Черево Парижа

Еміль Золя

Еміль Золя

ЧЕРЕВО ПАРИЖА

I

Безлюдною, обсадженою деревами вулицею у глибокій тиші посувалися до Парижа вози торговців. Ритмічний стукіт коліс луною відбивався од фасадів будинків, що дрімали обабіч дороги за темною смугою берестів. На Нейльському мосту віз з капустою і другий з горохом приєдналися до восьми возів з ріпою, що спускалися від Нантера; коні, понуривши голови, йшли лінивою, стриманою ходою, яка ще більш уповільнювалася через підйом. Зверху на овочах, простягшись ниць і затиснувши віжки в кулаці, спали візники, вкрившись чорносірими смугастими плащами. Газовий ліхтар, часом виринаючи з темряви, освітлював то гвіздки на черевику, то синій рукав блузи, то край кашкета, що виступали на тлі розкішного квітника червоних пучків моркви, білої ріпи, темної зелені гороху та капусти. І на цій, і на сусідніх дорогах, попереду й позаду, далеко було чути торохтіння возів, що сповіщало про такі самі валки, про цілий обоз, який тягся в темряві, серед глибокого сну, о другій годині ранку, і заколисував місто своїм монотонним гуркотом.

Валтасар, гладкий кінь мадам Франсуа, йшов попереду валки у напівдрімоті, нашорошуючи вуха; раптом він здригнувся від переляку і став як укопаний навпроти вулиці Лоншан. Решта коней стукнулися головами в задки підвід, і валка зупинилася, дзвякнувши від поштовху залізними частинами. Почулася лайка розбуджених візників. Мадам Франсуа, що сиділа на овочах, притулившись до передка воза, подивилася на дорогу, але нічого не побачила у слабкому блиманні квадратного ліхтарика, який освітлював зліва тільки блискучий бік Валтасара.

– Гей, тітко, рушаймо! – гукнув один із візників, звівшись навколішки на своїй ріпі. – Це, мабуть, хтось там напивсь, як свиня.

Жінка нахилилась і помітила праворуч, майже під ногами в коня, якусь чорну масу, що лежала впоперек дороги.

– Не можна ж людей давити, – промовила вона, зстрибнувши на землю. Перед нею лежав чоловік, витягнувшись на весь зріст, розкинувши руки і зарившись обличчям у пилюку. Він здавався надзвичайно довгим і худим, наче суха гілка; дивно, що Валтасар не перебив його копитом надвоє. Мадам Франсуа подумала, що він мертвий, і, присівши перед ним навпочіпки, взяла його за руку; рука була тепла.

– Гей, чоловіче, – тихо промовила мадам Франсуа.

Але візникам не терпілося. Той, що стояв навколішках на своїй городині, знову крикнув хрипким голосом:

– Та поганяйте ж, тітко! Він п'яний, як ніч... Скиньте його в рів та й годі!

Тимчасом чоловік розплющив очі і лежав нерухомо, розгублено дивлячись на мадам Франсуа. Жінка подумала, що він і справді п'яний.

– Не можна тут лежати, вас же роздавлять, – сказала вона йому. – Куди ви йшли?

– Не знаю, – відповів той ледве чутно і потім додав з зусиллям, тривожно озираючись: – Я йшов у Париж і впав... Не знаю як.

Жінка краще придивилася до нього; він мав жалюгідний вигляд: його чорні штани і чорний сюртук були дуже драні, і під цим лахміттям проступали кістки худого тіла. З-під грубезного чорного кашкета, обачно насунутого на самі брови, світились карі очі, на диво лагідні; обличчя було суворе й виснажене. Мадам Франсуа спало на думку, що він надто кволий і йому не до випивки.

– Та куди саме хотіли ви потрапити в Парижі? – спитала вона знову.

Чоловік відповів не відразу: йому ніяково було від цього допиту. Здавалося, він розмірковував, потім, заникуючись, промовив нарешті:

– Туди... на ринок.

