Та найстрахітливіше в ньому — це, безперечно, отой його залізний пазур.
А тепер убиймо котрогось із піратів, щоб побачити, як це робить сам Гак. Ну, от хоч би Люка. Ідучи, Люк раптом незграбно заточується на капітана і, щоб не впасти, хапається за його пишний мереживний комір. У ту ж мить залізний гачок рвучко здіймається вгору, чути короткий тріск, зойк — і ось уже мертве тіло відкинуто з дороги, а пірати простують собі далі. Джез Гак навіть не витяг з рота свого мундштука з двома сигарами.
Отакий-то він, цей жаский лиходій, з яким не на життя, а на смерть воює Пітер Пен. Хто ж із них переможе'*..
Слідом за піратами, нечутно скрадаючись дорогою війни, що її не видно недосвідченому оку, з'являються червоношкірі. Вони сторожко видивляються вперед. В руках у них томагавки й довгі ножі, а їхні намащені олією і розмальовані голі тіла лисніють у темряві. У всіх у них при поясі начеплені скальпи — і загублених хлопчаків, і піратів,— та воно й не дивно, бо перед нами войовниче плем'я малмалів, яких не слід плутати з сумирними делаварами чи гуронами.
Пригнувшись до самої землі, мало не рачкуючи, перед веде сам хоробрий Великий Ягуарчик, геть обвішаний скальпами,— вони навіть заважають йому іти, а надто в такій позі. А позаду, там, де найнебезпечніше, гордо випроставшись, виступає Тигрова Лілея — найперша красуня племені малмалів, що мусить відбиватися томагавком від занадто настирливих женихів. Зверніть увагу, як вони тихо йдуть по сухому галуззю: в жодного під ногами ані шелесне. Чути лише їхній важкий віддих. Річ у тім, що всі вони останнім часом трохи переїдали, отож і набрали зайвого тіла. Вони, звісно, скоро позбудуться надмірної ваги, та саме тепер вона й становить для них головну небезпеку.
Червоношкірі зникають, мов тіні,—так само нечутно, як і з'явилися,— і ось ми вже бачимо на лісовій стежці велике й різношерсте товписько диких тварин: тут і леви, й тигри, й ведмеді, й безліч дрібнішої звірини, що мала б тікати від хижаків, але не тікає, бо на цьому благословенному острові всі звірі живуть у мирі та злагоді. Язики в них висолоплені й сумно теліпаються — це означає, що тварини сьогодні голодні.
Аж ось і вони зникають з очей, а слідом за ними проповзає величезний крокодил. Ми скоро дізнаємось, на кого він полює.
Нарешті віддаляється й крокодил, та майже відразу ж по тому з темряви знов виступають загублені хлопчаки, бо так уже все влаштовано на острові, що той похід по колу доконче має тривати не спиняючись, аж поки хтось пристане чи вповільнить ходу. Тоді задні наскочать на передніх, і тут уже буде справжня мала купа.
Як ми вже бачили, всі видивляються ворога попереду, і ніхто й гадки не має, що він може підкрастися ззаду. Оце вам ще один доказ того, що острів таки справжнісінький.
Перші вимкнулися з того рухомого кола загублені хлопчаки. Онде вони стомлено простяглись на моріжку біля своєї підземної оселі.
— Ой, хоч би вже скоріше повернувся Пітер!— зітхають вони. Тим часом кожен з них і зростом більший, і ширший у плечах проти свого ватажка.
— Один я не боюся піратів!— каже Задавака отим своїм тоном, через який йому ніколи не бути загальним улюбленцем. Та, певне, і його стривожив якийсь віддалений шурхіт, бо він тут-таки додає:— І все ж нехай би він уже повертався та розповів нам, чи не почув там чогось іще про Попелюшку.
Усі заговорили про Попелюшку, і Базіка сказав, що його мати, напевне, була схожа на неї. Згадувати про матерів вони наважувалися, тільки коли не було Пітера, бо він заборонив такі розмови як безглузді.
— А от я не пам'ятаю своєї матусі,— озвався Хвалько.— Прига дую тільки, що вона не раз, бувало, казала батькові: "От якби я мала власний рахунок у банку!.." Не знаю, що то за такий рахунок, але мені дуже хотілось, щоб вона його врешті дістала.
