І ти теж мене обрав, — отут Марго подивилася на мене. — А це наче обітниця. Принаймні на цю ніч. У хворобі й здоров'ї. В печалі й радості. У бідності й багатстві. Поки світанок не розлучить нас.
Я завів мотор і виїхав зі стоянки. Якщо відставити убік всю цю її дурню про те, ніби ми команда, я почувався так, немов мене кудись втягують, і мені хотілося сказати останнє слово.
— Так, але коли керівництво "Морського світу" пошле лист в Університет Дюка з повідомленням, що негідник Квентин Джейкобсен вломився на їхню територію о пів на п'яту ранку в супроводі дівулі з шаленими очима, в Університеті Дюка дуже розлютяться. І мої батьки дуже розлютяться.
— К., та опинишся ти в своєму Дюку. Станеш успішним адвокатом чи кимсь там ще, одружишся, заведеш діточок, проживеш довго і помреш, але перед смертю, захлинаючись власною жовчю в притулку для старих, казатимеш: "Чорт забирай, ціле життя я прожив даремно, зате на останньому курсі в старшій школі ми з Марго Рот Шпігельман о п'ятій ранку пробралися в "Морський світ", тож я саrре бодай один diem[12]".
— Noctem[13],— виправив я.
— Гаразд, ти знову Король граматики. Трон знову твій. А тепер вези мене в "Морський світ".
Ми мовчки їхали по трасі, і я раптом згадав той день, коли ми натрапили на мерця у сірому костюмі.
"Може, вона тому мене й обрала", — подумав я. І тільки тоді я нарешті усвідомив, що Марго тоді сказала про нього і про ниточки, а сьогодні — про себе і про ниточки.
— Марго, — порушив я мовчанку.
— К., — озвалася вона.
— Ти казала… Коли той чолов'яга помер, ти сказала, що у нього, напевно, всі ниточки всередині обірвалися, а сьогодні ти і про себе сказала, що в тебе урвалася остання нитка.
Марго напружено засміялася.
— Ти надто переймаєшся. Ні, я не хочу, щоб мене, всю в мухах, знайшли дітлахи в Джеферсон-парку суботнього ранку… — Марго зробила паузу, а тоді припечатала: — Я для такого занадто себелюбна.
Полегшено засміявшись, я звернув з шосе. Ми заїхали на Інтернешнл-драйв, у цю туристичну столицю світу. На Інтернешнл-драйв були тисячі крамниць, і в них усіх продавалося одне й те саме: лайно. Лайняні морські мушлі, лайняні брелоки, лайняні скляні черепахи, магніти на холодильник у формі штату Флорида, рожеві пластмасові фламінго тощо. Ба більше: тут продавалося справжнє, натуральне лайно броненосця — по 4 долари 95 центів за пакетик.
Але о 4:50 ранку туристи сплять. Дорога наче вимерла, як і все навколо: ми їхали повз крамниці, повз стоянки, й ніде нікого.
— "Морський світ" просто за парковою дорогою, — сказала Марго. Вона знову обернулася і почала порпатися в наплічнику. — Я роздрукувала супутникові мапи і намалювала план проникнення, але ніяк знайти не можу. Але все одно давай по цій дорозі, ліворуч буде сувенірна крамничка.
— Ліворуч у мене приблизно сімнадцять тисяч сувенірних крамничок.
— Так, але одна буде прямо, як закінчиться з'їзд.
І, певна річ, там вона була тільки одна, я заїхав на порожню стоянку і став під ліхтарем, бо в цьому районі постійно авта крадуть. Звісно, на "крайслер" може зазіхнути тільки мазохіст, але мене ідея пояснювати мамі, як авто могло зникнути на світанку в будній день, усе одно не приваблювала.
Ми вийшли та притулилися спинами до мінівена; повітря було тепле і густе, аж одяг липнув до тіла. Мені знову стало страшно, здавалося, ніби на мене дивляться люди, яких я сам не бачу. Ми стільки вже всього накоїли в темряві, що в мене від тривалої напруги живіт болів. Марго знайшла свої мапи і в світлі ліхтаря показала мені синім пальцем маршрут.