Він насилу підвівся і, мабуть, хотів іти далі. Городниця побачила, що він хитнувся і сперся на голоблю воза.

– Ви втомилися?

– Так, дуже втомився, – пробурмотів незнайомець.

Тоді вона різким і немов незадоволеним тоном промовила, підштовхуючи його:

– Ану, мерщій лізьте на мого воза. А то через вас тільки час гаємо... Я на Центральний ринок їду, то там вас і скину разом з городиною.

А що він відмовлявся, вона майже підняла його своїми дужими руками й кинула на моркву та ріпу, зовсім-таки розсердившись і гукаючи:

– Та годі вам марудитися!.. Ви мені вже набридли. Кажу ж вам, що їду на Центральний ринок. Спіть, я розбуджу вас.

Вона й собі вилізла на воза, примостилася збоку і спершися на передок, узяла віжки; Валтасар знову рушив у дорогу, дрімаючи й помахуючи вухами. Слідом за цим возом покотилися інші вози, і вся валка, гуркочучи колесами, поволі сунула далі в темряві, мимо фасадів сплячих будинків. Візники знову позасинали під своїми плащами. Той, що розмовляв з городницею, укладався, бурмочучи:

– Ото ще, всіх п'яниць по дорозі підбирати!.. І охота вам, тітонько!

Вози котились, коні йшли самі, похнюпивши голови. Чоловік, якого підібрала мадам Франсуа, лежав долілиць; його довгі ноги потопали в купах ріпи, зваленої в задок воза, а лицем він уткнувся в пишні пучки моркви. Розкинувши руки, знесилений втомою, він обхопив велику купу городини, щоб не вилетіти з воза від поштовхів, і дивився перед собою на два безконечних ряди газових ліхтарів, які наближалися й зливалися десь там угорі, серед безлічі інших світлих точок. На обрії стояла велика біла хмара випарів, яка оповивала сонний Париж світлим серпанком – відблиском усіх його вогнів.

– Я з Нантера, і звуть мене мадам Франсуа, – за хвилину почала городниця. – Відколи помер мій бідолашний чоловік, я мушу щодня сама їздити на ринок. Це важко!.. А ви звідки?

– Мене звуть Флораном, я здалека, – відповів незнайомець, ніяковіючи. – Прошу пробачити, я такий зморений, що не можу говорити.

