Ну, я не здивувався, що вона запізнюється. Її друзі не збираються так рано, як мої.
Щойно я рушив до хлопців зі шкільного оркестру, Бен крикнув:
— Джейкобсене, мені все це приснилося чи… — (Я ледь помітно хитнув головою, і він відразу ж похопився). — …Ми з тобою справді здійснили шалену мандрівку Французькою Полінезією на вітрильнику з бананів?
— Так, смачний був той вітрильник, — відказав я. Радар глянув на мене і пішов під дерево, в тінь. Я попрямував до нього.
— Я запитав Анжелу, хто міг би піти з Беном. Глухо.
Я подивився на Бена, який розмовляв, не виймаючи з рота паличку для розмішування кави.
— Кепсько, — мовив я. — Але так і на краще. Ми з ним затусуємо і влаштуємо марафон у "Воскресіння" абощо.
Тут до нас підійшов і сам Бен.
— Ви що, бережете мої почуття? Я ж знаю, що ви обговорюєте трагічну неможливість знайти мені кицю на бал.
Розвернувшись, він пішов до школи. Ми з Радаром попрямували за ним і, теревенячи собі, пройшли повз репетиційну, де серед інструментів про щось балакали хлопці-першокурсники і другокурсники.
— Чому ти взагалі так хочеш туди потрапити? — запитав я.
— Ох, та це ж випускний бал! Це мій останній шанс назавжди стати найприємнішим спогадом для якоїсь гарнюньої киці.
Я закотив очі.
Продзвенів перший дзвоник, тобто до уроку залишалося п'ять хвилин, і учні, немов собаки Павлова, побігли хто куди, створюючи в коридорі метушню. Ми втрьох стояли біля Радарової шафки.
— Гаразд, а навіщо ти дзвонив мені о третій ночі й питав адресу Чака Парсона?
Обдумуючи, щó відповісти, я помітив, що в наш бік іде сам Чак Парсон. Я тицьнув Бена ліктем і зиркнув на Чака. Виявилося, що він вирішив поголити і ліву брову: певне, вважав, що це буде найкращий вихід із ситуації.
— Чорт забирай, — зронив Бен.
А за мить я з гуркотом ударився спиною об дверцята шафки, а наді мною нависло Чакове обличчя — таке гарне, безброве!
— На що витріщилися, виродки?
— Ні на що, — відказав Радар. — Не на твої брови, це точно.
Чак відштовхнув Радара, гупнув долонею по дверцятах і пішов.
— Це ти утнув? — з сумнівом запитав Бен.
— Тільки нікому не кажіть, — звелів я їм. А потім додав: — 3 Марго Рот Шпігельман.
У Бена аж голос затремтів.
— Ти вчора був з Марго Рот Шпігельман? О ТРЕТІЙ НОЧІ?
Я кивнув.
— Наодинці?
Я кивнув.
— О Боже, якщо у вас щось було, ти повинен розповісти мені все. Напиши курсову про цицьки Марго Рот Шпігельман, які вони на вигляд і на дотик. Мінімум тридцять сторінок!
— А мені — малюнок олівцем з фотографічною точністю, — додав Радар.
— Скульптура теж годиться, — сказав Бен.
Радар підніс руку, і я відчув, що повинен дати йому слово.
— А ще хотілося б дізнатися, чи не міг би ти написати секстину про цицьки Марго Рот Шпігельман. Ось тобі шість слів: рожеві, круглі, пружність, соковиті, піддатливі, подушки.
— Особисто я вважаю, — вкинув Бен, — що там обов'язково має бути цмок-цмок-цмок.
— Боюсь, я такого слова не знаю, — буркнув я.
— З таким звуком Швидкісний Бен розтинає дві Хвилі…— і Бен показав, щó він зробив би, якби його голова опинилася біля дівочих грудей, хоч насправді це було майже нереально.
— Оце зараз, — сказав я, — тисячі тисяч американських дівчат здригнулися від жаху, переляку й огиди, хоч вони і не зрозуміли чому. Втім, збоченцю, скажу тобі, що поміж нами нічого не було.
