Маріанна привітно прийме гостей – і, звісно ж, усе відбудеться пречудово. Запевняю вас: ця подорож – не забаганка артистичної душі, ой ні; наш домашній лікар, доктор Мухіка, радить мені звернути серйозну увагу на surmenage[118]. Але княгині, попри наполегливе запрошення Маріанни, не вдасться до нас приєднатися. Вона ніяк не може вирватися, бо має надто багато справ на Авельянеда. Я ж задумав продовжити своє villégiature[119] аж до Дня весни[120]. Отже, самі подумайте, я без жодних вагань іду на величезну жертву, можна сказати, на подвиг. А розслідування цієї справи (власне, пошуки листів) я покладаю на вас, і воно тепер у ваших руках. Тож завтра о десятій ранку радісний караван автомобілів вирушить від кенотафа[121] Рівадавіа в бік вілли "Ла Монча". Нас п'янитиме велич обріїв, що відкриються нашим очам, і відчуття свободи.
Хервасіо Монтенегро рішуче поглянув на свій золотий годинник марки "Вашерон і Константен".
– Час – це гроші! – вигукнув він. – Я обіцяв, що відвідаю полковника Хераппо і падре Брауна, ваших сусідів по цій будівлі. А недавно я був з візитом на вулиці Сан-Хуан у баронеси Пуффендорф-Дювернуа, з дому Пратолонго. Вона ще не втратила почуття власної гідності, однак її абіссинський тютюн цілком гидотний.
3.
П'ятого вересня, ближче до вечора, до камери номер двісті сімдесят три увійшов відвідувач у плащі, з траурною стрічкою на рукаві. Щойно переступивши поріг, він відразу ж заговорив, причому – за всіма правилами цвинтарної пишномовності; водночас дон Ісидро зауважив, що гість чимось надзвичайно стривожений.
– Ось я перед вами, розпростертий, наче сонце в мить, коли воно сідає за обрій, – Хосе Форменто сумно махнув рукою в бік віконця, яке виходило на пральню. – Ви можете наректи мене Юдою, сказати, що я задурюю собі голову якимись громадськими справами, тоді як мій Учитель зазнає переслідувань. Але я керуюся геть іншими мотивами. Я прийшов просити вас, навіть благати, щоби ви задіяли всі зв'язки, які напрацювали, багато років перебуваючи настільки близько до представників владної верхівки. Без любові милосердя неможливе. Як сказав Карлос Англада у своєму "Посланні до сільського парубка", щоб розібратися у тракторі, потрібно полюбити трактор. Щоби зрозуміти Карлоса Англада, потрібно полюбити Карлоса Англада. Не думаю, що книги самого Маестро допоможуть вам розгадати таємницю злочину, а тому я приніс вам примірник своєї праці "Шлях Карлоса Англада". Ця людина завжди заводила у тупик критиків, а тепер ще й надзвичайно зацікавила поліцію, проте для мене він – усього лише вкрай імпульсивний індивідуум, зовсім як мала дитина.
Форменто навмання відкрив книжку і подав Пароді. Дон Ісидро побачив фотографію Карлоса Англада: життєрадісний зовсім лисий чоловік у дурнуватому дитячому матроському костюмчику.
– Безумовно, ви пречудовий фотограф, але зараз я потребую зовсім іншого, розкажіть-но мені, що ж усе-таки сталося ввечері двадцять дев'ятого числа. Мені хочеться знати, хто саме там був, хто що робив і хто як себе поводив. Я вже читав статті Молінарі; він не дурний, у його мізках не такий уже й хаос, як може здаватися; проте від його описів, від цілої купи зайвих деталей починає паморочитися в голові. Ану, юначе, давайте: зосередьтеся – і розкажіть мені все до ладу.
– Добре, але це буде експромт, точніше кажучи, моментальне фото. Двадцять четвертого числа ми всі приїхали на ферму. Довкола – мир та спокій. Сеньйора Маріанна (у костюмі для верхової їзди від Редферна, у пончо від Пату, у чобітках від Гермеса, у косметиці "Плейн айр" від Елізабет Арден) зустріла нас, як завжди, зі щирою радістю. Англада і Монтенегро дуетом завели довгу суперечку про заходи сонця. Англада стверджував, що виразність будь-якого заходу сонця блякне перед яскравими фарами автомашини, які вгризаються в щебінь на дорозі. Монтенегро казав, що жоден захід сонця не зрівняється з красою сонетів великого уродженця Мантуї[122]. Врешті войовнича затятість сперечальників була втоплена у вермуті. Сеньйор Мануель Муньягоррі, приємно вражений манерами Монтенегро, здається, навіть змирився з нашою навалою.
