Цей спалах доброго гумору був реакцією жвавого розуму після недавньої смуги чорного смутку. Етелні Джонс у вільну від праці годину виявився компанійським чоловіком і за обідом поводився як справжній дотепник. Я теж був у піднесеному настрої, передчуваючи швидкий кінець нашої справи й перейнявшися Холмсовим гумором. Ніхто з нас того вечора не згадував про причину, що зібрала нас докупи.
Коли зі столу прибрали, Холмс позирнув на годинник і розлив у три склянки портвейн.
— Вип'ємо, — сказав він, — за успіх нашого невеличкого походу. Тепер час вирушати. У вас є зброя, Ватсоне?
— Так, старий бойовий револьвер у шухляді.
— Тоді візьміть його з собою. Це конче потрібно. Я бачу, що кеб уже біля дверей. Я наказав, щоб він був тут о пів на сьому.
Невдовзі по сьомій ми були вже біля Вестмінстерського причалу; на нас там чекав катер. Холмс уважно оглянув його.
— Чи є на ньому якась ознака, що це поліційний катер?
— Так, зелений ліхтар збоку.
— Тоді зніміть його.
Ліхтар миттю прибрали, ми зійшли на борт, і катер відчалив. Джонс, Холмс і я сиділи на кормі. Стерновий був біля стерна, кочегар стежив за топкою, а два дужі полісмени стояли спереду.
— Куди? — спитав Джонс.
— До Тауера. Накажіть їм зупинитись навпроти Джекобсонового доку.
Наш катерок виявився дуже швидкохідним. Ми промчали повз караван навантажених барж, які, здавалося, не пливли, а стояли на місці. Коли ми наздогнали й залишили позаду пароплав, Холмс задоволено всміхнувся.
— Здається, що наш катер — найшвидший на всій річці, — мовив він.
— Ну, це навряд. Але швидших за наш таки небагато.
— Ми повинні наздогнати "Аврору", а її знають як швидкий катер. Зараз я все поясню вам, Ватсоне. Ви пригадуєте, як мене гнітила ця дрібничка?
— Так.
— Отож я вирішив дати перепочити своїм думкам і взявся до хімічних дослідів. Один з наших великих державних діячів сказав колись, що зміна заняття — найкращий відпочинок. Це справді так. Коли мені пощастило нарешті розкласти вуглеводень, я повернувся до загадки родини Шолто і обміркував її спочатку. Мої хлопці обнишпорили кілька разів усю річку, але марно. Катера не було на жодному з причалів. Навряд чи вони затопили його, щоб сховати кінці в воду, хоча таке теж слід було мати на увазі, якщо решта припущень не справдяться. Я знав, що цей Смол дуже хитрий, але навряд чи він здатний на якісь надто вже витончені хитрощі. Такого чекаєш звичайно від освіченіших людей. Далі я пригадав, що він деякий час жив у Лондоні й спостерігав за Пондишері-Лодж, — а це означає, що він навряд чи зміг би так швидко покинути Англію; щоб залагодити всі справи, потрібен деякий час, щонайменше день. Таке, в усякому разі, моє припущення.
— Як на мене, воно сумнівне, — зауважив я. — Смол міг залагодити всі справи й до пограбування.
— Ні, навряд. Він надто дорожить своєю схованкою, де можна пересидіти, коли треба, й покине її лише тоді, коли буде певен, що йому вже нічого не зроблять. І ще дещо спало мені на думку. Джонатан Смол мав розуміти, що незвичайні прикмети його товариша, — хоч як би він намагався ховати його, — викличуть підозру і хтось пов'яже його з норвудською трагедією. Він не такий дурний, щоб цього не бачити. Тож вони покинули свою схованку серед темної ночі й хотіли повернутися ще до світанку. Але катер, за словами місіс Сміт, вирушив після третьої години. Тоді надворі вже зовсім ясно, за годину всюди будуть люди. Таким чином, я зробив висновок, що вони десь недалеко. Заплатили Смітові, щоб той прикусив язика, найняли його катер і швидко сховалися зі скарбами в своєму прихисткові. Там вони вирішили почекати зо дві доби, щоб дізнатися з газет, кого підозрюють і чи не стежить за ними, і тоді вже, знову серед ночі, податися до Ґрейвсенда або до Даунса, де вже загодя, безперечно, замовили місця на якомусь пароплаві, що йде до Америки чи до колоній.