— Чого і слід було чекати, — відказав Бен. — Я єдиний паруб'яга з яйцями, здатний запропонувати кицюні те, про що вона мріє, і водночас єдиний, кому ніяк не підвернеться шанс.
— Цікавий збіг, — сказав я.
Загалом життя йшло, як і раніше, от тільки я почувався страшенно втомленим. Я сподівався, що після цієї ночі все зміниться, але цього не сталося — принаймні поки що.
Продзеленчав другий дзвоник. Ми поквапилися в клас.
Я нестерпно втомився вже під час першого уроку, початків аналізу. Ну, я й прокинувся знесиленим, але поєднання втоми й математики — це вища несправедливість. Щоб не заснути, я почав писати Марго записку — відсилати її, звісно ж, я не збирався, просто перелічував ті моменти минулої ночі, які мені особливо сподобалися, — але навіть при цьому я засинав. У якийсь момент ручка просто перестала рухатися, а поле зору звужувалося і звужувалося, і я спробував пригадати, чи є різке звуження поля зору симптомом перевтоми. Я вирішив, що, мабуть, так, оскільки я перед собою нічого не бачив, крім пана Хімінеса, який стояв біля дошки, — ні на що інше уваги вже не вистачало. І коли вчитель назвав мене на ім'я, мене це вразило, бо в моєму всесвіті він стояв і писав щось на дошці, а як так вийшло, що я його і бачу, і чую водночас, я зрозуміти не міг.
— Так? — зронив я.
— Ти чув питання?
— Так? — знову зронив я.
— І ти підняв руку, бо хотів відповісти?
Я подивився на себе — рука була піднята, але я не розумів, як це сталося, я заледве розумів, як це виправити. Але, доклавши значних зусиль, я зміг звеліти руці опуститися, й коли вона впоралася з завданням, я нарешті сказав:
— Я просто хотів у туалет відпроситися!
— Іди, — відказав учитель.
І тоді хтось іще підняв руку і почав відповідати на якесь запитання про якесь диференційне рівняння.
Я дійшов до туалету, вмився, потім нахилився ближче до дзеркала й подивився на себе. Очі були червоні, і з цим нічого не можна було вдіяти. А потім мені спала на думку блискуча ідея. Я зайшов у кабінку, опустив покришку На унітазі, сів, притулився до бічної стіни і заснув. Спав я десь шістнадцять мілісекунд, поки не продзеленчав дзвоник на другий урок. Я підвівся і пішов на латину, потім на фізику, потім нарешті настав четвертий урок, і я пішов у їдальню, знайшов Бена і сказав:
— Мені треба поспати абощо, не знаю.
— Ходімо обідати в наш "Зікум", — відказав він.
"Зікум" — це п'ятнадцятирічний "б'юїк", яким по черзі від'їздили всі Бенові старші брати і сестри. Особливою охайністю вони не відзначалися, тож на ту пору як "б'юїк" потрапив до Бена, він більш ніж наполовину складався зі скотчу і шпаклівки. Повне ім'я того авта звучало як "Загнали і кинули у милі", але ми скоротили його до "Зікум". Працював "Зікум" не так на бензині, як на невичерпному паливі, що називається "людське сподівання". Сідаєш на гаряче вінілове сидіння і починаєш сподіватися, що авто заведеться, потім Бен повертає ключа, двигун робить кілька обертів, наче викинута на берег риба. Ти сподіваєшся дужче, мотор обертається ще кілька разів. Ти напружуєшся щосили — і нарешті машина заводиться.
Бен завів "Зікума" і ввімкнув кондиціонер на повну. Три з чотирьох вікон не відчинялися взагалі, але кондиціонер морозив добряче, хоча перші хвилини з повітроводів віяло гаряче повітря, змішуючись із таким самим гарячим, та ще й затхлим повітрям у самому авті. Я максимально відкинув пасажирське сидіння, опинившись практично в горизонтальному положенні, й розповів Бену про все — про те, як біля вікна з'явилася Марго, про "Волмарт", про помсту, про "СанТраст", про те, як ми не в той дім залізли, про "Морський світ", про мені-бракуватиме-твого-товариства.