Отак розмовляючи, вони раптом почули вдалині якісь звуки. Ми з вами не жили змалечку в лісі, то й не почули б, а от загублені хлопчаки почули відразу. Це була та сама страхітлива пісня, яку співали пірати:
Ха-ха, хо-хо! Наш чорний стяг Нас у житті веде, А десь там, друже, і на нас Давно мотузка жде!
І загублені хлопчаки вмить... Стривайте, а де ж це вони? їх там уже немає. Дикі кролі й ті не могли б чкурнути так прудко.
Ну, та нехай уже, розкажу вам, де поділися хлопці. Усі вони, крім Хвалька, що подавсь на розвідку, вже сидять у своїй підземній домівці. То дуже гарна оселя, і скоро ми з вами побачимо її на власні очі. Але як вони туди потрапили? Адже ніде не видно ні лазу, ані найменшої купки хмизу, що могла б його закривати. Та придивіться пильніше — і ви побачите, що на моріжку стоять сім великих дерев і в кожному є дупло, куди вільно протізе такий хлоп'як. Оце і є входи до підземної оселі, що її вже багато місяців марно дошукується капітан Гак. Чи знайде він її сьогодні?
Та ось пірати наблизились, і бистроокий Джентльмен Старкі помітив Хвалька, що гайнув у хащі. Одна мить — і Старкі вихоплює пістоля. Та в ту ж таки мить у плече йому впинається залізний пазур Гака.
— Ой, капітане пустіть!— благально кричить Старкі, аж вигинаючися з болю.
А зараз ми вперше почуємо голос капітана Гака. Той голос не віщує нічого доброго.
— Спершу сховай пістоля,— з погрозою промовляє він.
— Там був хлопчисько, один з ваших заклятих ворогів. Я міг би його уколошкати.
— Еге ж, і на той постріл сюди миттю примчали б червоношкірі на чолі з Тигровою Лілеєю. Чи ти хочеш, щоб з тебе злупили скальп?
— Дозвольте, я наздожену його, капітане!— зворушливо просить боцман Чмир.— І полоскочу своїм Крученим Джонні.
Чмир дає пестливі наймення всім речам. Джонні — це його довгий кинджал, а Крученим він називає його тому, що має звичай, завдавши удару, ще й повертати кинджал у рані. І загалом він дуже мила людина, цей Чмир. Приміром, коли він когось уб'є, то завжди витирає не зброю, а свої затуманені від сліз окуляри.
— Мій Джонні шуму не робить,— нагадує він капітанові.
— Ні, Чмир, зараз не треба,— похмуро відказує Гак.— Той хлоп-! чисько сам один, а я хочу застукати всіх сімох. Ану, розходьтеся Гдовкола та шукайте!
Пірати зникли між дерев, і капітан з боцманом лишилися на моріжку самі. Гак тяжко зітхнув і, не знаю вже й чому,— чи то розчулений тихою красою вечора, чи то з якоїсь іншої причини,— почав оповідати вірному боцманові історію свого життя. Він говорив довго й поважно, одначе нетямкий Чмир анічогісінько з того не второпав.
Аж раптом він почув слово "Пітер". ' — А над усе в світі,— палко говорив Гак,— я хочу запопасти їхнього ватажка, отого триклятого Пітера Пена. Адже це він одбату-вав мені руку. Давно вже я чекаю нагоди приголубити його оцим...— І він погрозливо махнув своїм гачком.— О-о-о! Я роздеру його на шматки!
— А проте,— зауважив Чмир,— я не раз чув, як ви казали, що цей гачок вартий доброго десятка рук. І зачісуватись ним нібито дуже зручно, і всяке таке інше.
— Так воно і є,— відказав капітан.— І коли б я був матір'ю, то молив би бога, щоб мої діти народжувались з оцим,— він гордо подивився на свій залізний пазур,— замість цього,— і кинув зневажливий погляд на цілу руку. Тоді знову спохмурнів.— Той клятий Пітер пожбурив мою руку в пащу крокодилові, що саме нагодився поблизу,— додав він, здригнувшись, наче від болю.
