МЕНАДИ
Поклавши мені надруковану на кремовому папері програму, дон Перес провів мене на моє місце. Дев'ятий ряд, трохи праворуч: ну що ж, чудова акустична повага! Театр Корона я знаю: примх у нього більше, ніж у жінки-істерички. Скільки разів попереджав я приятелів — не беріть квитків у тринадцятий ряд там повітряний колодязь, і туди не долинає музика, І не сідайте з лівого боку в бельетажі, бо буде достоту ик у флорентійському Театро комунале: деякі інструменти ніби віддаляться від решти оркестру і поплинуть у повітрі. Скажімо, флейта може залунати за три метри від нас, а весь оркестр, як і годиться, залишиться на сцені. Все це потішно, але приємного мало.
Я зазирнув у програму — "Сон літньої ночі", "Донжуан", "Море" і "П'ята симфонія". Ну як тут не усміхнутися. Ах, Маестро, старий лис, знову у вашій програмі концерту безсоромна естетична сваволя, але.., вона прикриває чудове психологічне чуття, спільну рису всіх режисерів, концертних знаменитостей та організаторів вільної боротьби. Тільки з нудьги можна припхатися па концерт, де після Штрауса дають Дебюссі і тут же, слідом,— Бетховена, від такого аж голова тріщить. Проте Маестро знав свою публіку. Репертуар був розрахований на завсідників театру Корона, а вони — люди без претензій і віддають перевагу перед гарним, але новим, поганому та звичному й знайомому. Нічого нестравного і такого, що порушує їхній спокій, 3 Мендельсоном їм буде легко і просто, потім "Дон-Жуан", такий щедрий, округлий, усі мело дії — в пам'яті, можна наспівати будь-яку. Дебюссі – інша річ, з Дебюссі вони відчують себе людьми МИСТЕцтва: не кожен розуміє його музику. А потім головна страва — Бетховен, добрячий звуковий масаж, ось так доля стукає в двері, ах, цей глухий геній, перемога і її символ — літера "V". А далі — палі бігом додому, завтра справ сила-силенна.
Я справді відчував велику симпатію до Маестро за те, що він приніс гарну музику до нашого незнайомого з мистецтвом міста, де якихось десять років тому не йшли далі "Травіати" та увертюри до "Гуарані"1.
1 "Гуарані"— опера-балет бразильського композитора Карлоса Антоніо Гомеса (1836—1896).
Маестро потрапив до нас по контракту, укладеному з одним метким імпресаріо, і от створив оркестр, який по праву може вважатися першорядним. Помалу в його репертуарі з'явилися Брамс, Малер, імпресіоністи, за ними Штраус, Мусоргський... Попервах власники лож невдоволено бурчали, і Маестро врешті згорнув вітрила, розбавивши концертні програми уривками з опер. З часом навіть Бетховена, котрого він спершу підносив обачно, винагородили тривалими оплесками; ну і скінчилося тим, що Маестро аплодували за все поспіль, а то й просто за вихід на сцену, ось як зараз, коли 1 його поява викликала небачений вибух захвату. Взагалі на початку концертного сезону слухачі щедрі на І оплески і долоней не шкодують, ляпають з особливим смаком, а до того ж — всі до єдиного обожнювали Маестро, котрий, як завжди недбало, навіть сухувато вклонився публіці, швидко відвернувся до оркестрантів і зразу став чимось подібний до піратського ватажка. Ліворуч від мене сиділа сеньйора Джонатан, з якою я мало був знайомий, але чув, що вона меломанка. Зашарівшись, вона звернулась до мене:
— Ось! Ось людина, котра досягла того, чого мало хто досягає! Biн створив не тільки оркестр, але й нас, публіку! Хіба це не чудово?
Авжеж,— погодився я, як завжди готовий погодився я.
— Іноді мені здасться, що він повинен диригувати обличчям до публіки, адже чи до певної міри теж його музиканти.
— Мене, мабуть, не враховуйте,— сказав я.— Хоч як с умно, але в моїй голові вельми невиразні уявлення про музику. Ця програма, наприклад, мені здається просто жахливою. А втім я, напевне, помиляюся
Сеньйора Джонатан глянула на мене осудливо і відрину ж відвернулася, але її природна люб'язність узяла і ору, і мені довелося вислухати розлоге пояснення.
— До цієї програми включені справжні шедеври, І вона, між іншим, складена за листами його шанувальників. Хіба ви не знаєте, що сьогодні у Маестро срібне весілля з музикою? А те, що оркестрові минає п'ять років? Зазирніть у програму, там на звороті дуже топка стаття професора Паласіна.
Я прочитав статтю професора Паласіна в антракті, після Мендельсона і Штрауса, що викликали бурю овацій на честь Маестро. Прогулюючись по фойє, я кілька разів задумався над питанням: чи заслуговує виконання обох речей такого виплеску бурхливих почуттів і чому сьогодні так шаленіє публіка, яка взагалі, за моїми спостереженнями, не вирізняється особливою великодушністю? Але кожен ювілей — це брама, розкрита для людської глупоти, і сьогодні прибічники Маестро зовсім втратили над собою владу. В барі я зіткнувся з доктором Епіфапією та його родиною — довелося змарнувати на них кілька хвплин. Дочки Епіфанії — зашарілі, збуджені — оточили мене і наввипередки закудкудакалп (вони взагалі скидалися на пернатих різної породи). Мендельсон був просто божественний, не музика, а оксамит, найтонший шовк, і в кожній ноті — неземний романтизм. Ноктюрн? Ноктюрн можна слухати до кінця життя, а скерцо — зіграно руками феї Бебі більше подобався Штраус — у ньому і справжня сила, це істинно німецький Дон-Жуан, а від тромбонів і валторн у неї бігали мурашки по тілу — я чомусь сприйняв ці слова в їхньому буквальному значенні. Доктор, поблажливо посміхаючись, слухав нас.
