Я нагадав йому про це.
— Так, так, я трохи неуважний у таких справах. То ваш револьвер тут?
Я дістав з кишені штанів свій невеличкий, але зручний револьвер. Холмс відкрив замок, висипав набої й пильно його оглянув.
— Важкий, справді важкий... — сказав він.
— Авжеж, солідна штучка.
Він на хвилину замислився.
— Знаєте, Ватсоне, — сказав він, — мені здається, що ваш револьвер скоро матиме прямісіньке відношення до розкриття цієї таємниці.
— Любий мій Холмсе, ви жартуєте!
— Ні, Ватсоне, я кажу цілком серйозно. Нам треба провести дослід. Якщо він буде вдалий, то все з’ясується. І результати залежатимуть від поведінки цього маленького револьвера. Один набій — геть. Решту п’ять покладемо назад і поставимо на запобіжник. Отак! Це збільшить вагу і краще відтворить подію.
Я зовсім не уявляв собі, що в нього на думці; а він нічого мені не казав і замислено сидів, поки ми не дісталися невеличкої гемпширської станції. Там ми найняли стару двоколку і за чверть години були вже в нашого приятеля, сержанта Ковентрі.
— Ви знайшли ключ до розгадки, містере Холмсе? Де ж він?
— Усе залежатиме від поведінки револьвера доктора Ватсона, — відповів мій друг. — Ось він. Тепер скажіть, сержанте, чи знайдеться у вас десять ярдів мотузка?
У сільській крамниці ми роздобули клубок міцного мотузка.
— Гадаю, це все, що нам знадобиться, — мовив Холмс. — А тепер, якщо ваша ласка, ходімо на те місце, і я сподіваюся, що це буде остання частина нашої подорожі.
Сонце сідало, і його проміння перетворювало довколишні гемпширські болота на чудову осінню картину. Сержант дибав поряд, раз у раз недовірливо позираючи на мого друга, немовби сумнівався у його здоровому глузді. Коли ми наблизилися до місця злочину, я помітив, що Холмс попри звичний зовнішній спокій глибоко схвильований.
— Так, — сказав він у відповідь на моє зауваження, — ви бачили, як я припустився помилки, Ватсоне. В мене є чуття до таких речей, але вряди-годи воно мене підводить. Здогад промайнув у моєму мозку ще у вінчестерській тюрмі, але в тому й вада надто енергійного розуму, що він часто наводить на хибний слід. І все ж таки, все ж таки... Гаразд, Ватсоне, спробуймо.
Поки ми йшли, він устиг прив’язати один кінець мотузка до руків’я револьвера. Нарешті ми дісталися місця трагедії. З допомогою полісмена Холмс ретельно позначив місце, де лежало тіло вбитої. Потім знайшов у вересових кущах великий камінь, обв’язав його іншим кінцем мотузка й перекинув через поруччя мосту так, щоб камінь вільно гойдався над водою. Тоді, тримаючи револьвер у руці, став на фатальному місці, на деякій відстані від краю мосту — так, що мотузок натягся між револьвером — з одного боку і важким каменем — з іншого.
— Готово! — вигукнув він.
Відтак він підніс револьвер до голови і розтулив пальці. Тієї ж миті револьвер під вагою каменя злетів у повітря, важко вдарився об поруччя й зник у воді. Не встиг він зануритись, як Холмс уже стояв біля поруччя навколішки; вигук задоволення дав нам зрозуміти, що все сталося так, як він і сподівався.
— Чи може щось бути кращим доказом? — сказав він. — Гляньте-но, Ватсоне, ваш револьвер розв’язав загадку! — І показав на іншу щербину, що з’явилася на нижньому краї поруччя, такого самого розміру, як і перша.
— Ми заночуємо в заїзді, — провадив він, підвівшись і позирнувши на враженого сержанта. — Ви, звичайно, кинете гак і легко дістанете револьвер мого друга. Поруч із ним знайдете інший револьвер, мотузок і грузило, за допомогою яких ця мстива жінка намагалася приховати свій злочин і звинуватити в убивстві невинну людину. Можете сказати містерові Ґібсону, що я зустрінуся з ним уранці, й тоді ми вживемо заходів для виправдання міс Данбер.
Пізно ввечері, коли ми сиділи і смоктали люльки в сільському заїзді, Холмс коротко описав мені все, що сталося.
— Боюся, Ватсоне, — почав він, — що коли ви додасте до своїх записів історію з загадкою Торського мосту, то не помножите цим моєї слави. Моїй думці забракло швидкості й того поєднання уяви з реальністю, що складає основу мистецтва детектива. Мушу признатися, що та щербина на поруччі могла з самого початку стати ключем до розв’язки. Мені соромно, що я не прийшов до неї відразу.
Слід визнати, що ця нещасна жінка була надзвичайно хитра, тож розгадати її задум було не так уже й просто. Не знаю, чи траплялося нам у наших пригодах щось загадковіше за те, на що може наштовхнути жінку нестямне кохання. Вона ніяк не могла змиритися з тим, що міс Данбер — її суперниця і в фізичному, і в духовному розумінні. Безперечно, вона вважала цю безневинну дівчину причиною всіх образ із боку чоловіка, який намагався таким чином приборкати надто вже палке жінчине кохання. Спочатку вона хотіла накласти на себе руки. Потім вирішила вчинити це так, щоб завдати страждань ще й своїй суперниці.
Ми можемо чітко простежити кожен її вчинок, і всі вони свідчать про її надзвичайну підступність. Дуже майстерно було "витягнено" в міс Данбер записку, за якою саме вона обрала місце для злочину. Прагнучи це підкреслити, місіс Ґібсон трохи перестаралася, затиснувши той папірець у своїй руці. Вже саме це могло викликати мої підозри ще раніше.
Потім вона взяла один із револьверів свого чоловіка, — той має їх удома цілий арсенал, — і тримала його в себе. Такий самий револьвер вона заховала вранці в шафі міс Данбер, розрядивши перед тим один набій, що легко було зробити в лісі, не привернувши нічиєї уваги. Тоді вона придумала хитрий спосіб, як знищити зброю, і задля цього прийшла на міст. Коли з’явилася міс Данбер, вона зібралася на останній силі й вихлюпнула на неї всю свою ненависть, а потім, коли та була вже далеко, здійснила свій жахливий задум. Тепер усі ланки на своїх місцях і ланцюг цілковито з’єднано. Газети можуть запитувати, чому одразу не обшукали дно ставу, але всі вони мудрі опісля. В усякому разі, такий величезний, зарослий очеретом став не так уже й легко прочесати, не знаючи до ладу, де й що слід шукати.
Що ж, Ватсоне, ми допомогли прекрасній жінці і водночас грізному чоловікові. Якщо в майбутньому вони об’єднають свої зусилля, — що досить імовірно, — то фінансовий світ може вважати, що містер Нейл Ґібсон дечого навчився в школі, де скорбота дає нам уроки земного життя.