— А катер? Адже вони не могли забрати його до своєї схованки!
— Звичайно. Виходить, що катер, незважаючи на швидкий хід, має бути десь поблизу. Я уявив себе на Смоловому місці й спробував поглянути на це його очима. Він, напевно, вирішив, що відпустити катер або поставити його біля найближчого причалу небезпечно: може, поліція натрапила-таки на їхній слід. Куди ж заховати катер, щоб він завжди був під рукою? Що зробив би я сам на його місці? І я побачив лише один спосіб. Треба поставити катер у якийсь док для дрібного ремонту. Там він буде надійно схований від чужого ока й водночас постійно готовий до подорожі.
— Як просто!
— Отож-бо й воно, що прості речі завжди спадають на думку останніми. Коли я подумав про це, то вирішив негайно діяти. В одежі старого матроса я подався вниз по річці оглядати доки. В п'ятнадцятьох доках мені не пощастило, але в шістнадцятому — Джекобсоновому — я дізнався, що "Аврору" два дні тому поставив до них чоловік на дерев'янці і попросив полагодити стерно. "Але зі стерном було все гаразд, — сказав мені майстер. — Онде вона, чорна, з червоними смугами". Тієї самої миті там з'явився не хто інший, як Мордекай Сміт, зниклий господар. Він був п'яний як чіп. Я, звичайно, не впізнав би його, та Сміт сам загорлав на всю пельку, що він, мовляв, хазяїн "Аврори". "Мені треба, щоб катер був готовий о восьмій, рівно о восьмій, — я обіцяв його двом джентльменам, які не люблять чекати". Вони, мабуть, добре заплатили йому, бо він тринькав шилінґи, не рахуючи їх. Я прокрався за ним, але він зник у найближчій пивничці; тоді я пішов назад у док, зустрів по дорозі одного зі своїх хлопчаків і доручив йому стежити за катером. Побачивши, що катер вирушає, він має махнути хустинкою. А ми тим часом засядемо на річці, і коли вони вийдуть, візьмемо їх разом із скарбами.
— Чи це ті люди, чи ні, але придумано чудово, — зауважив Джонс. — І все-таки я краще послав би до Джекобсонового доку загін поліції й спокійнісінько заарештував їх там.
— Ні в якому разі. Цей Смол — дуже хитрий чолов'яга. Спочатку він вишле розвідника, і якщо той зачує небезпеку, вони заляжуть у барліг іще на тиждень.
— Але можна вистежити Мордекая Сміта й таким чином знайти їхню схованку, — мовив я.
— Тоді ми змарнуємо ще день. Ставлю сто проти одного, що Сміт не знає, де вони ховаються. Він дістав питво й добрі гроші, — навіщо йому розпитувати? Вони йому посилають накази, що слід робити. Ні, я обміркував усі можливі способи — цей найкращий.
Так ми розмовляли, проминаючи численні мости, перекинуті через Темзу. Коли ми пропливали повз Сіті, останні промені сонця вже золотили хрест на бані собору Святого Павла. Тауера ми дісталися, коли вже смеркало.
— Отам Джекобсонів док, — промовив Холмс, показавши на цілий ліс щогл у напрямку Суррею. — Курсуйте туди-сюди під прикриттям цієї флотилії. — Він дістав з кишені бінокль, підніс його до очей і кілька хвилин оглядав берег. — Я бачу свого дозорця, — повідомив він, — але хустиною він не махає.
