Відчуття закінчення

Джуліан Патрік Барнс

Частина перша

Пригадую впереміш:

— лиснючий внутрішній бік зап'ястка;

— пару, що здіймається з мокрої раковини від вкиненої до неї зі сміхом гарячої сковорідки;

— згустки сперми, що оповивають зливний отвір, перш ніж политися донизу крізь усю висоту будинку;

— річку, що безглуздо мчить угору, її хвилю й прибій, освітлені півдюжиною смолоскипів-переслідувачів;

— іншу річку, широку й сіру, напрямок її течії, спотворений лютим вітром, який хвилює поверхню води;

— давно вистиглу воду у ванні за зачиненими дверима.

Останнього я насправді не бачив, але ж у нашій пам'яті закарбовується не конче те, що ми бачили навіч.

Ми живемо в часі-він утримує нас і надає нам форми, та я ніколи не вважав, що гаразд розумію його. І я не вдаюся до теорій про те, як він згинається й розгинається чи може існувати деінде в паралельних вимірах. Ні, я маю на увазі звичайний, буденний час, у регулярності плину якого запевняють нас настінні й кишенькові годинники: тік-тік, тік-так. Чи існує щось переконливіше за секундну стрілку? А втім, досить лише дещиці втіхи чи болю, щоб навчити нас його поступливості. Деякі емоції прискорюють його, інші-сповільнюють; часом здається, що він зникає-до крайньої точки, де він справді зникає, щоб уже ніколи не повернутися.

Мені не йдеться про моє школярство, я не почуваю жодної туги за ним. Але школа-це місце, де все почалося, тож я мушу коротко повернутися до кількох випадків, які перетворилися на анекдоти, до деяких приблизних спогадів, які час перетворив на правдиві. Коли я не можу бути певним справжніх подій, то можу бодай бути чесним у враженнях, які ці події залишили. Це, найбільше, на що я здатний.

Нас було троє, й він тепер став четвертим. Ми не очікували поповнення нашого нечисленного гурту: кліки й двійки були давно в минулому, й ми вже починали уявляти свою втечу зі школи в життя. Його звали Едріен Фін, високий несміливий хлопчина, який від початку мав понурий погляд, а думки тримав при собі. Перші день чи два ми майже не завважували його: наша школа не мала привітальної церемонії, не кажучи вже про її протилежність-уведення до системи покарань. Ми помітили його присутність і чекали.

Вчителів він цікавив більше, ніж нас. Вони мали визначити рівень його інтелекту й почуття дисципліни, дізнатися, як добре його навчали раніше й чи засвідчить він себе "гідним стипендії". Третього ранку того осіннього семестру ми мали урок історії зі Старим Джо Гантом, насмішкувато-ввічливим вчителем у костюмі-трійці, чия система контролю полягала в підтриманні достатньої, проте не надмірної нудьги.

— Отож, як ви пригадуєте, я прохав вас прочитати дещо про панування Генрі Восьмого.

Ми з Коліном і Алексом крадькома перезирнулися, сподіваючись, що запитання не впаде, мов закинутий рибалкою живець, на наші макітри.

— Хто бажає схарактеризувати цю добу?

Він витлумачив наші відвернені очі на свій лад.

— Що ж, можливо, Маршал, ви. Як би ви описали панування Генрі Восьмого?

Дивіться також

Наша полегша була більшою за нашу допитливість, оскільки Маршал був обачним незнайком, якому бракувало вигадливості з справжнього неуцтва. Він дошукував можливих прихованих притичин у запитанні, перше, ніж здобутися на відповідь.

— Була ворохобня, сер.

Вибух насилу стримуваних усмішок; сам Гант майже всміхнувся.

— Чи не могли б ви розтлумачити?

Маршал повільно хитнув головою, трохи розважив, і вирішив, що часу на обачливість немає.

— Я би сказав, була велика ворохобня, сер.

— Тоді Фін. Ви готові до уроку?

Новак сидів попереду ліворуч від мене. Він не виявив жодної видимої реакції на Маршалові ідіотизми.

— Боюся, що не зовсім, сер. Та існує один напрям думки, відповідно до якого, єдине, що можна сказати про будь-яку історичну подію-навіть про раптовий початок Першої світової війни,-це те, що "щось сталося".

— Справді? Це позбавило б мене роботи, чи не так?

Після дещо улесливого підсміювання Старий Джо Гант пробачив нам наше ледарювання під час канікул і втаємничив нас у багатоженство королівського різника.

Під час наступної перерви я знайшов Фіна.

— Мене звати Тоні Вебстер.

Він обережно поглянув на мене.

— Чудова відповідь Гантові.

Здавалося, він не розумів, про що мені йшлося.

— Про те, що "щось стається".

— А. Так. Я був дещо розчарований тим, що він її не втямив.

Та я очікував почути від нього не це.

Пригадую ще одну деталь: ми втрьох, на знак єдності, носили кишенькові годинники лицем до внутрішнього боку зап'ястка. Звісно, це було позерством, але, можливо, й чимось більшим. Так час чувся нам особистою, навіть таємничою річчю. Ми очікували, що Едріен зауважить це й вчинить так само. Та він цього не зробив.

Пізніше того ж дня-чи, може, наступного-ми мали подвійний урок англійської з Фі-лом Діксоном, молодим учителем, який щойно скінчив Кембридж. Він полюбляв використовувати сучасні тексти й кидав несподівані виклики. "Народження, Злягання й Смерть-ось про що тут ідеться, на думку Т.С.Еліота. Хтось прокоментує?" Якось він порівняв шекспірового героя з Кірком Дагласом зі "Спартака". А ще я пригадую, як під час обговорення поезії Теда Г'юза він манірно відхилив голову й пробубонів: "Звісно, всім нам цікаво, що станеться, коли в нього вичерпаються тварини". Часом він звертався до нас "панове". Природно, ми обожнювали його.