— Гадаю, паркан отам, — сказала вона, показуючи на ділянку, яку ми бачили, коли перетнули дорогу. — Я про нього в мережі прочитала. Його поставили кілька років тому, потому як посеред ночі в парк зайшов якийсь пияк і вирішив скупатися з Шаму[14], яка негайно його і зарізала.
— Серйозно?
— Так. То як уже п'яний заліз, ми, тверезі, теж впораємося. Ну, ми ж ніндзя.
— Ну, ти, може, і ніндзя, — сказав я.
— Ти теж ніндзя, просто дуже галасливий і незграбний, — відказала Марго. — Ми обоє ніндзі.
Вона прибрала волосся за вуха, наділа каптур і зашморгнула шнурок; світло ліхтаря підкреслювало риси її блідого обличчя. Може, й так, може, ми обоє ніндзі, але костюм відповідний тільки в неї.
— Гаразд, — сказала вона. — Запам'ятовуй мапу.
Найважчою ділянкою, судячи з плану Марго, був рів з водою завдовжки з півмилі. "Морський світ" має форму трикутника. Один його бік захищає дорога, яка, за розрахунками Марго, регулярно патрулюється нічною вартою. Ще з одного боку — озеро, щонайменше з милю завдовжки, а з третього — водовідвідна канава; відповідно до мапи, завширшки вона як дорога у дві смуги. А у Флориді в таких канавах поряд з озерами часто живуть крокодили.
Марго схопила мене за плечі й розвернула до себе.
— Мабуть, нас таки зловлять, і коли це станеться, ти мовчи, говоритиму я. Ти постарайся бути таким милим хлопчиком і просто стій із сумішшю впевненості й невинності на обличчі. І все буде гаразд.
Я замкнув автівку, постарався пригладити пишну чуприну і прошепотів:
— Я — ніндзя.
Не хотів, щоб Марго це почула, але вона тут-таки відреагувала:
— Так і є, дідько б тебе вхопив! Ну, гайда.
Ми побігли через дорогу, а потім почали продиратися крізь густі чагарі. Я подумав був, що там може рости отруйний плющ, токсикодендрон, але ніндзя його не бояться, тож я облишив цю думку і заходився просто розсувати руками колюче галуззя, продираючись уперед, до рову. Нарешті зарості скінчилися, і ми вийшли на відкриту ділянку, праворуч бігла дорога, а перед нами був рів. З дороги нас могли побачити, але о цій порі там не було жодного авта. Ми побігли через діброву, потім звернули в напрямку паркової дороги. Марго сказала: "Ну ж бо, ну!" — і я помчав через трасу. Навіть попри те, що машин там не було, всередині у мене все вирувало від хвилювання, здавалося, що бігти через таку широку трасу — неправильно в принципі.
На тому боці уздовж траси колосилася трава по коліна. Марго показала на дерева, які росли поміж нескінченно довгою стоянкою "Морського світу" і чорною, нерухомою водою в канаві. З хвилину ми бігли попід цими деревами, а потім Марго потягнула мене ззаду за футболку і тихенько сказала:
— Тепер через рів.
— Леді перші,— сказав я.
— О ні. Я тобі поступаюся, — відказала вона.
Я не думав ні про крокодилів, ні про мерзенні водорості. Я просто розбігся і стрибнув. Опинившись по пояс у воді, я пішов до протилежного берега, високо задираючи ноги. Пахла вода гидко, вона була слизька, але там виявилося не глибше як по пояс, і вище я не змок. Принаймні поки у воду не стрибнула Марго, геть заляпавши мене. Я обернувся і відплатив їй тим самим.
— Один ніндзя не повинен бризкати на другого, — поскаржилася вона.
— Справжній ніндзя перший не бризкає,— відказав я.
— Гаразд, touché[15].
