Він важко піднімається сходами й прочиняє двері. По його обличчю блукає знайома нам примарна лукава посмішка. Векфілд нарешті повернувся. Готорн не розповідає нам про його подальшу долю, але дає зрозуміти, що певною мірою він уже був мертвий. Наводжу останні слова: "В уявному безладі нашого загадкового світу кожна людина припасована до певної системи з такою винятковою точністю – а системи між собою і всі вони докупи, – що індивід, який хоча б на мить відхилився вбік, наражається на страшний ризик назавжди втратити своє лице. Наражається на ризик зробитись, як Векфілд, Парією Світу".
У цій короткій і фатальній притчі – написаній 1835 року – ми вже опиняємось у світі Германа Мелвілла, у світі Кафки. У світі загадкових покарань і незбагненних провин. Можуть завважити, що в цьому немає нічого дивного, бо світ Кафки – це юдаїзм, а світ Готорна – гнів і кари Старого Заповіту. Зауваження справедливе, однак воно не виходить за межі етики, а жахлива історія Векфілда й чимало історій Кафки поєднані не лише спільною етикою, але й пафосом. Йдеться, наприклад, про очевидну тривіальність головного героя, що контрастує з масштабами його падіння й пускає його, зовсім беззахисного, на поталу фуріям. Йдеться й про химерне тло, на якому окреслюється кошмар. В інших оповіданнях Готорн відтворює романтичне минуле; в цьому – обмежується буржуазним Лондоном, юрби якого потрібні йому до того ж, щоб сховати героя.
Тут, аніскільки не применшуючи достоїнства Готорна, я хотів би зробити одне зауваження. Та обставина, та дивна обставина, що в оповіданні Готорна, написаному на початку XIX століття, ми відчуваємо той самий смак, що і в оповіданнях Кафки, котрий працював на початку XX століття, не має змушувати нас забувати, що дух Кафки був створений, визначений Кафкою. "Векфілд" передвіщає Франца Кафку, але той змінює, витончує наше сприйняття "Векфілда". Борг є взаємним; великий письменник створює своїх попередників. Він створює і певною мірою виправдовує їх. Ким був би Марло без Шекспіра?
Перекладач і критик Малколм Каулі бачить у "Векфілді" алегорію дивного затворництва Натанієла Готорна. Шопенгауер писав – чудова ідея! – що не існує такого вчинку, такої думки, такої хвороби, які б не були добровільними; якщо це твердження справедливе, можна було б уявити, що Натанієл Готорн багато років уникав людського товариства, щоб Всесвіту, метою якого, напевно, є різноманітність, не забракло своєрідної історії Векфілда. Якби цю історію написав Кафка, Векфілду ніколи б не вдалося повернутися додому; Готорн дозволив йому повернутися, однак його повернення не менш прикре й болюче, ніж тривала відсутність.
Одна з притч Готорна, яка ледь не стала головною, а проте не стала, бо їй зашкодила стурбованість морального характеру, називається "Earth's Holocaust"[338]. У цій алегоричній фантазії Готорн передвіщає, що в якийсь момент люди, пересичені непотрібним накопиченням, вирішують зруйнувати минуле. З цією метою вони збираються якось увечері на одній з просторих територій на американському Заході. До цієї західної рівнини прибувають люди з усіх кінців світу. В її центрі вони запалюють величезне вогнище, куди кидають усі родоводи, всі дипломи, всі медалі та ордени, всі дворянські грамоти, всі герби, всі корони, всі скіпетри, всі тіари, всі пурпурові мантії, всі балдахіни, всі трони, всі алкогольні напої, всі пакети з кавою, всі пачки чаю, всі сигари, всі любовні листи, всі гармати, всі шпаги, всі прапори, всі військові барабани, всі знаряддя для катувань, усі гільйотини, всі зашморги, всі дорогоцінні метали, всі гроші, всі документи на власність, усі конституції та кодекси, всі книги, всі митри, всі далматики, всі священні книги, які нині захаращують і обтяжують Землю. Готорн дивиться на вогнище з подивом і деяким острахом; якийсь чоловік із замисленим лицем каже йому, що він не мусить ні радіти, ні журитися, бо в гігантській вогненній піраміді згоріло тільки те, що може горіти. Інший глядач – демон – зауважує, що організатори цього вселенського спалення забули жбурнути у вогонь найголовніше – людське серце, в якому міститься корінь кожного гріха, а спалили лише кілька його оболонок. Готорн завершує оповідь так: "Серце, серце, ось вона, ця невеличка, але безмежна сфера – осереддя вини, одними із символів якої є злочинність і ницість світу. Давайте очистимо цю нашу внутрішню сферу, і тоді багато видів зла, що затьмарюють цей видимий світ, зникнуть, наче примари, бо якщо ми не вийдемо за межі розуму і намагатимемось за допомогою цього недосконалого знаряддя пізнавати й виправляти те, що нас мучить, усі наші справи залишаться сном. Сном таким ефемерним, що буде байдуже, чи змальоване мною з такою точністю вогнище виявиться фактом реальним, вогнем, здатним обпалити руки, чи вогнем уявним, такою собі притчею". Тут Готорн виходить із християнського, а саме кальвіністського вчення про природжену гріховність людей і, здається, не помічає, що його притча про уявне знищення всіх речей має не тільки моральний, але й філософський сенс. Адже якщо світ – це Чийсь сон, якщо є Хтось, хто бачить нас зараз уві сні й Кому сниться історія Всесвіту, то – оскільки це вчення ідеалістичної школи – знищення релігій і мистецтв, вселенський підпал бібліотек насправді важать не більше, ніж знищення уві сні меблів. Розум, якому вони колись наснилися, знову бачитиме їх у своїх снах; поки розум здатний бачити сни, ніщо не втрачено. Впевненість у цій істині, яка видається фантастичною, спричинилася до того, що Шопенгауер у своїй книзі "Parerga und Paralipomena" ("Афоризми і максими") порівнює історію з калейдоскопом, в якому відбувається зміна не скалок скла, а фігур, з вічною та химерною трагікомедією, в якій змінюються ролі та маски, а не актори. Таке ж відчуття того, що світ – це проекція нашої душі і що всесвітня історія існує в кожній людині, спонукало Емерсона написати поему під назвою "History".
