— Ти згубила свого брата!"
"Артур сам звелів би нам говорити правду", — незворушно сказала дівчина.
"Краще вже розкажіть мені все, — мовив я. — Напівправда — це ще гірше, ніж брехня. До того ж дещо ми вже самі знаємо".
"Це буде на твоїй совісті, Алісо! — вигукнула мати й обернулася до мене: — Я все розповім вам, сер. Не думайте, що я хвилююся через те, що мій син доклав рук до цього страшного вбивства. Він ні в чому не винен. Я лише боюся, що зганьблю його у ваших очах і в очах інших. Проте це так само неможливо. Його чесна вдача, його переконання, все його життя засвідчать це!"
"Розкажіть краще все щиро, — відповів я. — Повірте мені, якщо ваш син не винен, то йому нічого не зроблять".
"Алісо, залиш, будь ласка, нас наодинці, — сказала мати, й дочка пішла. — Я вирішила мовчати, сер, — вела вона далі, — але коли вже моя бідолашна донька заговорила про це, мені нікуди подітись. І коли вже я наважилася, то розповім усе до дрібниць".
"Оце буде наймудріше", — погодився я.
"Містер Дребер мешкав у нас майже три тижні. Він і його секретар, містер Стенджерсон, подорожували Європою. Я бачила на кожній їхній валізі мітку "Копенгаген", — виходить, вони востаннє зупинялися саме там. Стенджерсон — чоловік спокійний, стриманий, а от хазяїн його, на жаль, був зовсім іншої вдачі. Мав лихі звички й поводився брутально. Першого ж вечора, як приїхав, страшенно напивсь і, правду кажучи, взагалі після полудня не бував тверезим. Залицявся до покоївок якнайбезсоромнішим чином. А найгірше, що він почав отак поводитись і з моєю донькою Алісою, — не раз казав їй таке, чого вона, на щастя, через свою невинність навіть не розуміла. Одного разу він дійшов до крайнощів — схопив її й почав цілувати; навіть його секретар не витримав і дорікнув йому за таку ганебну витівку".
"А чому ж ви все це терпіли? — спитав я. — Адже ви могли виставити їх надвір будь-якої хвилини".
Мадам Шарпантьє збентежилась, почувши це запитання.
"Бог — свідок, я відмовила б їм уже наступного дня, — сказала вона. — Проте надто вже велика була спокуса. Кожен з них платив по фунту на день — чотирнадцять фунтів на тиждень, а зараз так важко знайти квартирантів. Я вдова, син мій служить у флоті, й це потребує великих грошей. Отож я й терпіла, скільки могла. Але після тієї останньої витівки мені зовсім увірвався терпець і я звеліла йому забиратися геть. Через те він і поїхав".
"А далі?"
"Мені полегшало на серці, коли він виїхав. Син мій зараз удома, у відпустці, але йому я нічого не сказала — він надто вже запальний і так ніжно любить сестру. Коли я зачинила за ними двері, в мене камінь із душі спав. Та не минуло й години, як хтось подзвонив і мені сказали, що містер Дребер повернувся. Поводився він зухвало — встиг, мабуть, уже напитися. Вдерся до кімнати, де ми сиділи з дочкою, і пробурчав щось недоладне, — мовляв, спізнився на потяг. Потім обернувся до Аліси й просто при мені запропонував їй тікати з ним. "Ви вже дорослі, — сказав він, — і заборонити вам ніхто не може. Я маю купу грошей. Не зважайте на свою стару, їдьмо просто зараз! Житимете зі мною, як принцеса!" Бідолашна Аліса злякалася й хотіла побігти геть, але він схопив її за руку й поволік до дверей. Я закричала, й тоді надбіг мій син, Артур. Що сталося потім, я не знаю. Я чула тільки прокльони та шум бійки. Я так перелякалася, що й голови підвести не могла. Нарешті глянула й побачила, що Артур стоїть на порозі з палицею в руках і сміється. "Думаю, що наш пречудовий квартирант більш сюди не попхнеться, — мовив він. — Піду погляну, що він там робить". Він узяв капелюх і пішов надвір. А вранці ми почули про ту таємничу смерть містера Дребера".
