В пошуках Аляски

Джон Майкл Грін

Увага! Ви читаєте фрагмент тексту. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників!

Джон Ґрін

В ПОШУКАХ АЛЯСКИ

Прикол

Усі розсілися на спальниках, Аляска курила з неприхованою зневагою до очевидної пожежонебезпечності дерев'яної конструкції, і тут Полковник дістав аркуш друкарського паперу і зачитав:

– Мета сьогоднішнього свята – раз і назавжди довести, що ми – справжні приколісти, а п'ятиденки – справжні невдахи. А ще у нас буде нагода зіпсувати життя Орлу, а це завжди приємно. Отож,– промовив він і зробив паузу, мов перечікуючи барабанний дріб,– сьогодні ввечері ми воюємо на три фронти. Фронт перший: передприкол: ми, так би мовити, підсмалимо Орлу дупу. Фронт другий: операція "Лисань", у якій Лара самотужки здійснює каральну місію, настільки витончену і жорстоку, що вигадати її міг тільки... ну... я.

– Гей! – урвала його Аляска.– Це була моя ідея!

– Ну гаразд, о'кей. Це була Алясчина ідея,– зареготався він.– І нарешті, фронт третій: звіти про успішність. Ми увійдемо в шкільну мережу та скористаємося базою даних з успішності, щоб розіслати родичам Кевіна та ін. повідомлення про те, що вони завалили деякі з предметів.

– Нас, безперечно, витурять зі школи,– мовив я.

– Сподіваюся, ви азіата з собою прихопили не тому, що вирішили – він комп'ютерний геній. Бо я не геній,– сказав Такумі.

– Нас не витурять, а комп'ютерний геній – це я. Всі решта – робоча сила і прикриття. Ми просто, знаєте, здіймемо маленький шарварок.

В пошуках Аляски

Присвячується моїй родині:

Сидні Ґрін, Майку Ґріну і Генку Ґріну

Я наполегливо старався чинити правильно.

Останні слова президента Гровера Клівленда

До

за сто тридцять шість днів до

За тиждень до того, як я поїхав до школи-інтернату в Алабамі, покинувши родину, Флориду і все своє жалюгідне життя, мама вирішила будь-що влаштувати мені прощальну вечірку. Сказати, що нічого доброго я не очікував, це висловитися дуже м'яко. Хоча мене змусили запросити всіх своїх "шкільних друзів", тобто весь набрід з театрального гуртка й кількох розумників з уроків англійської, з якими соціальна необхідність змушувала мене сідати в їдальні нашої звичайної школи, однак я знав, що вони не прийдуть. Мама не здавалася, бо плекала ілюзію, ніби я всі ці роки примудрявся приховувати від неї свою популярність у школі. Вона приготувала силу-силенну артишокового соусу. Прикрасила вітальню жовто-зеленими вимпелами – у кольорах моєї майбутньої школи. Купила дві дюжини хлопавок і розставила по краю маленького столика.

Й от, коли прийшла остання п'ятниця, коли майже всі речі були спаковані, мама з татом і зі мною о четвертій п'ятдесят шість вечора сіли на канапу у вітальні, терпляче очікуючи появи кавалерії з плакатом "Щасливої дороги, Майлзе". Кавалерія таки прискакала, і складалася вона рівно з двох осіб – Марі Лосон, тендітної білявочки в прямокутних окулярах, і її дебелого (м'яко кажучи) хлопця Вілла.

– Привіт, Майлзе,– сказала Марі, сідаючи.

Дивіться також

– Привіт,– відказав я.

– Як літо провів? – поцікавився Вілл.

– Нормально. А ти?

– Добре. Ми ставили "Ісуса Христа – суперзірку". Я допомагав з декораціями. Марі зробила освітлення,– сказав Вілл.

– Круто,– зі знанням справи кивнув я, і на цьому теми для розмови вичерпалися. Я міг би спитати щось про "Ісуса Христа – суперзірку", але я: 1) не знав, що це таке, 2) не хотів знати, 3) я ніколи не вирізнявся здібностями до світських розмов. Зате моя мама може розбалакувати годинами, тож вона додала розмові ніяковості, запитавши про графік репетицій і про те, як одбули рок-оперу – чи мала вона успіх.