Я дивився, як Марго вибирається з канави. І страшенно радів, що крокодилів усе ж таки немає. Навіть пульс був нічого, тільки трохи почастішав. Кофтина з каптуром на Марго була розстебнута, під нею виявилася чорна футболка, яка намокла і липнула до тіла. Загалом, майже все йшло досить непогано, і тут я краєм ока помітив, що поруч з Марго у воді хтось ковзає. Вона вже зробила крок на берег, ахіллове сухожилля напружилося, і не встиг я нічого сказати, як змія вкусила Марго за ліву кісточку, просто під нижнім краєм джинсів.
— Чорт! — вилаялася Марго, опустила погляд і повторила: — Чорт!
Змія досі висіла на ній. Я кинувся до Марго, схопив змію за хвіст, відірвав її від ноги і кинув у рів.
— О Боже, — зронила Марго. — Що це було? Мокасинова змія[16]?
— Не знаю. Приляж, приляж, — сказав я, взяв її ногу в руки і задер штанину. На кісточці, куди вп'ялися ікла, виступили дві краплі крові, я нахилився, притулився до рани ротом і заходився щосили висмоктувати отруту. Сплюнувши, я знову нахилився до ноги, але Марго вигукнула:
— Стривай, я її бачу.
Я від жаху підскочив, а вона сказала:
— Ні, ні, Боже, це ж просто вуж!
Вона тицьнула в бік рову, у снопі світла з прожектора було видно, що там плаває вуж. Здалеку, та ще й на світлі, змія здавалася не страшнішою за ящірку.
— Слава Богу, — видихнув я і сів поруч з Марго, щоб відсапатися.
Подивившись на місце укусу, яке вже майже не кривавилося, вона запитала:
— Ну і як тобі цілуватися з моєї ніжкою?
— Дуже непогано, — сказав я, і це таки була правда. Марго схилилася до мене, злегка навалившись, її плече лягло мені на груди.
— Я сьогодні саме заради такого випадку поголила ноги. Подумала: "Ніколи не знаєш, раптом хто-небудь вирішить припасти до литки вустами, щоб відсмоктати зміїну отруту".
Перед нами височів паркан-сітка, але був він усього десь шість футів заввишки. Як сказала Марго: "Ну чесне слово: спочатку вужі, а тепер — отакий паркан? Для ніндзя це просто образливо". Вона жваво подерлася нагору, спритно перелізла на той бік і спустилася — наче то були сходи. Мені теж вдалося не впасти.
Потім ми подолали невелику алею, тулячись до величезних непрозорих контейнерів, у яких, можливо, тримали тварин, і за деякий час випірнули на асфальтовану доріжку, звідки видно було великий амфітеатр, де мене в дитинстві обілляла водою Шаму. Над алеєю висіли невеликі динаміки, з яких лилася тиха музика, як у супермаркеті. Може, для того, щоб звірів заспокоювати.
— Марго, — сказав я, — ми в "Морському світі".
— Серйозно? — відказала вона і побігла, а я — за нею.
Ми вийшли до акваріума з тюленями, але тюленів там не було.
— Марго, — повторив я, — ми в "Морському світі".
— Тішся, — сказала вона, майже не розтуляючи рота. — Он охорона.
Я стрибнув у кущі, але помітивши, що Марго лишилася на місці, зупинився. До нас підійшов чоловік у жилетці з нашивкою "Охорона" і недбало запитав: "Як справи?" У нього щось було в руках — перцевий аерозоль, напевно.
Щоб не втрачати спокою, я подумав: "У нього наручники звичайні чи спеціальні? Може, у формі дельфінів, зчеплених кільцем?"
— Ми саме збиралися йти, — повідомила Марго.
— Піти вам таки доведеться, — відказав він, — питання тільки в тому, самі ви підете чи вас відвезе шериф.
— Якщо вам байдуже, — сказала вона, — ми би пройшлися самі.
Я заплющив очі. Як мені кортіло сказати їй, що зараз не найкраща мить для жартів! Але охоронець засміявся.
— Ви ж знаєте, певно, що кілька років тому чолов'яга стрибнув тут в акваріум, і нам звеліли, якщо хтось залізе сюди поночі, нізащо не випускати, навіть якщо трапляться отакі гарнюні.
Марго відтягнула футболку, щоб не так липнула до тіла.