Розповідаючи, мадам Шарпантьє то зітхала, то схлипувала. Часом вона навіть не говорила, а шепотіла — я ледве розбирав слова. Але все, що вона сказала, я застенографував, щоб потім не сталося жодної помилки.
— Цікаво, — мовив, позіхнувши, Холмс. — А що було далі?
— Коли мадам Шарпантьє замовкла, — вів далі детектив, — я зрозумів, що все залежить від єдиної обставини. Я пильно подивився на неї, — це завжди діє на жінок, — і спитав, о котрій годині повернувся її син.
"Я не знаю", — відповіла вона.
"Не знаєте?"
"Ні, він має ключ і сам відмикає двері".
"Ви вже спали тоді?"
"Так".
"А коли ви пішли спати?"
"Об одинадцятій".
"То вашого сина не було щонайменше дві години?"
"Так".
"А може, чотири чи п’ять?"
"Так".
"Що ж він робив увесь цей час?"
"Не знаю", — відповіла вона й зблідла так, що аж її вуста побіліли.
Звичайно, після того вже не було потреби щось питати. Я дізнався, де зараз лейтенант Шарпантьє, взяв з собою двох офіцерів і заарештував його. Коли я торкнув його за плече і звелів спокійно йти з нами, він нахабно спитав: "Ви, напевно, підозрюєте, що я причетний до вбивства цього негідника Дребера?" А оскільки про вбивство й мови ще не було, все це видається надто вже підозрілим.
— Надто, — підтвердив Холмс.
— Він тримав у руці важку палицю, з якою, за словами матері, кинувся навздогін за Дребером. Товсту дубову палицю.
— То як, по-вашому, сталося це вбивство?
— Гадаю, що так: він ішов за Дребером аж до Брикстон-Роуд. Там знову зчинилася бійка, і Дребер дістав удар палицею, — скоріш за все, в живіт, — і одразу помер, але на тілі не залишилося жодного сліду. Вночі дощило, довкола не було ні душі, тож Шарпантьє затяг тіло до порожнього будинку. А свічка, кров, напис на стіні, обручка — все це витівки, щоб збити поліцію зі сліду.
— Чудово! — схвально вигукнув Холмс. — Ви справді досягаєте успіхів, Ґреґсоне. Ми ще почуємо про вас.
— Я теж задоволений своєю роботою, бо непогано з нею впорався, — гордовито відповів детектив. — Молодик наголошує в своєму свідченні, що він справді пішов за Дребером, але той невдовзі побачив його, покликав кеб і поїхав. А по дорозі додому Шарпантьє стрів свого товариша з флоту, і вони довго гуляли разом. Однак сказати, де живе той товариш, він не зміг. Як на мене, тут усе збігається якнайліпше. Але як подумаю про Лестрейда, що гасає тепер хибним слідом! Боюся, що він небагато там відшукає. Дивіться-но, ось і він сам!
На порозі справді стояв Лестрейд — за розмовою ми не почули його кроків. Та куди поділися його пиха, ошатність? Обличчя його було розгублене, стривожене, одежа — пом’ята, заляпана брудом. Він, мабуть, прийшов порадитися з Шерлоком Холмсом, бо надто вже збентежився, коли побачив свого колегу: той стояв посеред кімнати, нервово бгаючи капелюх, і не знав, що робити.
— Вкрай дивовижний випадок, — промовив він нарешті. — Страшенно заплутана історія.
— Та невже, містере Лестрейде? — вигукнув Ґреґсон. — Я так і думав, що ви дійдете цього висновку. Чи вдалося вам знайти секретаря, містера Джозефа Стенджерсона?
— Містера Джозефа Стенджерсона, секретаря, — поважно мовив Лестрейд, — убито в приватному готелі "Голідей" сьогодні вранці о шостій годині.
