій готельній кімнаті спали ще дві горлиці Мінна та Емма, а в кошику — білий кролик Альба. Горлиці вмощувалися вгорі на шафі. Вони ховали голови в пір'я на грудях і туркотіли вві сні.

Усі троє були власністю професора й допомагали йому виступати в цирку. Горлиці зненацька вилітали з рукавів його фрака, а кролика чарівник діставав із свого порожнього циліндра. Мінна, Емма й Альба дуже любили чарівника, а в малого хлопця були просто закохані. Коли о п'ятій ранку всі вони снідали, Максикові часом дозволялося сидіти в Емми на спині, а потім вони вдвох трохи кружляли по кімнаті.

Сірникова коробка мала завдовжки шість сантиметрів, завширшки — чотири і заввишки — два сантиметри. Максикові це було саме до міри. Хоч йому виповнилося вже десять років, а потім і дванадцять, на зріст він був не більший п'яти сантиметрів і в коробці йому було зручно. На поштових вагах для листів у готельного швейцара він важив шістдесят грамів, завжди мав добрий смак до їжі й зроду не хворів. Правда, на кір він однаково захворів. Та це не має значення. На кір хворіє кожна друга дитина.

У сім років він, звісно, захотів піти до школи. Однак тут виникло чимало труднощів. По-перше, коли цирк переїздив з одного міста до іншого, Максикові доводилося міняти школу. А разом із школою навіть і мову! Бо в Німеччині навчають німецькою мовою, в Англії — англійською, у Франції — французькою, в Італії — італійською, а в Норвегії — норвезькою.

1 2 3 4 5 6 7