— Ох, молодь, молодь! Зразу видно, що ви не чули французького піаніста Ріслера і не знаєте, як диригував німецький композитор фон Бюлов... То був час!
Дівчата розсердилися. Росаріо сказала, що нинішнії оркестри куди ліпші, ніж п'ятдесят років тому, а Беба І рішуче перепинила батькову спробу засумніватися у і виняткових якостях Маестро.
— Авжеж, авжеж,— погодився доктор Епіфанія.— Я й сам вважаю, що сьогодні він геніальний. Скільки вогню, яке піднесення! Мені давно не траплялося так плескати в долоні...
Доктор Епіфанія з гордістю простягнув мені долоні, дивлячись на які, подумаєш, що він щойно витискав ними цукор з буряків. Дивно, але в мене склалося інше враження — мені навіть здавалося, що Маестро не в ударі, що у нього, мабуть, поболює печінка, що він, як кажуть, не викладається, а стриманий і нуднуватий. І певне, я був єдиним у театрі Корона, хто так думав, І бо Кайо Родрігес. наздогнавши мене, мало не збив мене І з ніг.
— "Дон-Жуан" — блиск! А Маестро — дивовижний І диригент,— заволав він.— Ти пам'ятаєш те місце в скерцо Мендельсона, ну, просто справжній перегук гномів, а не оркестр!
— Знаєш,— сказав я,— почути б спершу цей перегук гномів!
— Не клей дурня,— огризнувся Кайо, і я бачив, що він щиро обурений.— Невже ти не спроможний вловити себе! Наш Маэстро — геній, і сьогодні він перевершив самого себе, ясно? По-моєму, ти даремно прикидаєшся тупим.
В цю хвилину нас наздогнала Гільєрміна Фонтан, яка слово слово повторила те, що наплели доньки Епіфанії, а потім вони з Кайо проникливо дивилися одне до одного зі слізьми на очах, розчулені співзвучністю своїх захватів, стихійним братством, від якого добрішають на якусь хвилину людські душі. Я дивився на них, нічого не розуміючи, силкуючись осмислити приший цього захвату. Ну, припустімо, я не щовечора ходжу на концерти і на відміну від них можу іноді слухати Брамса з Брукнером або навпаки, що в їхньому колі розцінять як невибачне невігластво. І все ж ці запалені обличчя, ці спітнілі шиї, готовність аплодувати де завгодно —в фойє чи посеред вулиці,—все це наводило мене на думку про атмосферні впливи, про пологість повітря, про сонячні плями, одне слово, про ті речі, що відбиваються, безперечно, на поведінці людини. Пригадується, я навіть подумав, чи немає, бува, в залі якогось дотепника, який вирішив повторити знаменитий дослід доктора Окса, щоб розпалити всю цю публіку. Гільєрміна урвала мої роздуми, сіпнувши мене ні руку (ми були мало знайомі).
— А зараз — Дебюссі,— прошепотіла вона, дуже збуджена.— Мереживна гра води, "La mer" ("Море" (франц.)).
— Щасливий буду це почути,— сказав я. Уявляєте собі, як пролунає "Море" у нашого Маестро!
— Бездоганно,— зронив я, дивлячись на неї пильно, щоб простежити, як вона поставиться до мого зауваження.
Ошукавшись у мені, Гільєрміна одразу ж повернулася до Кайо, який ковтав содову, ніби спраглий верблюд, і обоє побожно заглибились у передчування того, яком буде друга частина "Моря" і якої нечуваної силі сягне Маестро у третій частині. Я вирішив прогулятися по коридорах, а потім вийшов у фойє. Мене зворушував і водночас дратував цей несамовитий захват усієї публіки після першого відділення... Гучне дзижчанні розворушеного вулика било по моїх нервах — я сам раптом розхвилювався і навіть подвоїв свою звичайну порцію содової води. До деякої міри мені було прикрої що я не беру участі в цьому дійстві, а натомість, на манір ученого-ептомолога, спостерігаю за всім збоку, Але що вдієш! Таке трапляється зі мною скрізь і всюди, і я навіть користаюся цією здатністю, щоб не зв'язуватися всерйоз ні з чим у житті.
Коли я вернувся в партер, усі вже сиділи по своїх місцях, і мені довелося підняти весь ряд, щоб дістатися до мого крісла. Щось було смішне в тому, що нетерпляча публіка розсілася по своїх місцях раніше, ніж оркестранти, які зараз стурбовано, ніби знехотя, виходили на сцену. Я глянув на гальорку і на балкони — суцільна чорна маса, ніби мухи в банці від чогось солодкого. В партері то тут, то там спалахували і гасли вогники — то меломани, що принесли з собою партитури, перевіряли свої ліхтарики. Коли величезна центральна люстра почала поволі тьмяніти в чимраз густішу пітьму, назустріч Маестро, який вийшов на сцену, покотилися оплески. Я подумав, що ці звуки, які дедалі сильнішали, ніби відтісняючи світло, і змусили включитися одне з моїх п'яти почуттів, тоді як інше дістало змогу перепочити. Ліворуч від мене завзято плескала в долоні сеньйора Джонатан. І не одна вона — весь ряд поспіль. Але попереду, навскіс, я помітив чоловічка, який сидів зовсім нерухомо, ледь схиливши голову. Сліпий? Авжеж, сліпий, я навіть уявив відблиски світла па його білому полірованому ціпку і ще ці непотрібні окуляри Лише ми удвох у цілій залі не аплодували, і, зрозуміло, мене зацікавив цей сліпий чоловік.