Того пообіддя він роздав нам вірш без назви, дати й імені автора, дав нам десять хвилин на ознайомлення з ним, а потім попрохав наших коментарів.

-Почнімо з вас, Фін. Просто скажіть, про що, на вашу думку, йдеться в цьому вірші?

Едріен підвів очі зі своєї парти.

-Про Ерос і Танатос, сер.

-Гм. Продовжуйте.

-Про секс і смерть,-продовжив Фін так, ніби позаду могли бути недоумки, які не розуміють грецької.-Або кохання й смерть, якщо ваша ласка. Еротичний принцип, у кожнім разі, вступає в суперечку із принципом смерті. Й те, що випливає з цієї суперечки, сер.

Мабуть, я виглядав таким враженим, що Діксон звернув на це увагу.

-Вебстер, просвітіть нас глибше.

-Я лише гадав, що цей вірш-про сипуху, сер.

Це була одна з відмінностей між нами трьома й нашим новим приятелем. Ми глузували у всіх випадках, крім тих, коли були серйозними, а він був серйозним у всіх випадках, крім тих, коли глузував. Нам знадобилося трохи часу, щоби звикнути до цього.

Едріен дозволив нашому гуртові поглинути його, не визнаючи, що саме цього він шукав. А може, й ні. Так само, як і не змінив своїх поглядів, аби вони збігалися з нашими. Під час ранішніх молитов можна було почути, як він долучався до них, поки ми з Алексом лише кривили слова, а Колін знущально вдавав завзяте голосіння псевдофанатика. У шкільних спортивних гуртках ми троє вбачали завуа-льовано-фашистський план пригнічення нашого статевого запалу; Едріен відвідував гурток із фехтування й стрибав у висоту. Ми не мали слуху, а він приходив до школи зі своїм кларнетом. У той час, коли Колін засуджував свою родину, я висміював політичну систему, Алекс висував філософські заперечення щодо осяжної природи реальності, Едріен помовчував-принаймні спершу. Складалося враження, що він у щось вірив. Ми також вірили-лишень ми хотіли вірити в щось власне, а не в те, що було вирішене за нас. А отже, в те, що ми вважали своїм очищувальним скепсисом.

Школа розташовувалася в центрі Лондона, ми діставалися до неї зі своїх відокремлених районів, переходячи від однієї системи контролю до іншої. Тоді все було простіше: менше грошей, жодного електронного причандалля, незначний диктат моди, жодних дівчат.

Не було нічого, що могло би відволікати нас од виконання своїх людського й синівського обов'язків, які полягали в навчанні, складанні іспитів, використанні здобутих знань для пошуку роботи, й згодом-провадженні життя, безпечно насиченішого, ніж те, що його провадили наші батьки, які би схвалювали це життя, водночас позаочі порівнюючи його зі своїми молодими роками, які були простішими, а отже-кращими. Звісно, ніщо з цього ніколи не констатувалося: шляхетний соціальний дарвінізм англійського середнього класу завжди залишався самозрозумілим.

-Кляті мерзотники-батьки,-нарікав Колін одного понеділкового обіду. Коли ти малий, то гадаєш, що вони нормальні, а потім розумієш, що вони просто як...

-Генрі Восьмий, Коле?-припустив Едріен.

Ми починали звикати до його іронізувань; як і до того, що вони можуть бути спрямовані й на нас також. Дражнячи чи закликаючи нас до серйозності, він називав мене Ентоні, Алекс ставав Александром, а неподовжуваний Колін скорочувався до Кола.

-Я був би не проти, якби мій батько мав кількох дружин.

-І був неймовірно багатим.

-І був намальований Гольбайном.

-І послав би до дідька папу римського.

-Якась конкретна причина, чому вони— КМ?-спитав Коліна Алекс.

-Я хотів, аби ми поїхали на ярмарок розваг. Вони сказали, що проведуть вихідні, пораючись у саду.

Атож: кляті мерзотники. Хіба що не для Едріана, який слухав наші нарікання й лише зрідка долучався. Утім, як нам здавалося, мав більше причин нарікати, аніж більшість. Його мати пішла, покинувши батька з Едріеном і сестрою. Це було задовго перед тим, як термін "родина з одним годувальником" увійшов у вжиток; тоді це називалося "розбита родина", й Едріен був єдиною відомою нам людиною, яка походила з неї. Це мало би сповнити його екзистенційною люттю, та чомусь не сповнило; він казав, що любить матір і поважає батька. Позаочі ми втрьох обговорили його випадок і вигадали теорію: ключ до щасливого родинного життя полягав у тому, щоб не бути родиною чи, принаймні, не тією, члени якої живуть разом. Провівши цей аналіз, ми заздрили Едріенові ще дужче.

Тими днями ми уявляли, ніби нас утримують у якійсь оборі, й чекали, коли нас випустять із неї в життя. І коли настане та мить, наші життя й сам час прискоряться. Звідки ми могли знати, що наші життя вже почалися, що якусь користь ми вже отримали, якоїсь шкоди

вже завдали? Й що нас випустять лишень до іншої обори, межі якої будуть непомітними?

Тим часом ми були спраглі книжок, сексу, меритократичні, анархічні. Усі політичні й соціальні системи видавались нам зіпсути-ми, але ми відмовлялися визнавати будь-яку альтернативу їм, окрім гедоністичного хаосу. Однак Едріен спонукав нас повірити в припасування теорії до життя, в ідею, що принципи мають керувати діями.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(
загрузка...