Він не хотів розмовляти. Замовкла й городниця, попустивши трохи віжки на спину Валтасара, що йшов своєю дорогою, – розумна тварина знала тут кожен камінчик. Флоран, втупивши очі у безмежне поле мерехтливих вогнів над Парижем, думав про ту історію, що була його таємницею. Він утік з Кайєнни, куди його закинули грудневі події, і блукав два роки по Голландській Гвіані, пристрасно прагнучи повернутись на батьківщину і водночас боячись імператорської поліції. І ось нарешті перед ним велике любиме місто, за яким він так сумував, до якого так прагнув! Він тут сховається, він тут житиме тихо і спокійно, як колись. Поліція ні про що не знатиме: адже його вважають померлим. І Флоран пригадав свій приїзд до Гавра, коли в нього виявилося тільки п'ятнадцять франків, зав'язаних у носову хусточку. До Руана він ще міг найняти підводу. А від Руана, коли в нього залишилося тільки тридцять су, пішов пішки. У Верноні він купив на останні два су хліба. Що було потім – не пам'ятає. Здається, він проспав кілька годин у канаві, потім, мабуть, показував жандармові документи, які здобув собі про всяк випадок. Усе це крутилося в його голові. З Вернона Флоран ішов не ївши, його то охоплювала лють, то раптовий відчай, що примушували жувати листя живоплотів, які тяглись уздовж дороги, його мучили корчі в шлунку, живіт зводило від голоду, в очах темніло, але він простував усе далі; ноги йшли наче самі по собі, направляючись до Парижа, що був десь далёко, дуже далеко, за обрієм, кликав до себе і, здавалось, чекав. Коли Флоран дістався до Курбвуа, була вже глупа ніч. Париж, схожий на смужку зоряного неба, що впала на чорну землю, здався йому суворим, наче гнівався на його повернення. Тоді Флорана охопила слабість: він насилу зійшов з гори, бо ноги йому підгинались. Проходячи Нейльським мостом, він сперся на парапет, схилившись над Сеною, що котила свої чорні, мов чорнило, хвилі між невиразними масивами берегів, – червоний ліхтар на воді переслідував Флорана, наче криваве око. Тепер, щоб дістатися до Парижа, йому треба було весь час іти під гору. Дорога, що вела до міста, здавалася йому безконечною. Сотні льє, пройдені ним, були ніщо; але цей останній відрізок шляху доводив його до розпачу: ніколи він не зійде на цю висоту, увінчану вогнями. Рівній вулиці не було краю; обабіч неї тяглися ряди високих дерев і низьких будинків, широкі сіруваті тротуари, на які падали тіні від гілля, темні проміжки поперечних вулиць з їх тишею й темрявою. Тільки газові ліхтарі, що стирчали на однаковій відстані один від одного, оживляли цю мертву пустиню короткими язиками жовтого полум'я. Флоран зупинився, а вулиця тяглася все далі й далі, відсуваючи од нього Париж у темряву ночі, йому ввижалося, що ліхтарні стовпи, блимаючи своїм єдиним оком, бігли праворуч і ліворуч, забираючі з собою дорогу; від цього мелькання в нього паморочилося в голові, він захитався і звалився на землю.

загрузка...

А тепер Флоран поволі котився вперед на ложі з зелені, і воно здавалося йому м'яким, наче перина. Він підвів трохи голову, щоб бачити млисте сяйво, що розросталося над темними дахами, які вирізнялись на обрії. Флоран наближався до міста; його везли, йому залишалося тільки віддаватися повільному струшуванню воза; і це невтомливе наближення було б йому приємне, коли б не голод. А голод прокинувся, нестерпний, жорстокий. Тіло Флорана заніміло; він відчував самий тільки шлунок, що так болів, немов його роздирали розпечені кліщі. Від свіжого запаху городини, в яку він зарився, від пряного аромату моркви робилося млосно. Лежачи долілиць, Флоран з усіх сил притискався до глибокого ложа з городини, намагаючись стиснули шлунок і вгамувати його. А позаду дев'ятеро таких самих возів з горами капусти, гороху, з купами артишоків, салату, салери, порею, здавалося повільно накочувались на Флорана, немов бажаючи поховати людину, що гинула з голоду, під купою провізії.

Нарешті зупинились. Почулися грубі голоси. Це було коло міської застави. Доглядачі почали оглядати вози. Потім Флоран, зомлівши, зціпивши зуби, в'їхав у Париж, лежачи на пучках моркви.

– Гей, слухайте-но ви там, угорі! – голосно крикнула мадам Франсуа.

А через те що він не ворушився, вона злізла на воза і почала штовхати його. Тоді Флоран очутився й сів. Він спав і не відчував більше голоду, а тепер зовсім очманів. Городниця попросила його злізти, говорячи:

– Ви ж допоможете мені розвантажитись, га?

Він узявся допомагати їй. Якийсь гладкий панок у фетровому капелюсі, з бляхою на лівому лацкані пальта сердився й стукав ціпком по тротуару:

– Ану мерщій, ану мерщій повертайтесь! Посуньте воза. Скільки метрів маете? Чотири?

Він видав квитанцію мадам Франсуа, а та почала витягати з полотняного гаманця гроші. Після цього панок подався далі, стукаючи ціпком і продовжуючи сердито бурчати.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

Дивіться також:

загрузка...