— Отож-бо я не раз помічав,— озвався Чмир,— що ви неначе боїтеся крокодилів.
— Не крокодилів,— поправив його Гак,— а лиш одного того крокодила.— І мимоволі притишив голос.— Моя рука, Чмир, так припала йому до смаку, що відтоді він переслідує мене по всіх морях та суходолах і аж облизується — так хоче зжерти усього мене.
— Ну що ж,— мовив Чмир,— це навіть робить вам честь.
— Не потрібна мені така честь!— роздратовано буркнув Гак.— Мені потрібен Пітер Пен, що дав тому гадові скуштувати мого тіла!
Він сів на великий гриб. Голос його жалісно затремтів.
— Чмир,— хрипко промовив він,— той крокодил давно б уже зжер мене, та, на щастя, він проковтнув годинник, і тепер у нього в череві весь час цокає: "цок-цок, цок-цок". Отож, тільки-но він починає до мене підкрадатися, я чую те цокання і даю драла.
Гак засміявся, але то був дуже похмурий сміх.
— А одного дня,— сказав Чмир,— той годинник спиниться, і крокодил зжере вас.
4 1648-6
49
Гак облизав пересохлі губи.
— Еге ж,— мовив він,— саме це й не дає мені спокою.
Він і далі сидів на грибі, та раптом відчув під собою якийсь дивний жар.
— Слухай, Чмире,— сказав він,— чогось тут стає гаряче сидіти.— Тоді стрімко підхопився на ноги.— Сто чортів і одна відьма! Здається, я горю!
Вони з усіх боків оглянули гриб — у наших краях таких великих та міцних грибів ніхто не бачив,— тоді спробували витягти його з землі, і він враз опинивсь у них в руках, бо не мав ніжки. Та далі їх чекало ще більше диво: над тим місцем тут-таки почав здійматися дим.
Пірати перезирнулись.
— Комин!— вигукнули обидва в дин голос.
Вони й справді натрапили на кг.іин підземної оселі. Загублені хлопчаки мали звичай, зачувши наближення ворогів, накривати його грибом.
Та звідти линув не тільки дим, а й дзвінкі голоси: почуваючи себе цілком безпечно у своїй схованці, хлопці весело гомоніли. Пірати якусь хвилю похмуро слухали той гомін, тоді поставили гриб на місце. А коли добре розгляділися навколо, то побачили й дупла в сімох деревах.
— Ви чули? Вони говорили про те, що Пітера немає вдома,— прошепотів Чмир, хапаючись за свого Крученого Джонні.
Гак кивнув головою. Він довго стояв замислившись, та нарешті на його похмурому обличчі з'явилася лиховісна посмішка. Саме цієї миті й чекав Чмир.
— То що надумали, капітане?— запопадливо спитав він.
— Повернутися на корабель,— поволі відказав Гак крізь зціплені зуби.— Спекти пиріг. Величезний смачнющий солодкий пиріг з глазурованою скоринкою. У цій їхній норі може бути лиш одна кімната, бо нагору виходить тільки один комин. Дурні кроти — їм забракло глузду второпати, що окремі двері на кожного не потрібні. А це свідчить про те, що в них немає матері. Отож ми покладемо свій пиріг на березі Затоки русалок. Ті бісові хлопчиська день у день ходять туди купатись і пустувати з русалками. Вони вмить знайдуть пиріг і зжеруть його до останньої крихти, бо, не маючи матері, знати не знають, як небезпечно об'їдатися надто свіжими здобними пирогами.— І він зайшовся сміхом, та вже не похмурим, як перед тим, а веселим та вдоволеним.— Ха-ха-ха! А тоді перемруть, наче мухи!
Чмир з дедалі більшим захватом слухав свого капітана.
— Який чудовий підступний задум!— вигукнув він.— Зроду ще нічого кращого не чув!
І обидва з радощів пустилися танцювати й виспівувати:
Ха-ха, хо-хо! Постережись, З життям прощайся всяк, Коли тобі своїм гачком Потисне руку Гак!..
Та закінчити пісню вони не встигли — їх спинив інший звук.