Бен навіть не перебив мене жодного разу — в цьому він був добрим другом, та коли я закінчив, він одразу ж перейшов до того, що цікавило його найбільше.
— Стривай, а щодо Джейса Вортингтона — наскільки він у нього маленький?
— Ну, він, напевно, ще й від хвилювання зіщулився, але от ти уявляєш олівець? — запитав я.
Бен кивнув.
— З гумкою на кінці бачив?
Він знову кивнув.
— От коли щось напишеш, а потім зітреш гумкою, від неї на папері залишаються крихти.
Бен кивнув.
— Загалом, я б сказав, що він завдовжки як три такі крихти й одна завширшки.
Бен від людей на взірець Джейсона Вортингтона і Чака Парсона досить наковтався лайна, тож я подумав собі, що він має право тепер порадіти. Але він навіть не засміявся. Він просто вражено хитав головою.
— Боже, ото ж зараза вона!
— Знаю.
— Вона з тих, хто або ж гине трагічно у двадцять сім, як Джиммі Гендрикс чи Дженіс Джоплін, або ж, певно, вперше в історії людства отримає Нобелівську премію за крутість.
— Ага, — погодився я. Я рідко втомлювався говорити про Марго Рот Шпігельман, але ж я взагалі рідко втомлювався, як сьогодні. Я поклав голову на порепаний вініл підголівника і відразу ж заснув. Прокинувшись, я побачив на колінах гамбургер із запискою: "Мусив іти на урок, братан. Зустрінемося після музики".
Після уроків я сидів біля репетиційної на підлозі, притулившись спиною до бетонної стіни, і перекладав Овідія, намагаючись не звертати уваги на какофонію в залі. У день репетицій я завжди сидів у школі ще зайву годину, адже якби я поїхав без Бена і Радара, то був би єдиним старшокласником у шкільному автобусі, а це нестерпне приниження.
Потім Бен закинув Радара додому — він жив У "центрі", у Джеферсон-парку, неподалік будинку Лейсі. Після Бен завіз мене. Я помітив, що перед будинком Марго її авта теж немає. Значить, вона не прийшла до школи не тому, що вирішила відіспатися. Вона, певно, вже нові пригоди собі шукає — без мене. Може, розмазує крем для депіляції по подушках інших своїх ворогів абощо. Прямуючи додому, я відчував себе наче покинутим, але вона, звісно, знала, що я з нею все одно не пішов би — цілий день у школі я не міг пропустити. І хтозна, може, Марго взагалі на три дні поїхала в Міссісіпі чи тепер уже остаточно стала циркачкою. Але, зрозуміло, вона була не в Міссісіпі й не в цирку. А де — я й уявити не міг, бо я не Марго.
І я думав собі, які ж історії вона привезе цього разу. Гадав, розповість вона мені їх сама, наприклад, за обідом. Мені здалося, що саме це, напевно, вона і мала на увазі, коли казала, що їй бракуватиме мого товариства. Марго заздалегідь знала, що знову має бодай трохи відпочити від паперового Орландо. Та коли вона повернеться — хтозна!.. Адже останні кілька тижнів у школі вона не зможе спілкуватися з давніми друзями. То, можливо, вона проведе їх зі мною.
Чутки пішли вже незабаром після того, як вона поїхала. По вечері мені подзвонив Бен:
— Кажуть, вона слухавку не бере. А ще буцім написала комусь на "Фейсбуці", що збирається знайти якесь таємне сховище в "Завтракраю" в "Світі Диснея".
— Ідіотизм, — відреагував я.
— Розумію. "Завтракрай" — найбезглуздіший з усіх відділів. Ще хтось каже, що вона з якимось хлопцем в мережі познайомилася.
— Дурня, — сказав я.
— Ну гаразд, але де ж вона тоді?
— Десь там… Розважається собі!
Бен хихикнув.
— Ти хочеш сказати, що вона там сама з собою розважається?
— Бене, — застогнав я, — годі вже… Просто придумала щось у своєму стилі.