Рівно о восьмій гувернантка (примітивна і груба блондинка, оце вже мені повірте) привела Пампу – єдиного нащадка цієї щасливої пари. Хлопчик був одягнутий у штани чирипа[123], а на поясі в нього висів кинджал, як це прийнято у гаучо. Сеньйора Маріанна, стоячи на найвищому щаблі сходів, простягнула до дитини руки, хлопчик кинувся в ніжні обійми матері. Незабутнє видовище, причому повторювалося воно кожного вечора: як доказ, що світськість та богемний спосіб життя господині не стає на заваді міцним родинним зв'язкам. Потім гувернантка забрала Пампу. Муньягоррі пояснив, що вся його педагогіка зводиться до однієї заповіді мудрого Соломона: якщо поскупишся на різку, то зіпсуєш дитину. Я думаю, щоби змусити хлопчика повсякдень носити чирипа та кинджал, він мусив застосовувати різку з цієї заповіді на практиці. Двадцять дев'ятого, саме в момент заходу сонця, ми розташувалися на терасі й спостерігали прекрасне і величне видовище: попри нас гнали з пасовища стадо биків. За цю сільську сценку ми мали би бути вдячні сеньйорі Маріанні. Чесно кажучи, якби не вона, це, а також усі інші наші незабутні враження були би неможливими. Бо, якщо говорити відверто і з чоловічою прямотою, сеньйора Муньягоррі важко було б назвати гостинним та привітним господарем (хоч він, безумовно, прекрасний господар ранчо). Він майже ніколи не був до нас уважним, віддаючи перевагу спілкуванню з управителями або пеонами[124], і його більше хвилювала сільськогосподарська виставка в Палермо, що мала відбутися вже незабаром, ніж містичне злиття Природи й Мистецтва – тобто пампи й Карлоса Англада; у сеньйора Муньягоррі всі мали працювати, все мало приносити прибуток. Отже, внизу суцільним потоком рухалася цілком темна, аж чорна маса тварин, тіні в променях помираючого сонця, а нагорі, на терасі, сиділи люди, і їхня розмова ставала дедалі пристраснішою та все більш цікавою. Як тільки Монтенегро кидав якесь зауваження щодо величної краси биків, тої ж миті в Англада прокидалася гра уяви, і мозок починав працювати на повну силу. Маестро зірвався на ноги і подарував нам одну з тих життєдайно-цілющих ліричних імпровізацій, які однаково цікаві як для історика, так і для лінгвіста, як для холодного раціоналіста, так і для пристрасного мрійника. Він сказав, що в попередні століття бики вважалися священними тваринами, а ще раніше вони були як жерці та володарі, а до того – і взагалі богами. Сказав, що ось це сонце, яке в цю мить осяває биків, що проходять повз нашу терасу, сотні років тому на Криті осявало процесію нещасних, рокованих на страту за зневагу до бика. Ще Маестро розповідав про людей, які купалися в гарячій крові биків, щоб здобути безсмертя. Монтенегро хотів розповісти про кривавий спектакль за участю сп'янілих від алкоголю биків, що його він бачив на арені у місті Нім (під палючим сонцем Провансу), але тут Муньягоррі, який не терпів квітчастої пишномовності й пафосу, сказав, що Англада знається на биках не краще, ніж базарна перекупка. Розсівшись, наче на троні, у величезному плетеному кріслі, він заявив, що сам виріс серед биків, а тому краще, ніж будь-хто інший, знає, що бики – мирні та навіть лякливі тварини, одначе страшенно нахабні. Кажучи це, він не зводив очей з Англада, так ніби хотів його загіпнотизувати. Хочу підкреслити, що ми з Монтенегро залишили поета та Муньягоррі в розпалі суперечки. Ми пішли за незрівнянною господинею цієї вілли, щоби помилуватися новим електричним двигуном. Потім пролунав гонг, скликаючи на обід, і ми зібралися у їдальні, причому я встиг спожити телятину швидше, ніж до нас приєдналися оті наші затяті сперечальники. Звичайно, переміг Маестро, тож Муньягоррі під час обіду сидів насуплений, роздратований і не зронив жодного слова.
Наступного дня він запросив мене відвідати селище Пілар. Ми вирушили удвох на його невеличкій бричці. Я як істинний аргентинець на повні груди вдихав насичене пилюкою повітря пампасів – справжнісінької запилюженої пампи. Розкішне сонце кидало своє проміння на наші голови. Уявіть собі, з'ясувалося, що наша Поштова спілка опікується навіть такою дірою, де й доріг справжніх, по суті, нема. Поки Муньягоррі споживав у місцевому барі алкогольні напої, я довірив поштовій скриньці дружнє послання до свого видавця, написане на звороті фотографії, де я – у костюмі гаучо. Та моє повернення на віллу не належало до приємних. До вибоїн та ям на нашій хресній дорозі додалися незграбні рухи до краю п'яного Муньягоррі; якщо чесно, то я відчував деяке співчуття до цього раба оковитої й щиро пробачив йому всі прикрощі, що їх він мені завдав. Він шмагав коня батогом так, ніби то був його син, бричка нещадно скрипіла, і я, доки ми їхали, багато разів прощався з життям.
На віллі мені ледве вдалося прийти до тями – за допомогою компресів та завдяки читанню "Маніфесту Марінетті".
Тепер, доне Ісидро, ми плавно наближаємося до вечора, коли стався злочин. Провісником нещастя виявився один жахливий інцидент. Муньягоррі, дотримуючись настанов мудрого Соломона, безжально відлупцював Пампу по задку, бо хлопчина, звабившись підступними принадами екзотичності, піддався спокусі й відмовився носити атрибути гаучо – ніж та батіг. Його гувернантка, міс Більгем, дозволила собі втрутитися, цілком забувши, це я вам до слова кажу, де її місце, і почала вкрай різко читати нотацію Муньягоррі, відтак ця вельми неприємна сцена вкрай затягнулася. Я готовий заприсягнути, що гувернантка не стрималася тільки через те, що вже знала, що отримає іншу роботу, я собі думаю, що Монтенегро, який примудряється всюди знаходити добрі душі, встиг запропонувати їй якусь працю в княгині на набережній Авільянеда.
Ми дещо знічено вийшли з вітальні. Господиня дому, Маестро і я пішли до австралійського ставка[125]. Монтенегро і гувернантка повернулися в дім. Муньягоррі, якого цікавила тільки виставка, зовсім байдужий до краси природи, вирішив ще раз подивитися на биків. Усамітнення і робота – два стовпи, що підтримують творця. На першому ж повороті я скористався нагодою і відстав від своїх друзів, щоби повернутися до себе в кімнату, яка могла вважатися моїм сховком у буквальному сенсі цього слова: там не було вікон, туди не долинав гамір зовнішнього світу.