7. Світло серед темряви
Звістка, що її приніс нам Лестрейд, була така раптова й несподівана, що приголомшила нас усіх. Ґреґсон скочив на ноги, перекинувши віскі з содовою. Я мовчки вирячився на Шерлока Холмса, що міцно стулив уста й насупив брови.
— Стенджерсона теж... — пробурмотів він. — Справа ускладнюється.
— Вона й так уже досить складна, — пробурчав Лестрейд, сідаючи на стілець. — Але я, здається, потрапив на військову нараду.
— А ви... ви певні, що його вбито? — затинаючись, запитав Ґреґсон.
— Я щойно був у його кімнаті, — мовив Лестрейд. — Я перший побачив труп.
— А ми тут слухали Ґреґсонову точку зору, — відзначив Шерлок Холмс. — Може, ви розповісте нам, що бачили й що встигли зробити?
— Будь ласка, — відповів Лестрейд, зручно вмощуючись на стільці. — Правду кажучи, мені здавалося, що Стенджерсон замішаний в убивстві Дребера. Останні події довели, що я цілком помилявся. Переповнений цією думкою, я вирішив з’ясувати, де секретар зараз. Третього числа, о пів на дев’яту вечора, їх бачили разом на Юстонському вокзалі. О другій годині ночі тіло Дребера знайшли на Брикстон-Роуд. Я повинен був дізнатися, що робив Стенджерсон між пів на дев’яту й тією годиною, коли стався злочин, і куди він подівся потім. Я послав до Ліверпуля телеграму, перелічив його прикмети й просив простежити за пароплавами, що відбувають до Америки. Потім об’їхав усі готелі, що біля Юстона. Як бачите, міркував я так: якщо вони з Дребером розійшлися біля вокзалу, то секретар, природно, переночує десь поблизу, а вранці знову прийде на вокзал.
— Вони, напевно, заздалегідь домовились про місце зустрічі, — зауважив Холмс.
— Так і було. Увесь минулий вечір я розшукував Стенджерсона, але марно. Сьогодні я почав шукати його рано-вранці і о восьмій годині дістався приватного готелю "Голідей", що на Літл-Джордж-стрит. На моє запитання, чи не мешкає тут містер Стенджерсон, там одразу відповіли: "Так".
"Ви, звичайно, той джентльмен, на якого він чекає, — сказали мені. — Вже два дні чекає".
"А де він зараз?" — спитав я.
"У себе нагорі, спить. Він просив розбудити його о дев’ятій".
"Я сам піду й розбуджу його", — мовив я.
Я подумав, що моя несподівана поява застане його зненацька, й він прохопиться про вбивство. Коридорний узявся провести мене до його кімнати — вона була на третьому поверсі й виходила до вузенького коридору. Коридорний показав мені його двері і вже пішов собі вниз, аж раптом я уздрів таке, що мені погано стало, незважаючи на мій двадцятирічний досвід. З-під дверей тоненькою червоною смужкою витікала кров; вона перетинала коридор і збігалася біля стіни навпроти в калюжку. Я мимоволі скрикнув; коридорний почув і повернувся. Побачивши таке, він мало не знепритомнів. Двері було замкнено зсередини, але ми висадили їх плечима і вдерлися до кімнати. Вікно було відчинене, а коло нього, скорчившись, лежав чоловік у нічній сорочці. Він був мертвий і вже, напевно, давно: руки й ноги встигли захолонути. Ми перевернули труп горілиць, і коридорний підтвердив, що це той самий джентльмен, який мешкав у них під ім’ям Джозефа Стенджерсона. Причиною смерті був глибокий удар ножем у лівий бік, що зачепив серце. І тут виявилася найдивовижніша річ. Як ви гадаєте, що ми побачили над трупом?
Перш ніж Холмс відповів, я зрозумів, що зараз почую щось страшне, і в мене пробіг мороз поза шкірою.
— Слово "Rache", написане кров’ю, — мовив він.
— Саме так, — підтвердив Лестрейд із забобонним страхом у голосі.
Ми з хвилину помовчали.
У вчинках невідомого вбивці було щось таке незбагненне й методичне, що його злочини здавались від того ще лиховіснішими.