— А може, спустимося трохи нижче й зачекаємо на них там? — нетерпляче спитав Джонс.
Ми всі вже аж палали нетерпінням — навіть полісмени й стерновий з кочегаром, яким передалося наше хвилювання.
— Ми не маємо права ризикувати, — відповів Холмс. — Десять проти одного, що вони підуть униз, а не вгору, але все-таки треба пам'ятати й про таку можливість. Звідси нам добре видно вхід у док, а нас майже ніхто не бачить. Ніч буде тиха й світла. Нам треба залишатися тут, де ми є. Бачите, як добре видно людей, що метушаться в світлі ліхтарів.
— Вони повертаються з роботи в доку.
— Які вони брудні! Але в кожному палає маленька іскра безсмертної душі. Поглянувши на них, не скажеш цього нізащо. Проте це справді так. Дивна істота — людина.
— Хтось назвав людину твариною, яка наділена душею, — пригадав я.
— Про це добре сказав Вінвуд Рід, — вів далі Холмс. — За його словами, кожна окрема людина — це незбагненна загадка, але група людей — це вже якась математична єдність. Хіба можна, скажімо, передбачити дії окремої людини? А от поведінку людської спільноти — можна, й досить точно. Окремі особи — різні, а кількість характерів у спільноті залишається постійною. Так свідчать підрахунки... Але що це, хустинка? Справді, там розмахують чимось білим.
— То ваш хлопчисько! — скрикнув я. — Я виразно його бачу.
— А ось і "Аврора"! — вигукнув Холмс. — Добряче, з біса, йде! Повний уперед! Прямуйте за отим катером із жовтим ліхтарем. Присягаюся небом, що ніколи не пробачу собі, якщо вони втечуть від нас!
"Аврора" непомітно вислизнула з доку і пройшла між двома чи трьома невеличкими суденцями, тож ми її побачили, коли вона вже мчала вперед. Вона йшла вниз річкою біля самісінького берега з шаленою швидкістю. Джонс, поглянувши на неї, хитнув головою.
— Хвацько йде, — сказав він. — Нам її не наздогнати.
— Мусимо! — промовив Холмс, зціпивши зуби. — Не шкодуйте вугілля! Робіть усе, що можна! Хай наш катер краще згорить, але ми їх не випустимо!
Тепер ми йшли просто на них. Вогонь у топках гув, потужна машина стукотіла, мов величезне залізне серце. Гострий ніс катера розтинав спокійну гладінь річки, посилаючи праворуч і ліворуч дві тугі хвилі. В такт машині катер здригався, наче жива істота. Жовтий ліхтар на носі кидав уперед довгий, мерехтливий промінь світла. Попереду по воді мчала темна пляма — то була "Аврора", і вихор білої піни позад неї свідчив про її швидкість. Ми мчали повз баржі, пароплави, торгові судна, переганяючи їх то зліва, то справа. З темряви долинали голоси, "Аврора" летіла вперед, і ми наступали їй на п'яти.
— Ходу, хлопці, ходу! — крикнув Холмс, зазирнувши вниз, до кочегарки; яскраве полум'я звідти освітило його зосереджене орлине обличчя. — Не шкодуйте ані фунта вугілля!
— Здається, ми помалу наздоганяємо їх, — мовив Джонс, утупившись очима в "Аврору".
— Так, я теж цього певен! — відповів я. — Ще кілька хвилин — і ми їх наздоженемо.
І раптом лиха доля поглузувала з нас: дорогу нам почав перетинати буксир з трьома баржами. Якби не стерновий, що викрутив румпель убік, ми врізалися б у них; коли ми нарешті обігнули їх і знов лягли на курс, "Аврора" відірвалася від нас на добрячих двісті ярдів. Її, на щастя, було ще ясно видно; до того ж похмурі сутінки поволі оберталися на чисту зоряну ніч. Наша машина працювала на всю потужність, судно тремтіло й тріщало від шаленої енергії, що несла нас уперед.