Щодо фантазії про знищення минулого, не знаю, чи варто нагадувати, що виникла вона в Китаї за три століття до Христа. Але доля її виявилася примхливою. Герберт Алан Джайлс пише: "Міністр Лі Су запропонував, щоб історія розпочиналася з нового монарха, котрий прийняв титул Першого імператора. Щоб відкинути марні претензії на родовитість, було віддано наказ конфіскувати та спалити всі книги, крім тих, де йшлося про землеробство, медицину та астрологію. Тих, хто ховав книги, таврували розпеченим залізом і змушували працювати на будівництві Великого Муру. Загинуло багато цінних творів; самовідданості та мужності скромних або невідомих освічених людей завдячують нащадки збереженням учення Конфуція. За порушення наказу імператора було страчено стільки письменників, що взимку на місці їхнього поховання, кажуть, виросли дині". В Англії в середині XVII століття серед пуритан, предків Готорна, виникла та ж сама ідея. "На одному із засідань скликаного Кромвелем народного парламенту, – зазначає Семюел Джонсон, – усерйоз було запропоновано спалити архіви лондонського Тауера, щоб знищити пам'ять про все, що було в минулому, і розпочати плин життя спочатку". Отже пропозиція знищити минуле вже виникала в минулому. І – парадоксальним чином – це є одним із доказів того, що минуле неможливо знищити. Минуле незнищенне; рано чи пізно все повторюється, і одним із повторень є намір знищити минуле.
Як і Стівенсона, також нащадка пуритан, Готорна ніколи не полишало відчуття, що праця письменника – це щось легковажне або, гірше того, гріховне. У передмові до "Червоної літери" він уявляє, буцімто тіні його предків дивляться на нього, коли він пише свій роман. Пасаж цікавий. "Що це він робить? – запитує одна старезна тінь у інших. – Він пише книгу оповідань! Хіба це заняття, хіба це спосіб славити Господа або приносити користь людям, своїм сучасникам? Краще б цей відлюдько був скрипалем". Пасаж цікавий, бо містить певне зізнання й відбиває внутрішнє сум'яття. До того ж він відбиває давню суперечку між етикою та естетикою або, якщо завгодно, між теологією та естетикою. Одне з найперших свідчень цієї суперечки міститься у Святому Письмі, яке забороняє людям поклонятися бовванам. Інше належить Платону, котрий у десятій книзі "Республіки" розмірковує таким чином: "Бог створює архетип (первісну ідею) стола; столяр – його подобу". Ще одне належить Магометові, котрий проголосив, що кожне зображення живої істоти постане перед Всевишнім у день Страшного суду. Ангели накажуть ремісникові оживити зображення; тому це не вдасться, і його на якийсь час скинуть у Пекло. Деякі мусульманські богослови стверджують, нібито заборонені тільки ті зображення, що відкидають тінь (скульптури)… Про Плотіна розповідають, буцімто він мало не соромився того, що живе в певному тілі, і не дозволяв скульпторам увічнити свої риси. Один приятель якось попросив, аби той дозволив зробити свій портрет; Плотін відповів: "Досить із мене того, що я мушу волочити цю подобу, в якій ув'язнила мене природа. Невже я дозволю увічнити подобу цієї подоби?"
Натанієл Готорн розв'язав цю задачу (насправді не уявну) відомим нам способом; він писав напучення та притчі; робив або намагався зробити мистецтво функцією сумління. Щоб бути конкретними, наведемо лише один приклад: роман "The House of the Seven Gables" ("Будинок на сім фронтонів"), який прагне довести, що зло, скоєне в одному поколінні, триває в наступних поколіннях як своєрідний первородний гріх. Ендрю Ленґ співставив цей роман з романами Еміля Золя або з теорією романів Еміля Золя; не знаю, який сенс у зближенні цих суперечних імен, хіба що викликати миттєве здивування. Те, що Готорн мав або припускав наміри морального характеру, не шкодить, не може зашкодити його творам. Протягом мого життя, присвяченого більше читанню, ніж життю, я багато разів переконувався, що літературні наміри та теорії – це всього-на-всього стимули, і завершений твір зазвичай їх не враховує або й суперечить їм. Якщо в авторі щось таке є, жодний намір, хоч яким би незначним чи хибним він був, не зможе завдати його творові непоправної шкоди. Автора можуть змагати безглузді забобони, а проте його твір, якщо він самобутній, якщо відбиває самобутнє бачення світу, не може бути абсурдним.