– Гадаю, мала. Людей було багато, гадаю...– Марі взагалі багато гадала.

Нарешті Вілл мовив:

– Ну, ми завітали просто попрощатися. Марі треба до шостої повернутися додому. Веселого тобі життя в новій школі, Майлзе.

– Дякую,– з полегшенням відказав я. Гіршою од вечірки, на яку ніхто не прийшов, може бути тільки вечірка з двома неймовірними, жахливими занудами.

Вони пішли, а я сів поруч з батьками і втупився у порожній екран телевізора – мені хотілося його ввімкнути, але я розумів, що зараз не варто. Я відчував, що батьки обоє дивляться на мене, очікуючи, що я розплачуся абощо, ніби я не знав од самого початку, що все буде саме так. Але ж я знав. Я відчував їхню жалість, з якою вони загрібали чипсами артишоковий соус, призначений для моїх уявних друзів, але жаліти варто було їх, а не мене: я ж не розчарувався. Мої очікування справдилися.

– Через це ти хочеш і поїхати від нас, Майлзе? – поцікавилася мама.

Я мить поміркував над цим, стараючись не дивитися на неї.

– Е-е-е... ні,– відказав я.

– То чому ж? – запитала вона. Це вже не вперше мама ставила мені таке запитання. Їй не дуже хотілося відпускати мене в школу-інтернат, і вона цього не приховувала.

– Це через мене? – поцікавився тато. Він сам навчався у "Калвер-Кріку", в тій школі, куди збирався я, навчалися там і обидва його брати й усі їхні діти. Здається, йому подобалася ідея, що я вирішив наслідувати його. Дядьки розповідали мені, яким знаменитим тато був у школі – він був водночас хуліганом і круглим відмінником. Це здавалося мені життям кращим, ніж моє у Флориді. Але ні: тато тут ні до чого. Точніше, не зовсім.

– Стривайте,– сказав я і пішов до татового кабінету по біографію Франсуа Рабле.

Я любив читати біографії письменників, навіть якщо (як воно і було у випадку з мсьє Рабле) не прочитав жодного їхнього твору. Розгорнув книжку наприкінці та відшукав позначену маркером цитату. ("НІКОЛИ НЕ МАЛЮЙ МАРКЕРОМ У МОЇХ КНИЖКАХ",– тисячу разів казав мені тато. Але як інакше знайти те, що я шукаю?)

– Цей чолов'яга,– почав я, зупинившись у дверях вітальні,– Франсуа Рабле. Він був поетом. Його останні слова були: "Іду на пошуки Великого Можливо". Ось чому я їду. Не волію чекати смерті, щоб розпочати пошуки Великого Можливо.

Батьки притихли. Я шукаю Великого Можливо, а вони не гірше за мене знають, що з такими, як Вілл і Марі, я його не знайду. Я знову сів на канапу поміж мамою і татом, і тато обійняв мене, і ми ще довго сиділи отак, мовчки, разом на канапі, аж я відчув, що можна вже ввімкнути телевізор. Відтак ми повечеряли артишоковим соусом, дивлячись історичний канал, тож, зрештою, прощальна вечірка виявилася не найгіршою.

за сто двадцять вісім днів до

Флориді було і гаряче, звісно, і волого. Гаряче так, що одяг лип до тіла, мов скотч, а піт котився з чола в очі, як сльози. Але спека ж була тільки надворі, тож я звик бігати від одного місця з кондиціонером до іншого.

Однак я виявився геть не готовий до спеки, яка зустріла мене у підготовчій школі "Калвер-Крік", за п'ятнадцять миль на південь від Бірмінгема, штат Алабама. Батьки припаркували наш бездоріжник на моріжку за кілька футів од стіни моєї кімнати в гуртожитку – кімнати №43. Але щоразу як я долав оті декілька кроків до авта, щоб вивантажити речі, яких, тепер здавалося, я напакував забагато, сонце пропікало одяг з такою силою, що реально нагадувало пекельний вогонь.

Утрьох з мамою і татом ми розвантажили машину за кілька хвилин, але в моїй кімнаті без кондиціонера, яка, на щастя, виявилася в тіні, було ненабагато прохолодніше. Кімната мене здивувала: я собі в уяві намалював м'який килим, обшиті дерев'яними панелями стіни, меблі у вікторіанському стилі. А насправді, за винятком єдиного предмета розкоші – особистої вбиральні,– це була просто коробка. Стіни зі шлакоблоків, укриті численними шарами білої фарби, біло-зелений картатий лінолеум на підлозі,– приміщення більше нагадувало лікарняну палату, аніж гуртожиток з моїх фантазій. Просто біля вікна стояло двох'ярусне ліжко з необробленого дерева з вініловими матрацами. Письмові столи, шафи і книжкові полиці всі кріпилися до стін, щоб запобігти творчому переплануванню. І ніякого кондиціонера.

Я сів на нижнє ліжко, а мама відчинила валізу, витягла з неї стос біографій, з якими тато погодився розлучитися, і поставила їх на полицю.

– Мамо, я сам можу розпакуватися,– сказав я. Тато не сідав. Він був готовий їхати додому.

– Дай мені бодай ліжко тобі застелити,– мовила мама.

– Ні, не треба. Я впораюся. Все о'кей.

Такі речі не можна відтягувати вічно. У якусь мить пластир просто необхідно віддерти – боляче, але все позаду, і стає легше.

– Господи, ми за тобою сумуватимемо,– сказала раптом мама, долаючи мінне поле валіз, щоб дістатися ліжка. Я підвівся й обійняв її. Тато теж підійшов, і ми збилися в таку собі тісну купку. Було надто гаряче, і ми надто спітніли, щоб обніматися довго. Я знав, що мав би заплакати, але я прожив з батьками шістнадцять років, і пробна розлука давно напрошувалася.

– Не хвилюйтеся,– усміхнувсь я і спробував зімітувати південний акцент.– Зате я на'чуся міс'евої бала'ки.

Мама розсміялася.

– Тільки дурниць не роби,– сказав тато.

– О'кей.

– Ніяких наркотиків. Ніякої випивки. Ніяких цигарок.

Як колишній учень "Калвер-Кріку", він на собі випробував те, про що я тільки чув: таємні вечірки, пробіжки голяка на сінокосі (вічно журився з приводу того, що в ті часи тут були самі хлопці), наркотики, випивка, цигарки. Курити він потім довго не міг кинути, але нині його лихі роки лишилися далеко позаду.

– Я тебе люблю,– випалили вони обоє водночас. Це треба було сказати, але від цих слів стало страшенно ніяково – от як коли в тебе на очах цілуються дідусь і бабуся.

– Я теж вас люблю. Я дзвонитиму щонеділі.

Телефонів у нас у кімнатах не було, але мене на прохання батьків оселили неподалік одного з п'ятьох телефонів-автоматів у "Калвер-Кріку".

Вони знову обійняли мене – спочатку мама, потім тато,– і на цьому все закінчилося. Визирнувши у вікно, я провів поглядом джип, що виїжджав з території звивистою дорогою. Мені, напевно, слід було відчувати сльозливий сентиментальний смуток. Але я більше думав про те, як охолодитися, тож узяв стільця, що стояв біля письмового столу, і сів знадвору біля дверей у затінку від карниза, сподіваючись, що повіє вітерець, але так його і не дочекався. Надворі повітря було таке саме важке, як і в кімнаті. Я почав оглядати свій новий притулок: шість одноповерхових будинків, по шістнадцять кімнат у кожному, стояли шестикутником навколо великого моріжка. Наче велетенський старий мотель. Кругом ходили хлопці й дівчата, обіймалися й усміхалися. Я смутно сподівався, що хтось підійде і заговорить до мене.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: